Розділ 12

Розділ 12. Плани на завтра

Наступного ранку Еліна прокинулася від сонячного світла, яке пробивалося крізь штори.

Вона потягнулася за телефоном.

Нове повідомлення від Даміра.

«Доброго ранку. Як почувається моя пацієнтка?»

Еліна усміхнулася.

«Яка ще пацієнтка? Я здорова».

Відповідь з'явилася майже одразу.

«Тоді просто моя Еліна».

Вона перечитала повідомлення кілька разів.

Серце чомусь забилося швидше.

«Ви вже привласнюєте мене?»

«Ні. Поки що просто звикаю так вас називати».

Еліна відклала телефон.

— Боже, який він...

Вона не договорила.

Бо сама не знала, що саме хотіла сказати.

Увечері Дамір зустрів її біля будинку.

— Куди сьогодні? — запитала Еліна.

— Я подумав, що можемо просто повечеряти десь.

— Знову ресторан?

— Ні.

— Тоді куди?

— До мене.

Еліна здивовано подивилася на нього.

— До вас?

— Якщо ви не проти.

— А ви готуєте?

— Я ж казав, що вмію.

— Це ми ще перевіримо.

— Боїтеся?

— Я? Ні.

— Тоді поїхали.

У квартирі Даміра було затишно.

Еліна роззирнулася.

— Тут гарно.

— Дякую.

— І дуже чисто.

— Це натяк?

— Це здивування.

— Я взагалі-то вмію підтримувати порядок.

— А готувати?

— Зараз побачите.

Через двадцять хвилин кухня виглядала так, ніби там відбувалася маленька катастрофа.

Борошно було на столі.

На підлозі лежала ложка.

А Еліна, стоячи біля холодильника, ледве стримувала сміх.

— Ви точно стоматолог?

— Абсолютно.

— А кухня це переживе?

— Сподіваюся.

— Я вже не дуже.

Дамір подивився на неї й засміявся.

— І що ви робитимете?

— Рятуватиму вас.

Вона взяла рушник і почала витирати стіл.

— Ось. Тепер я офіційно ваш кухонний асистент.

— А зарплата?

— Один шматок піци.

— Мало.

— Два.

— Домовилися.

Коли вони нарешті сіли вечеряти, Еліна спробувала перший шматок.

— Ну?

— Смачно.

— Ви чесно?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Смачно, але я б додала більше сиру.

Дамір задумливо кивнув.

— Наступного разу зробимо разом.

Еліна завмерла.

— Наступного разу?

— Звичайно.

Він сказав це так просто, ніби вже було очевидно, що наступний раз обов'язково буде.

Еліна усміхнулася.

— Добре.

Після вечері вони сиділи на дивані й дивилися старий фільм.

Еліна поступово притулилася головою до його плеча.

Дамір нічого не сказав.

Тільки обережно накрив її руку своєю.

— Даміре?

— Мм?

— Мені з вами добре.

Він повернув голову.

— Мені з вами теж.

— Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє почувалася настільки спокійно поруч із людиною.

Дамір поцілував її у волосся.

— Тоді залишайтеся.

— Я залишуся ще трохи.

— Я не про сьогодні.

Еліна підняла голову.

Вони подивилися одне на одного.

І цього разу ніхто не жартував.

Вона тихо усміхнулася.

— Можливо.