Розділ 6

Розділ 6. Випадкова зустріч

Через кілька днів Еліна вже майже не згадувала про стоматолога. Точніше, про стоматолога вона згадувала. Про зуб — ні. Вона вийшла з невеликого магазину, притискаючи до себе пакет із продуктами. Лютий не шкодував нікого. Сніг під ногами вже перетворився на слизьку кашу, а холодний вітер пробирався під пальто.

— От і прекрасно, — пробурмотіла Еліна. — Ще тільки впасти мені не вистачало.

Вона зробила крок.

Нога поїхала.

— Ой!

Еліна вже готувалася опинитися на землі, коли хтось схопив її за руку.

І міцно притримав за талію.

— Обережніше.

Еліна завмерла.

Підняла голову.

— Дамір?

Він усміхнувся.

— Я.

— Ви що тут робите?

— Рятую людей.

— Від чого?

— Від падіння на льоду.

Вона подивилася на його руку на своїй талії.

Дамір теж це помітив і швидко відпустив її.

— Вибачте.

— Нічого.

Вони обоє на мить замовкли.

— Ви мене переслідуєте? — запитала Еліна.

— Звичайно.

— Навіщо?

— Хочу переконатися, що ви не кусаєте інших людей.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Вона засміялася.

Дамір подивився на її пакет.

— Що купили?

— Їжу.

— Це я бачу.

— Тоді навіщо питаєте?

— Просто хотів почути вашу версію.

Еліна похитала головою.

— Ви завжди такий дивний?

— Тільки коли випадково зустрічаю красивих дівчат біля магазину.

Вона одразу почервоніла.

— Ви всім своїм пацієнткам таке говорите?

— Ні.

— А мені чому?

Дамір усміхнувся.

— Не знаю.

Він помовчав.

— Може, тому що ви мені подобаєтеся.

Еліна перестала усміхатися.

— Я... вам подобаюся?

— А хіба це так дивно?

— Трохи.

— Чому?

— Бо ми познайомилися в стоматолога.

— Досить незвичайне місце для знайомства.

— І я вас вкусила.

— Це я точно не забуду.

Вони обоє засміялися.

Раптом пакет у руках Еліни порвався.

Яблука посипалися прямо на тротуар.

— О ні!

Дамір присів і почав їх збирати.

Еліна теж.

Їхні руки одночасно потягнулися до одного яблука.

Вони зустрілися поглядами.

— Знову ви, — сказала Еліна.

— Що?

— Постійно опиняєтеся поруч.

— Може, це вже не випадковість?

Вона усміхнулася.

— Може.

Дамір підвівся й простягнув їй яблуко.

— Давайте я проведу вас додому.

— А якщо я знову впаду?

— Піймаю.

— А якщо вкушу?

— Тоді точно підемо на каву.

Еліна засміялася.

— Ви тільки про каву й думаєте?

— Сьогодні — так.

Вони пішли поруч засніженою вулицею.

І цього разу Еліна вже не думала про те, що їхня зустріч була випадковою.

Їй починало здаватися, що деякі випадковості трапляються не просто так.