Розділ 8

Розділ 8. Перше побачення

Увечері Еліна стояла перед дзеркалом уже хвилин двадцять.

— Це просто вечеря, — сказала вона сама собі.

Потім змінила светр.

— Просто вечеря.

Ще через хвилину змінила сережки.

— Еліно, заспокойся.

Вона подивилася на себе й усміхнулася.

— Це ж не побачення.

Телефон задзвонив.

— Алло?

— Ви готові? — почувся голос Даміра.

Еліна подивилася на годинник.

— Ви вже під будинком?

— Так.

— Зачекайте п'ять хвилин.

— Добре.

— І не підглядайте у вікна!

— Я навіть не думав.

— Дамір!

Він засміявся.

— Чекаю.

Через п'ять хвилин Еліна вибігла з під'їзду.

Дамір стояв біля машини в темному пальті.

Побачив її й усміхнувся.

— Ви гарна.

Еліна зніяковіла.

— Дякую.

— І я дуже радий, що ви не прийшли в рукавичках різного кольору.

Вона глянула на свої руки.

— Я могла!

— Я вже зрозумів.

— Не нагадуйте мені про ту рукавичку.

— Ніколи.

Він відчинив їй дверцята.

— Прошу.

— Я сама можу.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Хотів.

Вона сіла в машину.

Дорогою вони говорили про все підряд.

А потім Еліна раптом запитала:

— Даміре, а чому ви стали стоматологом?

Він на секунду замислився.

— У дитинстві дуже боявся стоматологів.

— Серйозно?

— Дуже.

— І вирішили стати одним із них?

— Так. Подумав, що треба виправити ситуацію.

Еліна засміялася.

— Тобто ви стали стоматологом, щоб помститися всім дітям?

— Приблизно.

— Жахлива людина.

— Зате професійна.

Вони приїхали до невеликого затишного ресторану.

За столиком було тепло, грала тиха музика.

Еліна дивилася на Даміра й ловила себе на думці, що їй добре.

Дуже добре.

Без напруги.

Без незручних пауз.

Ніби вони знали одне одного набагато довше.

Після вечері вони вийшли на вулицю.

Сніг тихо падав на землю.

— Холодно? — запитав Дамір.

— Трохи.

Він узяв її за руку.

Просто взяв.

Еліна не відсмикнулася.

Вони пішли повільно.

— Еліно?

— Мм?

— Я радий, що того дня ви прийшли саме до мене.

Вона усміхнулася.

— А я рада, що саме вас вкусила.

— Нарешті зізнання.

— Не звикайте.

Дамір засміявся.

Вони зупинилися біля її будинку.

Кілька секунд просто дивилися одне на одного.

— До завтра? — тихо запитав він.

— До завтра.

Він нахилився й легко поцілував її.

Зовсім коротко.

Ніжно.

Еліна завмерла, а потім усміхнулася.

— На добраніч, Даміре.

— На добраніч.

Вона зайшла до під'їзду.

А він ще довго стояв на морозі, дивлячись на двері.