День перший

Історія в книжці виявилася захопливим фентезі — з тих, що ковтаються очима, навіть якщо ти не любиш читати. Вона розповідала про інший світ — теплий, яскравий, трохи наївний :

" ... Я прокинулася ще до світанку — не від шуму, не від снів, а від дивного відчуття, ніби саме повітря сьогодні інше. Тепліше. Світліше. Сьогодні я виходжу заміж. Мати метушилася з самого ранку, служниці бігали туди-сюди, а батько кілька разів заходив до кімнати, ніби хотів щось сказати, але лише кивав слова і виходив, витираючи долонею очі. Я всміхалася їм усім і не могла перестати торкатися весільної сукні — легкої, простої, але зшитої з любов’ю.

— Леаро, — Ірвін зловив мене ще у дворі, — ти тремтиш.

— Ні, — я засміялася. — Просто хвилююся.

Він взяв мої руки у свої — теплі, надійні, знайомі до кожної рисочки.

— Я з тобою. Завжди, — тихо сказав він.

Я знала це. Я завжди це знала. Ми зросли разом, ділили хліб, секрети, страхи й мрії. Я ніколи не уявляла іншого життя — і не хотіла... " 

Оксана на мить зупинилася і замріяно примружила очі , наче переживаючи цю історію разом з героїнею книжки .

" ...Храм був прикрашений квітами й стрічками. Пахло воском, свіжим хлібом і травами, якими встелили підлогу. Усі жителі невеликого містечка  від найменших дітей до сивочолих старців — зібралися тут. Я ловила знайомі погляди, усмішки, тихі побажання щастя.

— Ти прекрасна, — прошепотів Ірвін, коли ми стали перед вівтарем один навпроти одного.

Я не встигла відповісти. Двері храму розчахнулися з гуркотом, що різонув по тиші. Сміх. Гучні голоси. Запах алкоголю, різкий і чужий, вдарив у ніс.

— О, диви, — хтось із них зареготав, — весілля! Та ми як раз вчасно !

Я обернулася — і побачила його , впізнати герцога було не важко .  Ардел Ровен стояв, спершись на колону, з флягою у руці. Його очі були затуманені вином, але погляд — надто уважний. Він ковзнув ним по храму, по гостях… і зупинився на мені.

Мені стало холодно. Я відчула, як Ірвін напружився поруч, але зробила крок уперед сама.

— Це святе місце, — сказала я голосно, щоб мене почули всі. — І зараз тут відбувається вінчання. Ви не мали права заходити сюди в такому вигляді.

У храмі запала тиша. Хтось ахнув. Хтось тихо прошепотів моє ім’я. Герцог повільно підняв брову. Його губи розтягнулися в усмішці — не веселій, не доброзичливій. Хижій.

— Яка смілива наречена, — протягнув він. — І яка… гарна.

— Вийдіть, — сказала я твердо. 

Я дивилася йому просто в очі й не відводила погляду. Не тому, що була хороброю — тому, що страх ще не встиг мене скувати. Герцог лише засміявся.

— Ні, — сказав він легко. — Думаю, я залишуся.

Він зробив крок уперед. Ще один.

— Я бажаю цю жінку собі , — промовив він так, ніби говорив про річ. — І забираю її.

— Ви не маєте права! — Ірвін рвонувся вперед. — Вона моя дружина!

— Замовкни якщо головою дорожиш , — холодно кинув герцог, навіть не глянувши на нього.

Руки схопили Ірвіна з обох боків. Люди, яких я знала з дитинства, відводили очі, тримаючи Ірвіна , ніби він був злочинцем, а не нареченим.

— Будь ласка… — я зробила крок до них і на очах з'явилися сльози. — Будь ласка, не чіпайте його.

Герцог підійшов ближче. Надто близько.

— Не плач, — сказав він майже ніжно. — Я не руйную твоє життя . Навпаки — роблю честь твоїй родині. Коли ти мені набриднеш, я щедро заплачу й поверну тебе назад.

Слова не одразу дійшли до мене. Вони ніби повисли в повітрі, важкі й липкі.

— Ні… Ви не можете ...— прошепотіла я відмовляючись приймати цю реальтність.

Але моє «ні» нічого не важило. Слово герцога було законом. І ніхто — жодна людина в храмі — не наважився сказати йому хоч слово заперечення ... "

Саме тут історія в книжці… обривалася. І лише самотній рядок:

«Продовж історію».

А далі — тільки порожні сторінки.

Оксану це засмутило , адже історія дійсно зачепила . Вона сиділа в кріслі, забувши про час, і дивилася на чистий папір, ніби той дивився у відповідь і бажання дописати цю історію було майже нестерпним . Їй здалося несправедливим завершити все надто просто. Написати, що герцога перемогли, а Леара вийшла заміж за коханого — це було б занадто легко. А життя так не працює.

Вона взяла ручку:

"...Ірвін рвонувся до нього так різко, що люди ледь втримали його.

— Я викликаю вас на поєдинок! — крикнув він, і в його голосі було більше відчаю, ніж злості. — Ви не маєте права так чинити !

На мить мені здалося, що час зупинився. Я побачила, як обличчя герцога повільно кам’яніє, як його усмішка тане, залишаючи по собі лише крижаний холод.

— Заберіть його, — кинув він байдуже.

— Леаро! Не дозволяй їм! — його голос різав по серцю.

— Відпустіть його! — я кинулася вперед. — Будь ласка!

Але мене відтягнули назад. Його скрутили, наче злочинця, і силоміць повели з храму. Я бачила, як він озирнувся востаннє — з болем, який я ніколи не забуду.

— Ваша світлість, — заговорили люди навперебій, — пробачте… він не тямив, що робить…
— Свято ж уже підготовлене…
— Не гнівайтесь, ми все владнаємо…

Герцог слухав їх із нудьгою. Потім знизав плечима.

— Гаразд, — сказав він. — Не будемо псувати такий день. Хай свято продовжується ... "

   І в цю мить сталося щось дивне , навіть магічне . Літери, які вона щойно вивела ручкою, почали проявлятися на інших сторінках — самі. Чорнило проступало з чистого паперу, рядок за рядком, ніби хтось інший дописував історію замість неї.

Оксана відчула, як холод пробіг спиною.