Подарунок під ялинкою

Київ у різдвяний вечір був особливо тихим. Не порожнім — саме тихим. Сніг падав повільно, ніби хтось обережно сипав його з долонь, боячись порушити крихку рівновагу між минулим і теперішнім. Ліхтарі світилися м’яко, без звичної міської різкості, і навіть шум машин здавався приглушеним, ніби місто знало: сьогодні не варто поспішати.

Олеся стояла біля вікна й дивилася, як сніжинки чіпляються до скла, тануть і зникають — так само, як зникло її колишнє життя.
Дванадцять років. Вона могла б сказати цю цифру без жодних емоцій, ніби мова йшла про чужу біографію. Дванадцять років поруч з чоловіком, навколо якого оберталося все: дім, плани, знайомства, друзі. Її життя в Києві ніколи не було по-справжньому її — воно було «спільним», а насправді його.

Коли він пішов, забрав із собою майже все. Друзів — бо то були його друзі. Звичку святкувати — бо раніше Різдво завжди було «разом» . Залишилася пуста квартира. Тиша. І дивне відчуття, ніби вона знову стала гостею в місті, в якому прожила стільки років.

Олеся зітхнула й відійшла від вікна. На столі стояла тарілка з салатом, м'ясна нарізка, трохи сиру, свічка у скляному підсвічнику й келих вина — не для радості, а для тепла і забуття. На ялинці — мінімум прикрас. Вона купила її скоріше як данину традиції , ніж із бажання. Бо Різдво без ялинки здавалося ще більш порожнім.

— Ну що ж, — тихо сказала вона вголос, — святкуємо.

Перші колядники з’явилися несподівано. Дзвінок у двері змусив її здригнутися — настільки вона звикла до самотності. За дверима було шумно, яскраво, голосно. Діти й дорослі в костюмах ангелів, пастухів, чортів і навіть одного ведмедя. Різдвяні зірки — великі, малі, з лампочками, з паперу, з дерева. Колядки звучали різні — від знайомих з дитинства до тих, які вона чула вперше.

Олеся ловила себе на тому, що… усміхається. Не щиро, не широко — але вже і не вимушено. Настрій піднявся з нуля десь до одиниці з половиною. І це було більше, ніж вона очікувала від цього вечора.

Вона пригощала, дякувала, бажала щасливих свят — механічно, але без фальші. Коли двері зачинялися, квартира знову наповнилася тишею, але тепер вона була менш суцільною.

Лише згодом Олеся помітила його.

Під ялинкою, трохи збоку, стояв невеликий пакунок у святковій обгортці.  Він виглядав… доречно. Наче був там від самого початку.

— Дивно… — пробурмотіла вона.

Вона намагалася згадати, хто з колядників міг його залишити. Але всі образи плуталися: зірки, маски, голоси і сміх. Пакунок не був підписаний. Жодної листівки. Жодного імені. Олеся поклала його на стіл і довго розглядала, ніби він міг відповісти їй і відкрити всі свої секрети. У голові одна за одною з’являлися думки: Може, це він? Може, чергове «вибач» без сміливості подивитися в очі?
А може, хтось із колишніх знайомих вирішив згадати про неї в святвечір ? А раптом це просто чийсь дурний жарт? Чи щирий подарунок від надто креативних колядників...

Вона зробила ковток вина. Потім ще один.

— Гірше вже не буде, — сказала собі й потягнула за стрічку.

Всередині була книжка. Звичайного формату, не надто товста, але й не тонка і точно вже не раз почитана . Без назви. Замість неї — дивні символи, яких вона не знала і не змогла розшифрувати . Обкладинка — з орнаментом, що нагадував водночас українську вишивку і щось східне, майже буддистське. Ніби дві культури переплелися в одному візерунку.

На першій сторінці — напис кульковою ручкою:

«Прочитати до Нового року».

Олеся насупилася.

— Серйозно? — тихо сказала вона. — Це якийсь квест? 

До Нового року залишалося зовсім небагато часу. Але читання завжди було її улюбленою справою. На мить вона замислилась коли в останнє тримала в руках книжку ... Виявилось що це було ще до того як вин пішов ... Серце стислось , а долоня мимоволі відсунула подарунок на крвй столу.

Та щось у цій книжці змусило взяти її знову . З чистої цікавості вона сіла у крісло, підгорнула ноги, відкрила першу сторінку — і почала читати.