Розділ 5

Розділ 5. Чотири дні

Вранці Еліна прокинулася від холоду.

Лютий цього року був особливо морозним. За вікном усе ще лежав сніг, а на склі з'явилися тонкі візерунки від нічного морозу.

Вона визирнула у вікно.

Місто тільки починало прокидатися.

Еліна натягнула теплий светр, закуталася в шарф і вийшла з дому.

Вона не знала, куди саме йде.

Точніше, знала.

До нього.

Дамір стояв біля входу до клініки й тримав у руках дві чашки кави.

Побачивши Еліну, він усміхнувся.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він простягнув їй одну чашку.

— Це вам.

Еліна здивовано подивилася.

— А за що?

— За те, що сьогодні ви ще не вкусили мене.

— День тільки почався.

— Оце вже страшно.

Вона засміялася.

— Ви боїтеся?

— Після нашої першої зустрічі — дуже.

Еліна взяла каву.

Їхні пальці випадково торкнулися.

Вона відчула, як щоки стають гарячими, і швидко сховала руки в рукави пальта.

— Холодно? — запитав Дамір.

— Трохи.

Він мовчки зняв свій шарф.

— Візьміть.

— Ні, ви самі замерзнете.

— Я чоловік.

— І що?

— Ми, чоловіки, маємо терпіти холод.

— Це хто вам сказав?

— Мама.

— Тоді передайте мамі, що вона помиляється.

Дамір розсміявся.

— Добре.

Він знову простягнув їй шарф.

Цього разу Еліна взяла.

— Дякую.

— Тепер ви пахнете моїм парфумом.

Вона завмерла.

— Що?

— Нічого.

— Ви спеціально це сказали?

— Можливо.

Вона похитала головою.

— Нестерпний.

— Але ви все одно прийшли.

Еліна подивилася на нього.

— Прийшла.

І цього разу між ними не було жодного жарту.

Просто погляд.

Теплий, незважаючи на лютневий мороз.

Після роботи вони вирішили прогулятися.

Сніг рипів під ногами.

Еліна йшла поруч із Даміром, ховаючи руки в кишені.

— А куди б ви поїхали, якби могли просто зараз сісти в потяг? — запитав він.

— Куди завгодно?

— Куди завгодно.

Вона подумала.

— До моря.

— Знову море?

— Я ж казала.

— Добре. Тоді до моря.

— Взимку?

— Взимку.

— І що ми там робитимемо?

— Гулятимемо.

— А потім?

— Питимемо гарячий чай.

— А потім?

Дамір подивився на неї.

— Потім я, можливо, знову запрошу вас на каву.

Еліна усміхнулася.

— А якщо я погоджуся?

— Тоді це буде наше друге побачення.

Вона опустила очі.

— А це вже перше?

— Для мене — так.

Еліна нічого не сказала. Лише міцніше стиснула в руках його шарф. Вони продовжили йти засніженою вулицею. І ніхто з них не знав, що через кілька днів Еліна буде тримати цей самий шарф у руках і чекати дзвінка від Даміра.

А зараз їм здавалося, що попереду ще ціле життя.