День п'ятий

   Соні подобались кладовища, особливо старовинні, ті, що швидше пам’ятка історії, а не діюча територія. Так, це дивне уподобання, яке деяких людей відверто лякало. Що в них цікавого? Вона ніколи не пояснювала. Ну, по-перше, це зробити досить складно, по-друге, вона сама до кінця не розуміла, а, по-третє, існують речі, які не потребують пояснення взагалі. Але все-таки. На кладовищі завжди тихо, спокійно, прохолодно навіть у найбільшу спеку. Там пусто, та коли і є випадкові відвідувачі, вони не налаштовані на спілкування чи якийсь інший контакт. Там ти блукаєш без маски, такий, як є, тому що немає перед ким щось приховувати, це місце певної сили, тонкого кордону між світами, якщо такий звісно є, де всі про всіх все знають. Соня вважала це місцем життя, адже під кожною могильною плитою лежала чиясь історія, яка була піщинкою у всесвіті, та для окремої людини єдиною, неповторною, найважливішою, яким і є життя. Любила також старовинні церкви, храми, костели. Вони багато бачили, багато знають, кожен камінчик несе інформацію, посил. Можливо, колись сто років тому, так само якась невідома проста дівчина намагалась щось вирішити, здійснити мрію… але церкви діючі, освячені.

   Церква на кладовищі Соню лякала. Біля неї не відчувалось ні спокою, ні сили, ні добра. Будівля чорна і темна, напевно, тому її облюбувала зграя ворон, які тепер, сполохані дівчиною, кружляли і каркали над куполом. В середині було холодно, волого і темно. Через брудні вікна світло майже не поступало, невелика кількість вітражів знаходилась в занедбаному стані, частково розбиті, частково заклеєні картоном. Частина церковних речей – штучні квіти, свічки, якійсь кубки просто валялись на підлозі. Лише хрест одиноко стояв ближче до вівтаря, але, як не дивно, ще більше посилював відсутність святості. «Пограбували, чи що?! Зовсім люди гріха не бояться» – подумалось Соні. Навкруги був ліс, швидше неприбрані хащі, але доріжки, лавки, могили у порядку.

   Соня приїхала в обід. Авто провезло її на огороджену територію з охороною на вході. А далі все виявилось так, як обіцяв Ігор Петрович: самотність, комфорт, спокій. Вона намагалась не думати, відволікалась на басейн, сон, природу. І, нарешті, вирішила піти прогулятись на кладовище. Все-таки в цікавому місці політик побудував собі дім для відпочинку. Але на смак і колір друзів, як відомо, немає. Цікаво, чи можна зносити церкви? Особливо такі, які вже  на церкву не схожі. Це міг бути історичний об’єкт, але ні табличок, ні вивісок, нічого такого вона не знайшла. Соня не відносилась до віруючих людей, так заходила іноді свічку поставити на свято, але нічого особливого не відчувала. Тут і справді вона заспокоїлась, ніхто не дзвонив, ніхто не приходив, вона перестала думати про мрію. Вирішила, як прийде Мрійник, скаже те, що прийде до думки. Адже немає невірних вчинків, той чи інший вчинок, рішення призводить до певних подій, і те, що ми вважаємо помилкою, не обов’язково нею є. Сьогодні їй здавались безглуздими її роздуми, нерішучість, потреба вибору. Соня створила проблему з нічого. Ситуація ще може виявитись жартом, ніхто не прийде післязавтра зранку, не буде здійснення мрій, і вона вийде на роботу, як звичайно до Олега, своїх дахів і… Івана Едуардовича. Цікаво, що він робить? Казали, взяв відпустку, воно і не дивно, потрібен час погорювати, прийти в норму. Напевно він думає, що не впорався, був поганим батьком, допустив хворобу, страждання, смерть. Він невинний, але точно думає. Чому він возив її у «Відродження», адже ж не вірив у Мрійника, здійснення мрій, чудеса та і в Діда Мороза, до речі. Мабуть, Івану було просто важко, нестерпно, він відчував швидкий кінець і хотів, щоб з ним хтось був? Чому саме вона? Невже..!? Та ні, просто збіг обставин, не більше, дівчина як раз нагодилась вчасно зі своїми «тарганами».

   Вечір був тихим і якимось напруженим, віяло неспокоєм, як перед грозою. Тиша стояла абсолютна, ні птахів, ні звірів, ні тріску дерев… Соня жалкувала, що вирішила переночувати і їхати зранку. Надвечір прийшли охоронці, запалили камін і дівчині стало так затишно, що не хотілось нічого робити, навіть рухатись, вилазити з-під теплої ковдри. Вона задрімала. Їй наснився Арсеній. Він стояв у вогняному колі. Вогонь підбирався все ближче і ближче, здавалось ще мить і Мудрець спалахне, як свічка, залишаючи за собою лише купку попелу. Він стояв спокійно, не кликав на допомогу і не робив спроб вибратись, лише дивився і стільки всього вміщувалось у тому погляді. Ніби він розмовляв із Сонею, щось хотів передати важливе і так їй необхідне, але вона ніяк не могла зрозуміти, що. Дівчина відчувала жар на обличчі, та тілі і силувалась закричати, але не виходило, силувалась стрибнути в коло, але лишалась на місці. Так вони і стояли, дивлячись один на одного.