День четвертий

   Ігор Петрович був не в гуморі ще зранку. Хоча Каріна і телефонувала, що все пройшло чудово і Соня вже у них майже в кармані, поганий настрій міцно засів у його єстві. Він не зрозумів причину. Щось не так. Але що? Напевно, це ця дівчина. Соня йому не подобалась, не подобалась дуже сильно. Він не сказав би, що вона розумна, чи вольова, чи сильна, але Ігор Петрович відчував загрозу. Можливо, джерело загрози інше? Він сидів за столом у кабінеті, вікна виходили на місто, його місто. З висоти п’ятнадцятого поверху він бачив будинки, магазини, сквер, людей – цих маленьких комашок, якими вмів спритно маніпулювати. Врешті-решт Соня зламається так, як і всі, завжди. Це лише питання часу чи грошей. А в нього є і те, і інше, поспішати немає куди. Роздуми перебив дзвінок секретарки:

Шеф, до вас відвідувач.

– Ірочко, який відвідувач!? За п’ятнадцять хвилин нарада, я маю налаштуватися, ти ж знаєш, як це важливо! Позбудься його!

– Але, шеф, я не можу, – вона стишила мову і ледь чутно прошепотіла у слухавку, – він каже, що з «органів», у нього важлива інформація і, він має зайти саме зараз…

   Ігор Петрович роздратовано засопів:

– Добре, запроси, – він підвівся і підійшов до вікна.

   Дивно, як іноді швидко та докорінно змінюється життя. Якби хтось колись сказав, що він стане впливовий, багатий, займеться політикою і його долоні не будуть пітніти від слова «органи», він би просто розсміявся. А колись… Чоловік посміхнувся про себе. Зараз навіть цікаво, розвага серед буденності. За спиною він почув, як відчинились двері. Не чекаючи слів секретарки, він обертаючись, промовив:

– Ірочко, каву для нас обох, і нехай ніхто не турбує. Ви ж п’єте каву? Чи, може, чаю? – питання стосувалось відвідувача.

   Прийдешній був середнього віку, з непримітною зовнішністю та колючим поглядом. Вигин брів надавав обличчю здивованого та дитячого вигляду, ніби він дивувався, чому сюди прийшов та навіщо. Проста біла сорочка, потерті джинси, досить сильна статура та впевнена постава. «Небезпечний», – подумав Ігор Петрович. Тим часом чоловік підійшов до столу і сів без запрошення:

– Слідчий карного розшуку Росенко Костянтин, – він простяг розгорнуте посвідчення.

   Навіть якби хотів, політик не зміг би прочитати з такої відстані, але вирішив промовчати. Слідчий заховав посвідчення зручно обперся на стілець і, посміхнувшись, сказав:

– Можна каву.

   Секретарка нечутно вийшла.

– Ви досить впевнений молодий чоловік, – Ігор Петрович не зміг проігнорувати фамільярність, – у мене, на жаль, обмаль часу, а тому давайте одразу до справи.

– О, так-так, не турбуйтесь, декілька питань… – він здавалось ще більше розслабився і спокійно роздивлявся співбесідника.

   Пауза затяглась. Секретарка зайшла і в повній тиші розставила на столі сервіз.

– Ну? – не витримав політик, неспокій повернувся з новою силою.

– Ви знаєте Громикова Арсенія Леонідовича? – слідчий продовжував виглядати спокійним та розслабленим.

– Знаю, не зовсім близько, але спілкуємось іноді. Досить цікава людина, розумна, питаю у нього поради, особистого плану, – Росенко мовчав, Ігор Петрович починав втрачати терпіння, – а що вас цікавить? Щось сталось?

– Коли ви бачились з ним востаннє?

– Я не розумію ці питання! Не пам’ятаю, день чи два.., здається, ми бачились після виставки нашої спільної подруги Каріни, але він швидко пішов. Я не так щоб з ним товаришую…

– Але ви досить часто з ним спілкувались останнім часом. Тільки вчора він дзвонив вам вісім разів.

– Ви маєте знати, що я з ним не розмовляв, день був досить напруженим…

– Так, я знаю, – слідчий знову посміхнувся та замовк.

– Ну, я чекаю. Якщо це все, то прошу мене вибачити, я запізнююсь… – політик встав з крісла.

– Ні, це не все. Труп Громикова Арсенія Леонідовича було виявлено сьогодні в його помешканні зі слідами насильницької смерті. Ви щось можете сказати з цього приводу? – слідчий так само спокійно дивися на нього.

    Ігор Петрович витримав погляд, відтворив здивоване розчарування на обличчі, сів знову за стіл і посміхнувся про себе «так би одразу, і не таких з’їдав, пацан»

– Це трагічно… авжеж, жахливо, була людина і немає… На жаль, я не відповів вчора… Можливо, все закінчилося б не так. Мені з цим жити… Я нічого про це не знаю, ви даремно приїхали… А що ж сталося? Якийсь нещасний випадок. Чи хвороба?

– Йде слідство… Тоді ще одне питання. Ви не знаєте, хто така Соня?

– Ні, вперше чую. Жінки з таким ім’ям серед моїх знайомих немає, – «Занадто швидко», – подумав слідчий.

– Тоді я вас більше не затримую, – він вийшов, кава на столі лишилась недоторканою обома.

   Ігор Петрович знову став біля вікна. Неспокій посилився. «Чому він не сказав про передсмертну записку?» – подумав чоловік, набираючи Каріну.

          Соня гарно виспалась, цього разу без сновидінь. Настрій був пречудовий, у вікна світило сонце, співали пташки, і на душі легко і весело. На столі продовжував лежати конверт з грішми, але тепер вона дивилась на нього по-іншому, як на інвестицію в себе, у майбутнє. У людей є гроші, вони ними діляться, що тут такого? Правильно, нічого. Посміхаючись, вона зробила каву і згадала, що так і не відповіла Івану Едуардовичу. Сон вчора буквально звалив її з ніг. І не дивно, стільки нових вражень, подій, розмов. Трішки поміркувавши, вона вирішила не відповідати. Дозволив відпочити, от і добре. Повідомлення можна розцінити як розпорядження, а то, можливо, він вже передумав.