День шостий

– Ти не можеш мене лишити самого! – вже добрих півгодини Олег нив у слухавку, – клієнти хочуть зустрітись саме сьогодні! Скільки можна хворіти, у тебе геть не хворий голос! Ти взагалі знаєш, що у тебе є робота?! Я вчора дзвонив цілісінький день, а ти все поза зоною та поза зоною!

   Повернулась Соня по обіді і була якась втомлена. Як можна втомитись, нічого не роблячи? Виходить, можна. Раз-по-раз вона поверталась подумки до нічного кошмару. Вогонь, Арсеній, самогубство… насниться ж таке, прямо пекло… Дівчина для себе пояснила все просто, лягла близько до каміну, ще і ковдру натягла, стало жарко, а що ще могло приснитись, враховуючи події напередодні?

– Та не кричи ти… – десь в потилиці ледь помітно нила голова, Соня скривилась і почала розтирати шию вільною рукою.

– Що не кричи! Коли я тебе щось просив? А я тобі скажу – ніколи! Я навіть не можу такого згадати!

– Ну добре…

– Як ти можеш так чинити? Що, чекай, ти сказала добре?!

– Так, я сказала добре… Ти ж і мертвого уговориш….

– Авто буде о шостій годині.

– Що?! Як о шостій? сьогодні? це ж пізно…, яке авто? Мені обов’язково потрібно повернутись ввечері…– але у слухавці лунали вже лише гудки.

   «Кинув слухавку, щоб я не встигла відмовитись», – роздратовано подумала Соня. Ця зустріч з клієнтами зовсім недоречна. Вона вже навіть не пам’ятала, що до чого. За декілька днів, здавалось, пройшли роки, і дзвінок Олега пролунав ніби з минулого: що їм казати? Які дахи? Яке будівництво? Треба було просто відмовитись… Але Соня почала збиратися, врешті-решт Олег і справді багато не просив, був в принципі другом та і на годиннику по п’ятій. Надворі знову збиралось на дощ, тому Соня одягла улюблені джинси і червоний світер, зовсім як куртка у Мрійника… Мрійник… Дівчина звикла так його називати. Він повинен прийти завтра зранку, завтра сьомий день. Чи прийняла вона рішення? Чи це абсурд і ніхто не прийде? Чи має вона забажати, що її просять? Мабуть, адже власної мрії Соня так і не вигадала… Так багато відкриється доріг, так зручно стане жити, легко…

   За вікном зупинилось авто і посигналило. «Не забарився!»

   Соня вийшла на ганок, холодний вітер жбурнув в обличчя сухе листя. Було якось похмуро і вороже. Кинувши сумку у багажник, вона плюхнулась на переднє сидіння:

– Олеже, от що ти за людина?! Ти не міг сам поїхати? Потрібно мене тягти?!

– Ну по-перше, я не Олег, а по-друге, самому якось сумно та і страшно, дорога через ліс…

   Соня підвела погляд і зустрілась очима з Іваном.

– Ой… вибачте, я думала тут Олег… – він не змінився зовсім, тільки очі стали якісь глибокі і темні, і такі ж похмурі, як і небо, – казали, Ви у відпустці…

– Хто казав?

– Люди…

– А, люди…

– А де Олег?

– Не зміг поїхати, але він і не збирався здається…

– От, гад! – Соня розсердилась. В той час, коли вона мала думати про важливе питання, про бажання, про вирішення своєї долі, він її обдурив і вона має їхати хто знає куди, і хто знає навіщо!

– Ви можете лишитись… я так розумію, ви взагалі ще недовго у нас пропрацюєте…

– Чого ж це? – але Соня знову зустрілась поглядом з очима Івана і відвела свій погляд, – просто всіляке в житті відбувається…

– А знаєте що? – він завів двигун, – я поки що ваш керівник, а тому наполягаю!

   Авто ривком рушило з місця. Їхали мовчки. Важкі чорні краплі почали барабанити по склу. Фари виривали куски темних узбіч, дерев, кущів. Дорога бігла під колесами, і Соня чомусь вперше за тиждень почувала себе затишно і спокійно. Вона так багато часу витратила на розмови, думки, пусті зустрічі, обмірковування бажань, а що насправді важливо? Що їй насправді важливо? В голові було пусто. Але якось пусто змістовно, ніби зароджувалось щось, якась думка, яку дівчина ще не могла розпізнати, не могла сформулювати. Щось висковзувало, тікало з уваги, як дорога з-під коліс. Вона скоса дивилася на Івана. Він здавався спокійним і впевненим. І втомленим, навіть потухлим, ніби хтось викрутив всередині нього лампочку. Скроні посипала сивина, Соня раніше її не помічала. Губи щільно стиснуті, ніби він тримав міцно за зубами всі свої емоції, все горе, що накопилося всередині.

– Що?

– Нічого, а що? – вона аж здригнулась від несподіванки, а він продовжував дивитись на дорогу.

– Не потрібно мене так роздивлятись.

– Чому це?! Ви ж самі захотіли взяти мене з собою… тепер терпіть… – Іван подивився на неї довгим важким поглядом, і все в ній аж затремтіло у відповідь.

   Почався ліс. Дерева здавались живою чорною масою. Дорога стала вузькою, дощ лив не перестаючи. «Так буде до ранку, він завжди приходить в дощ». Вони мовчали. Соня не знала, що сказати. Вірніше хотілось сказати так багато, але не наважувалась. Раптом їй захотілось розповісти все-все, всі свої думки, переживання, що вона так багато думала останній тиждень, що аж втомилась, що її спокушали і вабили, погрожували і підкуповували, що вона стоїть перед нелегким вибором, що їй обов’язково необхідно бути завтра зранку вдома, що… але дівчина мовчала і дивилась у вікно, де все більше набиралась чорнота та волога. Зараз Соня наче прокинулась і зрозуміла наскільки все абсурдно і наскільки легко, адже в цілому вибір завжди між добром і злом.

– Ну, як ваші справи, що ви робили всі ці дні?