Перехід

Усе йшло за планом.

Зі свого тимчасового сховку я виходила лише тоді, коли герцог залишав палац у справах, або пізно ввечері, коли коридори занурювалися в тінь і тишу. З кожним днем страх притуплювався, поступаючись місцем обережній логіці.

Можливо, я даремно так його боялася. Можливо, даремно переймаюся. Можливо, він і сам тепер шкодує. Ці думки були небезпечними — я це знала. Але вони заспокоювали.

День зимового сонцестояння святкувався в замку з особливою розкішшю, але я не сміла вийти що б бодай одним оком подивитися , тільки чула шум , музику та веселі голоси  .Того вечора я, як завжди, взяла свічку й вислизнула з кімнати , хіба що трохи запізно , ближче до опівночі  . Розпущені локони мого брунатного волосся струменіли по плечах, спадаючи майже до стегон. Домашній халат і босі ноги — навмисне, щоб не видати себе зайвим шумом.

Усього лише спуститися на кухню. Дістати з печі миску з їжею, яку залишала турботлива кухарка.
Поспіхом поїсти , повернутися й лягти спати. Але цього разу все пішло не так. На кухні я була не сама.

Біля столу стояв Брен — один з охоронців. Син тієї самої кухарки . За ці дні я встигла перезнайомитися з усіма й добре пам’ятала його обличчя.

— Пробачте… — тихо сказала я й зробила крок назад.

— Стій, — він опинився поруч надто швидко. — Ти зовсім не заважаєш.

Він усміхався. Не по-доброму.

— На справді я чекав на тебе, — додав він. — Не треба так тремтіти, мов перелякана пташка. Я ж бачив, як ти на мене дивишся.

Я розгублено похитала головою.Я не розуміла, про що він говорить. Не могла згадати жодного погляду, жодного жесту. Страх повернувся різко, майже болісно.

— Ви помиляєтесь. Я… я просто хочу піти.

— Та годі, — його усмішка стала ширшою. — Не корч з себе недоторку.

— Відійдіть, — сказала я твердо. — Або я закричу. І герцогу це може не сподобатися.

Брен розреготався.

— Герцог? — він махнув рукою. — Та він і не пам’ятає, що ти тут. Повір , йому байдуже, як челядь розважається.

Але руку все ж прибрав. Цього виявилося достатньо. Я схопила стілець і штовхнула його в бік Брена, а тоді кинулася тікати. Серце калатало, легені палали, коридор здавався безкінечним. Я вже торкнулась дверей своєї кімнати, вставила ключ в замок , коли його сильні руки схопили мене ззаду. Долоня затулила рот. Чуже дихання обпекло скроню. Брудні слова шепотілися просто у вухо. Я вкусила його за руку й закричала, так сильно як змогла.

У відповідь він дуже різко струснув мене так що я вдарилась головою . Але раптом зверху почулися кроки. Важкі та невідворотні. Прошепотівши прокляття Брен мене відпустив.

— Хто кричав? — пролунав голос герцога.

Він стояв на сходах — у розстібнутій сорочці й самих підштанниках, з роздратуванням у темному погляді. Брен заговорив швидко, виправдовуючись, плутаючись у словах.

А я скористалася миттю й ринула до дверей, заскочила всередину та  зачинилася. Спиною притислася до холодного каменю стіни. Дихати було важко, майже неможливо.

Я чула голоси зовні, але не розбирала слів. А тоді все стихло і щось шкрябає в замку. Ключ ! Я залишила його там , у замку , з іншої сторони … — з жахом усвідомила я. — Яка ж я дурна…

І в ту ж мить кулон у кишені мого халату наче ожив. Він пульсував — сильніше, ніж будь-коли. Я витягла його. Око сяяло м’яким, нереальним світлом. І я зрозуміла що це воно , це та мить коли я матиму змогу скористатися подарунком . Я наділа ланцюжок на шию — ще до того, як двері почали відчинятися. Заплющила щосили очі і почала бажати опинитись якомога далі звідси ..."

 В  двері Оксани знову постукали. Наполегливо. І якось надто зухвало .

— Це щедрувальники, — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїтися. Але вже майже північ , чкі можуть бути діти о цій порі ? 

Стук став сильнішим. Так не стукають діти. Уява миттєво намалювала грабіжників. Або щось ще гірше. Оксана випустила книжку з рук. Вона глухо вдарилась об  підлогу — і з-поміж сторінок випав кулон.

Той самий. Всевидяче око, яке вона вигадала для Леари. Він світився м’яким світлом.

Оксана підняла його — і відчула пульсацію. Спокійну. Живу. І дивним чином це її не лякало. Годинник в телевізорі пробив північ. Разом з тим вхідні двері розчахнулись , а Оксана наділа кулон на шию, заплющила очі — і всім серцем побажала опинитися де завгодно , але не тут. 

…і вже краєм свідомості вона почула голос.

— Не лякайся, Оксано… це я.

Голос колишнього чоловіка. Надто знайомий, надто буденний, щоб бути сном.

— Речі деякі хотів забрати, — говорив він спокійно, ніби нічого дивного не відбувається. — Я був певен, що ти святкуєш десь у сусідів. Кілька годин на морозі простояв… спостерігав. Світло у твоїх вікнах так і не з’явилося.

От і все, — майнуло в голові. Нічого не сталося. Ніякої бісової магії не існує .  Оксана видихнула. Припинила кричати, хоча й не пам’ятала, коли саме почала. Поволі розплющила очі…

…і не побачила свою квартиру.

Не було знайомих стін. Не було темного вікна, батареї, крісла, книжки на підлозі. Навколо — дивна, антикварна обстановка: важкі дерев’яні панелі, потемнілі від часу, гобелени з незрозумілими сюжетами, високі двері з різьбленням, свічки в канделябрах. Запах. Не міський. Не сучасний. Віск. Старе дерево. Щось ще — металеве, гостре. Навпроти, недбало притулившись до одвірка, стояв чоловік. Високий. Статний. Темні очі дивилися уважно, без подиву — так, ніби він очікував її тут побачити. Темне волосся було зібране в хвіст, кілька пасом вибилися й спадали на скроні. На ньому була розстібнута сорочка, і якісь бриджі що радше скидалися на нижню білизну .В цьому не було нічого сучасного — ані крою, ані тканини.

Він мовчав. Оксана різко озирнулася довкола — туди, де мала бути її квартира, її двері, її життя. Серце калатало так, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Вона опустила погляд. Її пальці стискали всевидяче око. Кулон був теплим. Пульсував — не різко, не тривожно, а… впевнено. Наче щойно виконав свою роботу і поволі магія в ньому згасала.