Тридцяте грудня

До Нового року залишався всього один день. Місто жило в передсвятковій метушні: пакети з подарунками, ялинки, поспіх, сміх, плани. Люди кудись поспішали — до когось. Але в Оксани не було святкового настрою. Її ніхто не запросив у гості. І ніхто не напросився до неї. Вона йшла з магазину, дивлячись на вітрини, повні блиску і святкової мішури, і раптом упіймала себе на дивній думці: можливо, варто завести кота. Щоб бодай комусь бути потрібною в цьому світі. Щоб у квартирі хтось чекав. Інша думка була ще гіршою. А якщо я просто зникну… хтось помітить? І що тоді станеться з тим котом ... Вона швидко відкинула невеселі думки, стиснувши пальці на ручці пакета, і прискорила крок. Зате вдома її чекала та сама книжка. Вона лежала розгорнута — на пустій сторінці. Чистий аркуш. І знайомий рядок:

«Продовж».

Оксана мовчки поставила пакети, не розбираючи покупок. Зняла пальто, пройшла до крісла і сіла, тримаючи книжку й ручку в руках. Це божевілля, — сказала вона собі. Вона ж переконала себе, що все це вигадка. Наслідок випитого алкоголю , стресу та самотності.

Але чому тоді так страшно писати?

Страшно знову побачити, як проступають літери. І страшно — не побачити. Бо тоді доведеться визнати, що все це їй просто примарилося. І магії немає. Натомість варіант з божевіллям стане єдино можливим.

Оксана глибоко зітхнула.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Хай буде.

Вона торкнулася ручкою паперу.

Який же подарунок передала Леарі ворожка?

Оксана заплющила очі, намагаючись уявити. Перед внутрішнім зором сплив образ — старовинна прикраса. Невелика коробка, потемніла від часу. Усередині — тонкий ланцюжок із підвіскою у формі ока.

Всевидяче око.

— Але як це може допомогти… — прошепотіла вона, — дівчині, яку викрали з власного весілля ?

Ручка знову заскрипіла по паперу. Окремі слова складалися в речення. Речення — в історію.
Історію чужого життя, в якій нарешті з’являлася надія. Оксана наділила ланцюжок силою. Не грубою, не руйнівною — тихою та небезпечною. Прикрасу, здатну переміщати душу в інше тіло. Виривати свідомість із пастки, якщо серце готове заплатити таку ціну :

" ...Я тримала подарунок у руках, не наважуючись одразу відкрити його повністю. Футляр був старий, потертий, з тонким різьбленням по краях. Він здавався важчим, ніж мав би бути.

Коли я дістала прикрасу, по шкірі пробіг холод.

Підвіска у формі ока лежала в моїй долоні — темна, гладенька, з ледь помітним блиском усередині. І мені здалося… ні, я відчула, як вона пульсує. Повільно. Рівномірно. Наче жива.

Я стисла пальці.

— Це просто страх, — прошепотіла я сама до себе.

Але пульсація не зникла. Вона віддавала в зап’ястя, піднімалася вгору по руці й осідала десь глибоко в грудях, поруч із серцем.

Карета раптово сіпнулася й різко зупинилася.

Я не втрималася — футляр вислизнув з рук і впав на підлогу. Кришка розкрилася, і лише тепер я помітила те, чого не бачила раніше.

Записка.

Невеликий згорнутий клаптик паперу, пожовтілий від часу. Руки тремтіли, коли я підняла його й розгорнула. Літери були нерівні, написані поспіхом:

Не тікай тілом.
Тікай душею.
Коли прийде час — ти зрозумієш.

Я не встигла осмислити прочитане. Зовні почулися кроки. Грубі, важкі. Чоловічі голоси. Хтось підійшов надто близько до карети. Серце забилося так голосно, що я злякалася — його почують..."

І в ту ж мить…

На порожніх сторінках проявилися літери. Чорнило проступало повільно, рядок за рядком, ніби книжка відповідала їй. Оксана затамувала подих — і вже не відчувала страху. Лише захоплення.

Вона читала.

І більше не сумнівалася: магія існує.