Розділ 16

 Зрештою, попрощавшись з друзями, я перетнула двір і зупинилася на ґанку, марно намагаючись привести себе до тями. Навпено, батьки сильно розсердяться, адже я запізнилася на дві з половиною години через несправність трейлера. Стараючись не думати про це, я відчинила вхідні двері, ті з противним скрипом відхилилися вбік, пропускаючи мене всередину. На сходовій площадці вже стояла мама, грізно насуплюючи густі брови. 
 — Нагадай, коли ти повинна була бути вдома? — її голос мовби різав повітря, настільки гострим він здавався. Я потупила погляд в підлогу, рахуючи дошки ламінату. — Постарайся придумати правдоподібну брехню. 
 — Трейлер зламався, — пояснила я, чомусь почуваючи себе винувато, хоча нічого не зробила. — Нам довелося затриматися. І це не брехня, — добавила я, здіймаючи вгору очі і впевнено дивлячись у вічі матері. Хай би що вона там собі придумала — я говорю правду. 
 Вона примружила очі, дивлячись на мене згори вниз. Це було збіса неприємно, коли на тебе ось так дивлячись — люто і зверхньо. Її погляд ковзнув по мені, оцінюючи, мовби я була товаром в дорогому магазині чи експонатом, який потрібно ретельно вивчити. Я стиснула руки в кулаки, відчуваючи, як тонку шкіру долоні пробивають короткі нігті, залишаючи червоні сліди. Щелепи звело докупи так сильно, що я почула гучний хрускіт кісток. Чому вона мовчить? Скільки ще ми будемо грати в цю гру? Не заперечую, я звикла до її холоду і відстороненості, але таке ставлення — це вже геть інше. 
 Зрештою вона мовчки розвернулася і, щільніше загорнувшись в домашній халат, пішла до своєї кімнати. Вона навіть дверима не гримнула, як робила останній місяць. 
 Іноді я ставила собі питання: чому вона так поводиться? Були навіть версії, що в дитинстві мене удочерили й мама так і не змогла пройнятися материнством. Проте, не знайшовши прямих доказів цієї теорії, я відкинула її. Мені так і не стало сил відповісти на це питання. Цьому не було пояснення. Мама була такою, якою була і цього аж ніяк не змінити. Вона любила багато речей: шопінг, свою роботу, море і свіжі фрукти, але не мене. Знаєте, я як бракована покупка, яку не повернеш, і доводиться тримати її вдома тому що шкода викидати. 
 Я покрутила головою, вишукуючи сліди батька і, не знайшовши, піднялася до своєї кімнати. Наслідуючи приклад мами, я тихо зачинила двері і впала на ліжко обличчям в подушку. В мені вирувало безліч емоцій, які потрібно було взяти під контроль, але мені було байдуже. В голові спливали не пов'язані між собою картинки: моя палата в психіатричній лікарні, пшеничне поле літом, прогулянка із Бенго і обличчя докторки Макк. На останньому я замислилася. Чи взяла вона під свою опіку нового пацієнта? Як вона зараз? 
 В лікарні вона часто супроводжувала мене на болісні процедури, після яких я зазвичай впадала в сон на декілька діб. Макк — холодна, черства, зілсна жінка — заміняла мені всіх людей світу. Напевно, мені варто було подякувати їй перед тим, як покинути її кабінет. 
 Не буду приховувати, я часто їй брехала або, щонайменше, приховувала деякі факти. Але це було не зі зла, радше постійна потреба захищатися. І все ж таки варто було висловити свою порядку за те, що вона підтримала мене у складний час. Зрештою я перевернулася на спину, вп'явшись поглядом в білосніжну стелю, поки тисячі швидких думок, переплітаючись між собою у заплутані нитки, пролітали в голові зі швидкістю світла. Вони обривалися, даючи початок новій думці. Це легко могло звести з розуму здорову людину, але не психологічно хвору. 
 Я звелася на ноги, відчувши різку потребу відчинити вікно. Відсунувши важкі штори, я повернула ручку і впустила в кімнату свіже повітря. Відтак забралася з ногами на підвіконня, підсунувши до себе коліна. Я поклала голову на колінні чашечки, прислухаючись до вечірньої тиші. Десь неподалік роздався гучний сигнал автомобіля, залунала сигналізація. Почувся гавкіт сусідської собаки, яка, перестрибнувши через ґанок, сперлася лапами на високий паркан. Все було як завжди. 
 Дідько! І знову це бісове ревіння мотоцикла. Не витримавши цього разу, я злізла з підвіконня і, накинувши на себе джинсову куртку, тихонько вийшла за двері. Батьки вже полягали спати, хоча бути впевненою на всі сто не можна. У мами чуткий сон. Зібравшись з силами, я якомога тихіше спустилася сходами, стараючись не наступати на риплячі дошки. Відтак вийшлв на ґанок, спостерігаючи за тим, як мотоцикліст зупиняється недалеко від мого дому. Вже вкотре я бачу її, кожного разу хочу підійти і запитати: що за чортівня? Проте цього разу, коли між нами залишається буквально декілька кроків, я не можу пересилити себе, вперто стоячи на місці. На мить мене прийняв дрож, потім кинуло в холод. Здригнувшись, я все ж таки зробила крок на зустріч мотоциклісту. 
 Ніч приховувала звуки з якими я ступала по піщаній доріжці. Підійшовши до мотоцикла, я зупинилася. Вона не спішила знімати шолома, проштрикаючи мене уважним поглядом. 
 — Чому ти це робиш? Навіщо кожної ночі проїжджаєш повз мій будинок? — поцікавилася я, переступаючи з ноги на ногу. Було незручно говорити ось так: коли її обличчя приховує шолом. Вона схилила голову набік, ймовірно, розмірковуючи чи варто давати мені відповідь. — Якщо ти не скажеш, я піду додому і накатаю на тебе заяву за порушення спокою в моєму районі. Ти цього хочеш? 
 Я судомно втягнула повітря. Само собою, я не збиралася йти в поліцію через таку дрібницю, але пригрозити варто. Особливо це вартувало того, щоб побачити вираження обличчя Аддісон, коли вона стягла того дурного шолома. Її розпатлане волосся встало дибки, очі розширилися, а бліді губи скривилися в гримасі. 
 — Сумніваюся, що тобі стане сміливості скоїти подібну дурницю, — парирувала вона,  недбало змахнувши долонею. — Сідай. 
 — Куди? 
 — Ну не на землю ж! — вигкнула Аддісон, кидаючи погляд на сидіння позаду себе. Я імпульсивно зробила крок назад, прикладаючи руки до грудей у захисному жесті. Брови Адді злетіли вгору, нагадуючи дві білі дуги. 
 — Я не сяду, — вперто мовила я. — І нікуди з тобою не поїду. Хто зна, може ти хочеш завести мене в ліс і прикандичити. 
 — Прикандичити? Це що за слово таке? — глузливо запитала вона, поправляючи комір чорної, як ніч, шкіряної куртки. Я могла визнати хоча б для себе, що вона аж надто добре на ній сидить. Це входило в перелік того, що мене в ній дратувало. 
 — Йди до біса, Аддісон, — холодно мовила я. — І припини їздити цією вулицею кожної ночі. 
 — Ти справді думаєш, що я це зроблю тільки через те, що ти мене попросила? Тоді ти дійсно дурепа, якщо не розумієш того, що буквально в тебе під носом. 
 — Що ти маєш на увазі? — примружила очі, відступаючи ще на один крок, тим самим збільшуючи відстань між нами. Аддісон не зійшлася до відповіді й, сівши рівно, опустила обгорнуті шкіряними рукавичками долоні на руль. Її голова все ще була повернута в мою сторону, ніби вона чекала, що я передумаю і з радістю застрибну на їх мотоцикл. Я облизала губи, намагаючись не піддаватися своїм бажанням. 
 — Чим довше ти тримаєш теку в себе, тим більше людей страждають від рук Мафліна. Раджу поквапитися, поки він не вдався до більш рішучих дій. І повір, коли він вирішить щось утнути — ти будеш першою, кому він заподіє шкоди. 
 Я спантеличено кліпнула і, відкривши рота тільки з третього разу, спитала: 
 — Чому саме я? Через мою сім'ю? 
 — Потерпи ще трохи і все дізнаєшся. Не в моїй юрисдикції розголошувати подібні таємниці. 
 — Невже так складно дати хоч одну нормальну відповідь? Чи, можливо, є якісь причини, через які ти вперто ігноруєш мої запитання? 
 — Їх забагато, Олівіє. 
 — Що поганого в тому, що я просто хочу докопатися до суті, а не йти на осліп, як сліпе кошеня? — і знову запитання. Я припнула язика, насуплено зводячи брови. На губах Адді завтра в страхітливий усміх, аж ніяк не схожий на проявлення дружелюбністі. 
 — Коротко кажучи, тобі не сподобається ця "суть", — з моїх вуст знову ледь не злетіло запитання, проте недбало скинута вгору рука Аддісон заставила мене передумати. — Олівіє, якщо ти не хочеш їхати зі мною, тоді краще тобі піти додому. Ти, звичайно, багато чого втрачаєш, коли ось так пручаєшся, проте цього разу я заплющу за це очі. — додала вона. 
 — «Цього разу»? Хоч би скільки раз ти ось так приїздила посеред ночі — я ніколи не сяду на цей клятий мотоцикл. Можеш собі кататися досхочу, твоя воля. 
 — Побачимо. 
 Залишивши останнє слово за собою, вона ворохнула ногою, мотоцикл видав гучний рик, величезні колеса прокрутилися, торкаючись асвальту. Аддісон з шаленою, небаченою швидкістю рвонула вперед, залишаючи позаду себе гори пилюки. Я закашлялася, махаючи перед обличчям рукою, щоб відігнати від себе пил. Коли мій зір прояснився, Аддісон вже зникла за обрієм, розсікаючи повітря гучним сигналом. 
 Я верталася додому, прокручуючи в голові, мов голка магнітофону, слова Аддісон. Яким чином через Мафліна можуть страждати люди? Беззаперечно, він мав невелику владу над людьми, точніше своїми працівниками. Але хіба вони страждають через це? Сумніваюся, особливо враховуючи, яку зарплатню вони отримують. Отож як? Всі знали, що він добре ставиться до своїх підданих, це не було таємницею. Але по словам Аддісон — він справжній тиран. Залишалося ще одна незрозумілість. Що вона мала на увазі, говорячи, що він заподіє мені шкоду? І до який дій він має вдатися? Питання, мовби сильний шторм, проносилися в моїй голові, обертаючись, вируючи. Це сильно тиснуло і викликало нестерпну головну біль. Мої пальці впали на скроні, масажуючи їх коловими рухами. 
 Як Мафлін пов'язаний з моєю сім'єю? В голові мимоволі спливла розмова з місіс Фель про молодика, якого вони, по словам цієї жінки, здихалася. Як саме? Чи може це бути пов'язано? П-ф-ф, дурниці. Я вже настільки поїхала глуздом, що поєдную непоєднуване. Похитавши головою, я постаралася забути про свої нічні походи і тихесенько зайшла в будинок. 
 Йти спати не хотілося, тому я перетнула довгий передпокій і ввійшла до кухні. З вікна лилося мерехтливе місячне сяйво, вимальовуючи дивні візерунки на стінах та підлозі. На кухні панувала мирна тиша, переривало її хіба що ритмічне клацання в умивальника від капець води. Я підійшла до стільниці і, поставивши на плиту старезний, як світ, чайник, взялася чекати, притуливши бедром до гострого кута. Під чайником, переливаючись червоними і синіми кольорами, палахкотів вогонь. 
 Щось потягнуло мене поглянути у вікно і я, чесне слово, ледь не всцялася від страху, схопивши з підставки ножа. За вікном, притулившись носом до скла, стояв Кларк, поклавши долоні по обидві поки від себе. Я чула швидкий стукіт серця у вухах, тремтячими руками ставлячи ніж на мармурову поверхню стільниці. Тиск різко підскочив і мені запаморочилося в голові. Я його вб'ю. Прямо зараз візьму цей ніж і проштрикну йому всі органи. 
 Кларк постукав у вікно. Я підняла ніж вгору, для нагляду помахавши ним в різні боки. Зоряне сяйво ночі зблиснуло на зблідному обличчі друга. Він, замість того, щоб стрімголов помчати додому під тепленьку ковдрю, показав мені непристойний жест й відсахнувся від вікна. 
 От покидьок! 
 Я важко зітхнула, коли Кларк непомітно і дуже тихо, ніби все життя пропрацював шпигуном під прикриттям, проліз у щілину дверей, заходячи на кухню. На ньому була пом'ята спортивна футболка, місяцями потерта і спітніла, волосся стирчало навсібіч, більше нагадуючи недоглянуте гніздо. Звідки він припхався? 
 — Якщо ти ще хоч колись захочеш прийти до мене вночі, сильно не дивуйся, коли я кину в тебе ніж. 
 — Буду мати за честь померти від твоїх рук, — усміхнувся він. Щось не сходилося. Вигляд Кларк мав пошерпаний, немов три дні не мав можливості помитися чи виспатися, та й погляд був якийсь затравлений. Ніщо з цього не в'язалося з Кларком. — Оллі? 
 Напевно, я замислилася не на секунду, як здалося мені. 
 — Що трапилося? 
 — Просто вирішив прийти до тебе на чай? До речі, чайний вже закипів, — мовив він, кидаючи погляд на плиту позаду мене. Я не ворохнулася, наполегливо дивлячись прямо йому у вічі, проте, коли він скинув з себе маску, моя суворість кудись поділася. Це був не Кларк..це було те, що він нього залишилося. Хлопець заплющив очі на одну довгу секунду, важко згорбившись в спробі зменшитися, його долоні злетіли до обличчя, затулячи його. Це було повною протилежністю того, що зазвичай показував Кларк, немов пелена його вміло створеної особистості дала тріщини. 
 — Сядь, — попросила я, відчуваючи противний комок в горлі. — Я зроблю чаю і ми поговоримо, добре? 
 Кларк спромігся тільки кивнути, після чого слухняно опустився на стілець, опустивши лікті на стіл і понуро схиливши голову. Світле волосся впало вперед, затулячи вираз його обличчя. 
 Я обернулася, тримтячими руками дістала з шухляди дві керамічні чашки і закинула в них пакетики зеленого чаю. Потім акуратно взялася за ручку чайника і, перевернувши йогоя залила чай окропом. З горняток почала ширитися пара, здіймаючись вгору. 
 Витягнувши з підставки піднос, я поклала на нього чай, молоко і невелику тарілочку з кубиками цукру. Відтак перетнула кухню і поставила на стіл піднос, сівши навпроти Кларка. Той не спішив піднімати голови. І я не заперечувала, даючи його змогу прийти в себе, зібратися з думками. 
 — Вибач, що як сніг на голову. Я не знав, куди мені йти, — хрипко сказав він, ніби боровся з тим, щоб не заплакати. Я простягнула відкриту долоню вперед, переплітаючи наші пальці. Наш зв'язок з Кларком виник миттєво і він був набагато міцнішим, ніж з Джені чи Майком. Ми могли розуміти один одного без слів, ділитися своїми думками без остраху осудження, відчувати один одного. Це було більше ніж просто дружба..щось вище, краще. Він стиснув мою руку і відповідь, вдячно піднімаючи очі. — Зараз вдома.. обстановка не найкраща, тому мені довелося декілька годин пропадати деінде. Ночувати там наразі..небезпечно. Чи можу я..
 — Ти ж знаєш, що тобі не треба просити. Залишайся стільки, скільки потрібно, — урвала я його. — Проте якщо почнеш хропіти..я за себе не ручаюся, полетиш з вікна. 
 Кларк хмикнув. Я взяла в руки чашку, всипала туди молока і трохи відпила, відчуваючи приємний смак на язиці. Кларк повторив за мною, тільки відмовившись від молока, натомість добавив декілька кубиків цурку. Я поглянула на нього з-під лоба, спостерігаючи за його насупленим вираженням обличчя і порожніми очима, немов він втратив здатність розрізняти світ навколо себе. Якщо б я не знала Кларка  подумала б, що він зламався, проте це не могло бути так. Він завжди тримався, коли ми падали. 
 — Батьки дізнатилися, що я ґей. 
 Мої брови миттю піднялися вгору. Я знову відпила чаю, очікуючи продовження. Кларк розтулив рота, підшукуючи вдалі слова. 
 — Я не можу ніяк втовмачити, чому вони називають мене хворим на голову покидьком. Я ж нічого поганого не зробив.. всього навсього хотів бути щасливим з людиною, яка мені подобається. А натомість отримав гомофобну тираду від батьків, які хотіли переконати мене, що з часом це пройде, — він схилився на чашкою. — Іноді я замислююся, що хотів би бути кимось іншим. Прикладом, вдячним і чемним спадкоємцем, який зрештою знайде собі наречену і продовжить справу батька. Але я родився ґеєм. Цього не зміниш. Мені ніколи не сподобається дівчина.. 
 — Ти не винен в тому, ким ти народився, — розпачливо мовила я, знову простягаючи руку. Кларк вимушено посміхнувся, переплітаючи наші пальці. — Колись вони це зрозуміють. Проте не сподівайся, що це станеться швидко. 
 — І не подумаю..
 — Гомофоби є повсюди, хоч би куди ступила наша нога. Вони завжди будуть висміювати "неправильне" кохання, хоть би що їм говори. Хотілося б мені, щоб такі люди зникли. 
 Кларк коротко реготнув, розвіюючи похмуру атмосферу, яка з'явилася на кухні з його приходом. 
 — Знаєш, які були перші слова батьків, як тільки я переступив поріг дому? — запитав він, відпиваючи трохи чаю. Я кивнула. — «Якщо ти скажеш, що ти з цих — ми негайно відправимо тебе у відповідний заклад». Я поняття зеленого не маю, звідки вони дізналися, проте знаєш що? Мені було байдуже. Я ніби звільнився від тяжкого тягара. А потім почалася сварка, яка закінчилася тим, що я гепнув дверми перед їхніми здивованими обличчями і покинув дім. Ненадовго. Мені всеодно доведеться повернутися. 
 — Можливо, ти зможеш залишитися в мене на деякий час, поки все не вляжеться, — запропонувала я, почувши у відповідь нерозбірливе мугикання. — Звісно, якщо я зможу вламати батьків. Або ж вони взагалі не будуть знати.
 — Якщо одного ранку вони зайдуть у твою кімнату і побачать на ліжку мене..
 — Нічого не станеться. Хоча, якщо ти будеш голим, вони можуть все не так зрозуміти, — закусила нижню губу, ледь стримуючись, щоб не засміятися в голос від здивованого обличчя Кларка. 
 — А чого б мені бути голим у твоїй кімнаті? Зранку. 
 — Хто зна чим ти можеш займатися, поки я приймаю душ, — знизила плечима. Кларк густо почервонів, ховаючи обличчя в чашці. — Жартую. Я попереджу батьків про те, що ти можеш залишитися на декілька днів і поясню їм ситуацію з батьками, — Кларк нажахано підняв очі. — Я буду їм казати, що ти ґей! 
 — Рано чи пізно всі дізнаються. 
 — Краще вже пізно. 
 Він кивнув, погоджуючись з моїми словами і знову відпив чаю з чашки, тремтячими долонями обгорнувши її. 
 Зрештою нічні розмови закінчилися і ми, попередньо вимивши чашки від смачного чаю, тихесенько піднялися вгору сходами. Два рази я мало не прибила Кларка, коли той наступив на зламану дошку, яка противно заскрипіла під його вагою, хоча я його тричі про неї попереджала. Далі ми зупинилися в коридорі і, озирнувшись по бокам, перевіряючи обстановку, зайшли в мою кімнату. Я включила настільну лампу, поки Кларк вовтузився з курткою. 
 Через деякий час він таки зміг зняти з себе верхній одяг, після, отримавши мій дозвіл, пішов приймати душ. Я в цей час кинула на ліжко ще одну подушку і покривало, відтак сіла на нього, склавши руки на колінах. В голові стояв гомін різноманітних думок, такий сильний, що почалася головна біль. Йтак, мені доведеться декілька днів жити з Кларком, поки його гомофобні батьки не прийдуть до висновку, що це не пройде. Це одночасно радувало і жахало. Я ще ніколи не ділила кімнату з кимось, окрім Пенні в лікарні. Навіть мої друзі ні разу не залишалися в мене на ночівлі. Не знаю, яка цьому була причина, але мені просто не хотілося, щоб в мой особистій кімнаті був хтось, крім мене. 
 Проте зараз потрібно забути про свої принципи і допомогти Кларкові. Це ненадовго. 
 Минуло хвилин тридцять, перш ніж Кларк покинув ванну кімнату, обмотавши бедра рушником. Трясця! 
 — Тут..е-е, — він красномовно глянув на рушник. — Справа в тому, що я не взяв ніякого одягу. Навіть трусів..
 — Якщо ти готовий носити три шнурочки, замість трусів, тоді я можу тобі це організувати, — невинно запропонувала я, кліпаючи великими очима. Я старалася не дивитися йому нижче пупка, хто зна, що я могла там побачити. Кларк обезсилено опустив плечі. — Внизу в шафі повинні бути старі татові речі. Піду пошукаю. 
 — Дякую.. 
 — Заради бога, Кларку, закріпи цей рушник краще! — вигукнула я, побачивши як оголяються його стегна. Господи. Я  розвернулася, виходячи з кімнати зі швидкістю світла. Відтак знову спустилася сходами і таки змогла відкопати татовий одяг ще з часів мамонтів. Після чого повернулася у кімнату, заставши Кларка в себе на ліжку. Він з надією поглянув на шмаття в моїх руках і в той же час спохмурнів, криво посміхнувшись. 
 — Скільки років цій сорочці? — запитав він, поглянувши на клітчату оливкову сорочку, перекинуту через мій лікоть. В деякий місцях вона протерлася, в інших сяяли просвіти від дірок, рукава були обрізані під лікоть. Шорти, які я знайшла першими, нагадували дрантя для миття підлоги, вони були широкими і звужувалися ближче до кінця. — Завтра ж піду куплю собі новий одяг. Сьогодні..напевно, зможу перетерпіти, якщо не наберуся якихось клопів. Коли ці речі останній раз відвідували пралку? 
 — Ще коли я була маленькою. 
 — Господи помилуй. 
 Я кивнула в нього одяг, Кларк відмахнувся, мов кип'ятком обпечений і зморщив обличчя. Я лише закотила очі, залишаючи його, щоб він зміг переодягнутися. 
У ванні прудко скинула з себе зайвий одяг і ступила під важкі каплі гарячої води. Мої долоні торкнулися волосся, пальці перебирали окремі пасма, витягуючи їх уперед. Я притулилася чолом до кахельних плит ванної. Відтак опустила повіки, дозволяючи воді змити все напруження, що назбиралося за довгий день. Спочатку озеро, потім зустріч з Аддісон, яка вибила з мене останні сили, а тепер Кларк. Це все тягарем впало на плечі, змушуючи їх горбитися. 
  Ще хвилин десять пробувши під душем, я вийшла з кабінки і, підхопивши руками рушник, витерла насухо все тіло. Худорляве тіло.. Я потрусила головою, натягаючи на себе нічну сорочку. Я не повинна про це думати.. принаймі не зараз. 
  Випивши всі необхідні таблетки, я вийшла з ванної кімнати, вимкнувши в ній світло. Кларк переодягнувся. Я не стрималася і, спершись на зігнуті коліна, в голос засміялася. Кларк не оцінив мого гумору, прискіпливо дивлячись на себе у відображенні дзеркала. Він нагадував старого дідугана, який застряг у тілі молодого хлопця. Я знову зареготала, коли Кларк підтягнув обвислі шорти до самого пупка, оголивши побиті коліна. Помістивши червоні сліди, я ввічливо відвела погляд. Я знала, звідки вони взялися, проте мені не хотілося про це думати. 
  Зрештою, погасивши світло, ми вмостилася на ліжку, і притулившись один до одного спинами, накрилися ковдрою з головою. 
  Перед тим, як остаточно поринути в чарівний світ сновидінь, я почула тихе: «Дякую», яке мені здалося більше сном ніж реальністю. І на ранок я ламала голову, чи чула це насправді.