День перший

   Зранку барабанив дощ у вікно. То тихо, ледь чутно, то заходився щосили бити у скло тисячами водяних пальців. Вітер задував під дах, і здавалось, що на вулиці буревій. Сірі похмурі хмари повзли неквапом по небу. Птахи, тварини десь поховались, та і людей ні душі. Прокидатись не хотілось. У ліжку тепло і затишно, але надокучливий мозок сигналізував – підіймайся, новий день! Соня сіла на ліжку. Виявилось досить прохолодно, і вона натягла на себе ковдру, яка ще зберігала тепло її тіла. У вхідні двері подзвонили, так якось весело і заливисто, аж у вухах луснуло. «О Боже, що це таке?» – дивно, хтось взагалі залишив теплу оселю і ходить по такій негоді! Соня продовжувала сидіти і дивитись у протилежну стіну і вже, коли впевнилась, що звук примарився, подзвонили ще раз. Залишившись замотаною в ковдру, дівчина пішла відчиняти. Цікаво, хто так радіє? На порозі стояв смішний юнак – довгий і худий, одягнений у червоний дощовик, жовті чоботи та переперезаний яскравою зеленою сумкою, великі окуляри у синій оправі робили обличчя трохи дурнуватим. Соню сіпнуло від такого розмаїття фарб. Юнак широко посміхнувся і затараторив:

– Доброго ранку! Доброго дощового ранку, чи навіть доброго дощу зранку! Бачу, я вас розбудив? І це дуже добре! Таке буває раз у житті! Не можна спати і дуже добре, що ви відчинили двері. А давай на «ти»? Так, так, бачу – згодна…

   Соня дивилась широко відкритими очима і тільки кліпала. Хлопець говорив і говорив, жестикулював, пританцьовував і кривився, вона втратила нитку розмови, коли почула щось, що мало хоч якийсь сенс:

– Тобі надзвичайно пощастило! Тільки тобі і тільки сьогодні випала нагода здійснити мрію. Хочеш? – по тому, що він раптово замовк, дівчина зрозуміла, що було якесь питання.

– Еее…, що? вибачте…

– Мрію! Здійснити мрію! Хочеш?

– Чию мрію..? Сиріт..? Ви збираєте гроші?

– Ні!

– Батьківщини..? Ви з військкомату?

– Ні!

– Вашу?

– Ні, ні! Твою! – він замахав руками. 

– Мою?! Яку мою? Як ви знаєте мою мрію?

– Я не знаю! В цьому весь і фокус, – посмішка стала ще щирішою, незнайомець посміхався і заглядав у вічі, і у Соні промайнула думка, що він ненормальний, – це знаєш тільки ти і тільки ти можеш сказати свою мрію. Але тільки одну. І вона буде здійснена, сто відсотків! Одразу! Але тільки одна, і ти маєш її обрати.

– Ага.., – точно хворий!

– Так, так. І уяви, ніяких угод, ніякої платні, просто здійснення мрії!

– Ну давай, я хочу…

– Ні, ні, ні! – він закрив вуха руками, затупотів ногами і захитав головою, як навіжений, – все тільки чесно! Не зараз, у тебе тиждень! Тиждень! Я прийду за сім днів, і ти маєш сказати, яку саме мрію ти хочеш здійснити! Ну що, по руках?

– Якщо по руках, то ви, нарешті, підете?

– Авжеж, – він підняв тонкого і кривого пальця догори, – але за сім днів повернусь! Для здійснення мрії.

– А я ще хотіла запитати, – вона зупинила протягнуту руку у повітрі, – ви від Бога, чи від диявола? А то знаєте, оці угоди…

– О, ні, ні.. я не від них, я просто здійснюю мрії, у нас окрема канцелярія…

– І я нічого не винна і мені за це нічого не буде!?

– Ні! Запевняю тебе!

– І ніяких підстав, як у кіно? Ну, загадав там якесь бажання, а ви взяли і когось убили для його здійснення…

– Та ні! – він роздратовано махнув рукою, – ти навіть мене ображаєш, я серйозна людина!

– Ха, ну тоді по руках! – вони потисли руки, – Іди вже, нарешті, аж в очах рябить.

– Ну все! Вітаю! До зустрічі за сім днів, – юнак швидко розвернувся і радісно пішов по калюжах, кольоровою плямою вимальовуючись на сірому фоні.

   «Цікаво, він зараз по сусідах піде? Може, це мормони чи свідки Ієгови і у них акція…», – подумала Соня, але хлопець зник за поворотом, і скільки вона не видивлялась його, бачила лише стіну дощу. Так  і стояла на порозі перед відчиненими дверима з ковдрою на плечах та з пустотою в голові: «Якось я так швидко погодилась…».

   Одягатись не хотілось. Як часто ми готуємо звечора щось гарне – сукню, модні підбори, а зранку залазимо в старі улюблені джинси та кросівки. Тим паче, така злива… Так сьогодні і зробила Соня, враховуючи, що і часу до виходу лишалось обмаль. «Може, не фарбуватись?», – подумала вона, – «Природність і тільки природність! Навряд чи я буду кудись іти з офісу… Та і немає там до кого…». Вона похапцем випила каву, спікши язика, і вибігла до машини. На вулиці виявилось навіть гірше, ніж малювалось через вікно. Сиро, прохолодно, якось темно і вітряно. Колючий дощ проникав у будь-яку шпаринку на тілі. Дівчина змокла вся, ледь дійшовши до гаражу. Різнокольоровий юнак вже геть здавався якоюсь міфічною істотою чи навіть сном, витвором уяви. Але Соня не стрималась і, побачивши сусідку бабу Галю, пригальмувала та відчинила вікно:

– Галино Іванівно! Галино Іванівно! Доброго ранку! – жінка щось шукала під дощем на дворі біля хати, натягнувши звичайний целофановий пакет на голову – Ви що робите у таку зливу надворі, щось шукаєте?

– А, Сонечко, доброго ранку! Що ти казала? Не почула, ти ж знаєш, приглухувата стала…

– Кажу, загубили щось?

– Та не я, онук! Дочка онука привезла, прихворів. Іграшку, каже, загубив, плаче, не може заспокоїтись. Ніяк не знайду! А ти що це, на роботу? Не запізно?

– Та запізно… Я хотіла запитати, до вас не заходив юнак у синіх окулярах і червоному плащі? Ще така зелена сумка у нього?