31 грудня

День був виснажливий. Надто багато роботи, надто мало сенсу в усьому цьому поспіху. Усі метушилися, жартували про плани на вечір, рахували години до бою курантів — і лише Оксана почувалася так, ніби стояла осторонь самого життя.

Сутеніло. Вулиці здавалися неприродно пустими — ніби місто видихнуло всіх людей одразу. Від самого початку шляху її не полишало відчуття чужого погляду. Воно тисло між лопатками, змушувало раз по раз обертатися.

Вона перейшла велику площу, спробувала загубитися серед рідкісних перехожих — але це не допомогло. Відчуття не зникло, навпаки тільки посилилося. До нього додалася тривога — холодна, липка.

До свого під’їзду Оксана майже бігла.

Сходами вона просто злетіла. І лише зачинивши двері власної квартири й повернувши ключ у замку, змогла трохи перевести подих. Світло вона навіть не наважилася вмикати.

Підійшла до вікна.

Через дорогу, біля ліхтаря, стояв чоловік. Він курив і, здавалося прискіпливо дивився саме на її вікно. Оксана різко присіла на підлогу, притискаючись спиною до стіни.

— Це просто здається… — шепотіла вона. — Просто нерви. 

У двері хтось постукав. Вона ледь не закричала від страху, стискаючи коліна руками. Серце калатало так, що здавалося — його чутно в усьому будинку. Та за мить той самий хтось постукав у двері сусідки. Там відчинили — і коридор наповнили дитячі голоси, що співали щедрівки.

Оксана видихнула, аж запаморочилося в голові .

— Це ж тільки щедрувальники… — сказала вона собі.

Їх сьогодні буде багато. Не варто лякатися кожного стуку. Але двері вона вирішила не відчиняти нікому. Цукерки заготовлені для дітей сиротливо стояли на тумбочці при вході і наче дивились на неї з осудом.

Через годину чи дві Оксана знову визирнула у вікно. Чоловіка вже не було. Вулиця була порожня. Ніхто за мною не стежить, — нарешті переконала вона себе. — Все це просто буйство фантазії.

Світло вона все ж не ввімкнула. Замість цього закрила штори та увімкнула телевізор,довго намагалась зосередитись на новорічній програмі , але надто нав'язливі думки заважали зосередитись . Оксана  з рештою  відкрила книжку. Слабке світло від екрану ковзало по сторінках, а думки поступово заспокоювалися.

Реальний світ відступав. Інший — приймав в свої затишні обійми .

" ... Я вийшла з карети й озирнулася.

Переді мною здіймався справжній палац — величний, холодний, з високими вікнами, що дивилися на мене, мов порожні очі. Герцога ніде не було видно — певно, він уже пішов усередину, навіть не згадавши про мене , не можу сказати що це мене засмутило.

Натомість на мене дивилася чепурно вдягнена , вже не молода  жінка. Поважна, стримана, з гострим поглядом і підтиснутими губами. Вона стояла рівно, мов в хребет встромили спис, і дивилася так, ніби оцінювала річ , а не людину .

— Поясніть, — холодно сказала вона.

Один із лакеїв вийшов уперед, уклонився й коротко розповів, хто я і чому прибула разом із почтом герцога. Жінка слухала, не зводячи з мене погляду.

— Отже, — нарешті мовила вона, — це означає, що ти нова коханка його світлості?
І якщо так — куди, цікаво, подіти стару?

Я відчула, як горять щоки. Очі самі опустилися долу. Усередині дивним чином змішалися роздратування й… полегшення. У нього вже є коханка.  Ця думка була водночас гидкою й заспокійливою.

— Я… — почала було я, але жінка махнула рукою.

— Побачимо.

Вона виявилася економкою. Видно було, що вона не знає, що зі мною робити. Зрештою вирішила поселити мене в гостьових покоях.

— Тиждень, — сказала вона сухо. — Якщо зацікавиш герцога — житимеш у розкошах. Якщо ні — знайду тобі роботу на кухні.

— Я зроблю все можливе, щоб не зацікавити його, — вирвалося в мене з пересердя.

Економка хмикнула, але в її погляді зникла частина неприязні. Коли я відмовилася від служниці, запевнивши, що можу подбати про себе сама, вона навіть дозволила собі поблажливу усмішку.

  Служниця  все ж не прийшла. Ані зранку, ані в обід. Економка, виявляється, сприйняла мої слова всерйоз. Їсти ж хотілося. Зрештою, зрозумівши, що про мене справді забули, я наважилася спуститися на перший поверх. Я йшла обережно, тримаючись стін, намагаючись не потрапляти нікому на очі, і дісталася кухні. На щастя, там була економка. Вона помітила, що я досі у весільній сукні, підтиснула губи в своїй звичній манері  й похитала головою.

— Так не годиться, — буркнула вона.

Спершу наказала дати мені миску супу. Потім, не змовкаючи, почала бурмотіти всі свої сумніви вголос. Герцог досі не дав жодних розпоряджень щодо мене, натомість розважався з панною Сервіною — своєю офіційною коханкою.

— То чи значить це, що ти йому нецікава? — бурчала вона сама до себе.

Вдягати мене як служницю вона не наважувалася, доки мій статус не буде визначений. Пізніше вона принесла мені дві сукні зі плеча своєї доньки й два комплекти білизни. Я прийняла це з щирою вдячністю. Я обережно розпитувала про розпорядок герцога — поспіхом додавши, що хочу лише знати, коли краще не виходити з кімнати.

Зрештою я зрозуміла: після сьомої він майже не з’являється в замку, вечеряє або в кабінеті, або в себе, або в панни Сервіни. Прокидається рано, снідає у великій залі й до обіду або їде у справах, або зачиняється в кабінеті.

Я зраділа. Можливо, мені навіть вдасться непомітно піти. Повернутися додому. До Ірвіна. Потрібно лише діяти обережно. Зараз я зачаюся. Через тиждень отримаю роботу на кухні. Потім, можливо, почну ходити на закупи в місто — і просто одного дня не повернуся.

Хто мене шукатиме? Ніхто. Бо, здається, нікому до мене немає діла.