Частина 13 У кожної порядної відьми повинен бути...

Весь останній тиждень прийому студентів Жанна викроювала пару годин у своєму щільному графіку на бібліотеку.
- Шукай від цього, до цього, - показала ряди Філігранія, і пославшись на зайнятість все ж попередила, що книги виносити з бібліотеки не можна. Тільки якщо дочекатися бібліотекаря, та з певним ритуалом.
- І що буде? - вирішила уточнити юристка.
- Книги не буде, - а з огляду на те, що твій предмет і так досить забутий і рідкісний, - нащадкам нічого не залишиться.
- Суворо у вас тут, - похитала головою Жанна.
Перевіряти навіть вона не ризикнула. Вона була вдячна старенькій за безчасну перепустку у святу святих. Двері бібліотеки впускали і випускали, навіть без господині бібліотеки. Кожну свою хвилину Філігранія витрачала на влаштування та облагородження навчальної частини.
Було найнято кастеляншу, охоронців, укомплектовано адміністрацію, замок наповнювався голосами та людьми.
А в тиші бібліотеки Жанна осягала свій дар-прокляття. Точніше намагалася вивудити хоч мізерну інформацію, що в неї за професія і з чим її їдять.
- Язик мій - ворог мій, - після чергових пошуків про відьом проклятійниць, їй випала на голову судова хроніка, повністю присвячена двосотрічному переслідуванню «добрих» жінок, саме так про це похмуро помітила вона наприкінці цього кримінального чтива.
— Отже, відьмою може бути будь-яка жінка. Колір волосся не має значення. Хоча прокльонами частіше грішать брюнетки. Слово – срібло, мовчання – золото. Що ми ще з корисного мали б відмітити? Сім разів подумай і потім тільки скажи? Так і фобію можна заробити. Але ослячі вуха в однієї зі студенток були надто мотиваційним стимулом знайти себе та скоординувати власну поведінку.
- Жанно, це ж не китайська мова, - підбадьорювала сама себе, як могла, - не інакше як відьми плюнули на невдячних жителів Райгула і відбули кому куди були раді.
Задумливо втупившись у чергову шафу під стелею, згадувала вчорашню боротьбу з тривалою незатребуваністю всього, що лежало так високо. Найнеприємнішим був пил на верхніх полицях. Сходи відремонтували, і вони були значною поміччю у пошуках. Але ось пил! Вона намагалася ангажувати у Савелія пилосос, але виявилося, що цей предмет явно бісівська зброя, точніше драконьяча. Савелій покрутив головою – ніколи не чув про таке, і у кого дракон міг його виміняти, теж не в курсі.  "Пил елементалі прибирають, а я пас. Лекції переписую у сучасному трактуванні. Мені немає коли. Може потім колись".

Прозвучало так собі. Юристка давно могла розпізнати нюанси цього "колись". І тут означало – не скоро.
Значить чаї розпивати в компанії Зінаїди, має час. Навіть якийсь механічний рожен винайшов, щоби час на обертання м'яса не витрачати. У, ледве стрималася, щоб не ляпнути про ноги та крила.
От би знайти книгу «Прокляття для чайників» з повною інструкцією, як контролювати та розвивати дар.
І представила її як наяву. У барвистій обкладинці, з картинками та з дрібним шрифтом наприкінці кожної сторінки.
- Щоб вам цим пилом ворогам та в носи, - хитромудро вилаялася, піднімаючись східцями до верхніх полиць. Трохи не звалившись від вибуху повітря перед самим носом, з розширеними очима спостерігала за дивною сірою істотою, найбільше схожою на Доббі з саги про Гаррі Потера, але зі значною відмінністю у вигляді крил на спині, та від надлишку емоцій мало не прикусила язика.
Добі висів на рівні грудей і меланхолійно розглядав фронт робіт.
- Хазяйко, вам пил як, - одразу доставити, або запакувати на перспективу, - прогундосив фей.
- Ти хто, - ні, ну якщо називають господинею, значить треба розуміти, що це, як ним користуватися, а то я ще інструкцію до власного дару не відшукала, а мені вже ось цим, дякую що не по голові.
- Так я це, - істота поскребла п'ятірнею потилицю за вузькими вухами, що стирчали перпендикулярно голові, - фамільярд ваш, природно.

- Суматранська видра, - промовила задумливо.
Довелося завчити кілька десятків альтернативних лайок, які б не сприймалися, як прокляття.
А то суку дар трактував виключно у прямому значенні цього слова.
А ось суматранскою видрою довелося на своєму віку вразитись в одному із зоопарків. Довжиною вона була приблизно 1,3 м і важила близько 7 кг.  Це й не лайка, може я любителька тварин, завчаю найхитріші назви.
– Де? – уточнив фамільяр.
– Хто? - я явно в його очах виглядала повною дурепою.
- Сумасранська видра? Сподіваюся, господине, це не моє ім'я?
- Бл...ажен, хто вірує, - виправилася майже в останній момент, - за що мені все це?
Швидше за все питання я вимовила вголос.
- Так кожній відьмі належить помічник! - відповів похмурий Доббі, - установку дала, на службу закликала, називай вже і приступимо.
- А що, вибору у мене немає?
Я ще сподівалася на те, що ось це страшненьке не моя кара небесна, бо від його виду хочеться хреститися і спльовувати не тільки через ліве плече, а й через праве.
Добі задумався.
Я навіть встигла трохи понадіятися.
- Ні, - після досить довгої паузи повідомив незрозуміло хто, - я в єдиному екземплярі.
- Ось же засідка, - вже упокорюючись з неминучим я вдихнула глибше і видихнула, - буду звати тебе Добі!
Від пилу, що зметнувся хмаркою, шалено засвербіло в носі, і я смачно хрюкнула - апчхюй!
Добі поглянув на мене одним оком, навіть на міліметр, не хитнувшись перед моїм носом.
- Не думав, що ви така щедра - помовчав, - вигадниця. Зазвичай і одне ім'я з головою. А в мене цілих два? Доббі Апчхюй! Навіть не хочу знати, чим навіяна твоя щедрість.
У мене щелепа відвисла. У мене в служінні домовий ельф з крилами та азіатським прізвищем. Прям приємна парочка - Мартин та Одарочка!
Я сповзла сходами вниз і тільки там почала сміятись. Відсміявшись, пояснила – друге не ім'я, а прізвище. В нас так прийнято. Його називають лише у випадках офіційного подання.
- А, - виразно кивнув фамільяр, - таємне ім'я, - дякую господині!
- Так що, пил пакувати? Або як?
- Пакуй, у мене поки що ворогів немає.
- Ну-ну, - глибокодумно скосив на мене своє праве око.
У нього що, другий вставний, - не до місця закрався здогад. Чи це цілком нормально?
Невідомо, хто повільно поплив над верхніми полицями, залишаючи за собою акуратні мішечки. Дійшовши до кінця ряду, розвернувся.
- Ще що?
- Та ні, поки вистачить! – прокричала йому.
- Не глухий я, - почав збирати пилові бомбочки в фартух, що з'явився поверх сірої сорочки до колін.
Саме в цей момент я нахилила голову вниз, боячись знайти під цією сорочкою повну відсутність білизни та його статеві ознаки.
Просто я уявила, що жодні альтернативні варіанти ємної народної не допоможуть.
Мені фамільяр інвалід усі налаштування збив.
- Ще чого хочеш? – виставив біля ніг свою здобич.
- Книгу про прокльони! – повідомила про наболіле.
- От же тебе скрутило! І де це тебе так приклало? Пам'ять втратила? Чи пропила?