День другий

День другий.

   Мабуть, обіцянки створені для того, щоб їх порушувати. Ну хто з нас не говорив: більше ніколи не буду… що завгодно – так багато їсти, палити, пити, запізнюватись, грубити, але, коли приходить ранок, обіцяне зникає, як зірки з неба, і знаходиться безліч причин нічого не робити. І кожен думає – почну наступного дня, з понеділка, після свята, після вихідних, відпустки, коротше, після. Але в основному «після» настає рідко, а то і взагалі ніколи. Важко жити за правилами і, на жаль, нічого важливого не дається в житті просто так, все треба заробити кропіткою працею. А праця над собою, як відомо, найважча. Людина підсвідомо обирає легший шлях, а тому мало ідеальних людей.

   Ми всі залежні від когось чи від чогось, і Соня, не те що не прокинулась з будильником, а взагалі вирішила на роботу не йти. Вона почувалась хворою і втомленою, не знаходячи сил піднятись. Та й не знала, як себе вести з Іваном Едуардовичем. Сама того не бажаючи, дівчина виявилась занадто близько до нього, його проблем, і зараз чомусь відчувала сором. Не хотілось ні з ким розмовляти, бачитись, нічого робити, Соня зателефонувала секретарці і сказала, що захворіла, а Олегу просто послала повідомлення. Проект вони майже закінчили, і проблем виникнути не повинно.

   Сьогодні нещодавні події здавались абсолютно абсурдними: юнак зі своєю пропозицією, керівник з донькою, баба Галя з пиріжками. Соня лежала в ліжку під теплою ковдрою і думала. Вчорашній день показав тільки те, наскільки людині потрібне диво. В дитинстві ми віримо в казки, Діда Мороза, магію, але з роками це зникає, і всі добре знають, що немає ніякої дивини в реальному житті. Так, є непояснені незбагненні речі, але тільки тому, що нам ще багато невідомо. Соня не вірила, що хтось виконає її мрію, не вірила в надприродне, але її здивувало, що, виявилось, у неї немає мрії взагалі. Це змусило замислитись про себе і про те, чого б вона хотіла. Дівчина вирішила, що мріяти треба про щось зовсім нездійсненне.

   Ну наприклад, вічна молодість з вічним життям. Як вам? Звісно, є ряд «але». Живучи вічно молодим, доведеться хоронити друзів, рідних, коханих, а тому врешті-решт залишишся самотнім. Але чим це відрізняється від звичайного життя? Старіючи, також поступово прощаєшся з рідними і не факт, що вбережешся від самоти. То чи не краще робити це молодим? Та і молодому легше знайти того, з ким розділити свою одинокість. Наступне вічне –  кохання. Зустріти справжнє кохання мріє кожен, але тут є певна невідомість – зустрів і що? Що далі в казках – і «жили вони довго і щасливо»? Здається, потім відбувається все нецікаве, про що і писати не варто. Ви читали казку, яка б починалась – одружились вони по великому щирому коханню і..? Ні, казки так не починаються. Є гарна легенда, що всіх поділено на половинки і потрібно відшукати свою, тільки тоді ти знайдеш щастя. О, звідси ще одне вічне – щастя. Це окрема тема. Що таке щастя? Достеменно невідомо. Щось таке, коли дуже добре, якась гармонія – тебе з тобою, тебе зі світом, тебе з іншими людьми. Ну, принаймні, Соні так здавалось. Коли ти живеш, і тобі у всіх відношеннях добре. Щастя, виходить, поняття найширше, воно повинно вміщувати і кохання, і молодість, як не тіла, то душі, і задоволення всіх потреб. Тут виникає ще одна мрія – багатство. Так, не в грошах щастя, але… насправді виявляється, що іноді в них. Справжнє кохання розбивається об безгрошовий побут, щастя руйнується хворобою, яку немає грошей вилікувати, молодість спотворює бідність. Ось тут потрібне вічне здоров’я. Маючи здоров’я, гроші можна заробити, кохання зустріти, щастя знайти, щоправда старіти будеш в будь-якому разі. А якщо попросити мудрості? Мудрості у всьому і завжди. Але як, напевно, боляче жити в світі, коли все знаєш і робиш правильно, тому що світ в принципі неправильний, і життя несправедливе… Роздуми Соні перервав дзвінок, телефонував шеф. Вона натисла відповісти автоматично, але за секунду пожалкувала. Серце чомусь почало битись десь біля горла:

– Доброго ранку! Сподіваюсь, не потривожив? – голос Івана був якийсь глухий та неживий, – що з вами сталось, захворіли?

–Так… доброго ранку… голова болить, може, грип, чи застуда, тіло ломить…

– Це не із-за мене? Тому що, якщо це із-за мене, я зателефонував сказати…

– Ні, ні, – Соня перебила, –  не із-за вас, просто день видався взагалі важкий, я промокла під дощем, перенервувала…

– Ви не дослухали, – в свою чергу перебив Іван, – я звільняю вас від обіцянки... моя донька померла сьогодні вночі…

Соня стискала слухавку і не знала, що сказати. Та і що тут скажеш, вірніше, що б не сказав, легше не стане.

– А тому немає за кого просити… – продовжив він, – та і не повинен я був цього робити. Ви вибачте, я просто знав, що це станеться… Не витратьте свою мрію на дурницю… Ви слухаєте?

– Так, – в горлі пересохло, – я співчуваю… не уявляю, що ви відчуваєте, мені так шкода…

– Дякую, але я не відчуваю нічого… – у слухавці пролунали гудки.

   Ось так, мрії двох людей сьогодні розбились… Аліса була приречена, а тому, можливо, добре, що все закінчилось, закінчилось для неї та в якомусь сенсі для її батька. Для неї – муки, біль, хвороба, для нього – біль, боротьба, горе… Хоча горе залишиться, але для Івана, на відміну від його доньки, це ще і початок.

          Пиріжки виявились смачними. Вже по обіді, і Соня зголодніла, незважаючи на погану новину, роздуми та усвідомлення того, що життя коротке, і ми не знаємо, що очікує нас наступної секунди. За столом на затишній кухні з кавою, їй здавалось, що все це сталось дуже давно – і дивний хлопець, і розмова з Іваном, зустріч з його донькою, її обіцянка і навіть ця ранкова розмова з жахливою звісткою. Це сумно, але аж ніяк її не стосується! Чому не можна жити і не брати участі в житті інших людей? За вчорашній день вона дізналась більше ніж за два роки роботи! І що це їй принесло? Тільки смуток.