День п'ятий

Сторінки книжки  горталися легко, і Оксана швидко втратила лік часу , давно перевалило за північ та історія не відпускала і здавалось тільки затягувала .

"...У дорозі мене ніхто зайвий раз не діймав — ні словом, ні поглядом. Мене ніби не існувало. Я сиділа в кареті, дивилася, як змінюється краєвид за віконцем, і думала, що ще зранку ці самі очі бачили весільні квіти в храмі й усмішку Ірвіна.

Ночувати ми зупинилися на заїжджому дворі — старому, з перекошеним ґанком і запахом диму та нечищеної конюшні. Мене провели в маленьку кімнату під сходами. Там було чисто, але дуже зябко і від холоду і від відчуття невідомості . Незнаю чого я очікувала ... мабуть що герцог прийде цієї ж ночі і зажадає розважитись . Але години йшли , а мене так ніхто і не тривожив . Я сиділа на краю ліжка, не знімаючи сукні, й довго дивилася на пакунок, який так і тримала при собі. Сьогодні я не знайшла в собі сил його відкрити . Як я заснула того вечора , навіть не пам'ятаю . А зранку прокинулась від метушні служниць що тягнули  в кімнату велику балію , хтось потурбувався про мене і від здогадів мене аж пересмикнуло . Після ванни я почувалась вже не такою спустошеною , проте при погляді на мою єдину одежу – весільну сукню , я залилася істеричними слізьми. Та довго перебувати у розпачі мені не дали , після сніданку  треба було вирушати в дорогу .

Герцог тим часом тверезів.

І з кожною годиною ставав похмурішим. Його погляд, що раніше був затуманений вином, тепер різав, мов лезо. Коли він дивився на мене, в ньому не було і натяку на бажання — лише роздратування. Наче я сама була винна в тому, що опинилася поруч із ним. Наче саме моя присутність псувала йому настрій.

Я чула, як він різко кидав слова своїй свиті, як нетерпляче ходив двором, як голосно грюкали двері. Решта почту теж не знала, як до мене ставитися. Я не була гостею — бо гості зазвичай приходять з власного бажання . Я не була служницею — бо мене ніхто не наймав . Я не була й коханкою — принаймні поки що.

Я зависла в невизначеності. Одні дивилися з цікавістю, інші — з осудом, треті — з обережним співчуттям. Але ніхто не звертався до мене напряму. Ніби боялися дати мені ім’я.

У тиші карети я нарешті наважилася розгорнути пакунок. Тканина була груба, стара, тепла від мого тіла. Я притисла її до грудей і відчула дивний спокій — короткий, крихкий, але справжній.

Не бійся, — згадала я голос відьми. — Ти ще не програла. Я не знала, чи вірю в це. Але ці слова були єдиним, за що я могла вчепитися в цій темряві... "

Далі книжка раптово обривалася і посеред сторінки красувався одинокий надпис , вже такий знайомий ...