Розділ 15

  Як і очікувалося, Майкі не те, щоб образився, але вираз його обличчя ясно говорив, що не одна я до трясучки боюся клятих жуків.  
  Зрештою ми знайшли місце, яке не було суцільно встелене сухою травою і розпалили невелике багаття. Кларк припав до землі, щохвилини підкидаючи у вогонь знайдені гілки. Я притягнула зрубане сухе деревце і кинула його поруч з вогнищем, відтак на нього вмостилася Джені, витягуючи вперед здорову ногу. Я влаштувалася поруч з нею, дивлячись на захопливі язики полум'я, яке повільно здіймалося вгору, переливаючись різноманітними відтінками червоного, оранжевого і жовтого. Хмарки диму торкнулися моїх очей, змушуючи їх залитися слізьми. 
  — Що ж..передаю цю справу вам, — оголосив Кларк, коли вогонь стабілізувався. — І, боронь боже, ви спалите ці сосиски. Майте на увазі — це єдині харчі, які в нас є, — припідняв рівну брову. 
  Він піднявся і, обтрусивши коліна від пороху, пішов до трейлеру. Тишу, яка сильно тиснула на плечі, переривало тільки потріскування гілочок в багатті і тихесеньке скиглення Джені. Майкі уникав мого погляду, надто уважно стежачи за тим, щоб не згас вогонь. Хоч я і відчула легкий укол провини, він не був настільки сильним, щоб я вибачалася першою. Ба більше, моєї провини немає. Кожна людина хоч раз, але мала ганебно втекти від свого страху. Я боюся комах і цього не зміниш. 
  — Джені, подай сосиски, — попросив Майкі через деякий час. На жаль, вони були далеко від рук Джені, тому подати довелося мені. 
  — Не обов'язківо злитися, — мовила я, передаючи пачку в холодні руки хлопця. Майкі поправив волосся, закинувши його назад і все ж таки проковтнув свою гордість. — Я перелякалася. Єдиним виходом для мене здавалося - це тікати подалі від тих лісних жуків. 
  — Можна було почекати, поки я вийду звідти. Знаєш, мені також біло не солодко. Тим паче друзі так не роблять, — дещо ображено проговорив він, люто розвиваючи упаковку. — Не полишають у біді через дурний страх. 
  — Не роби з мухи слона. 
  — А я і не роблю нічого такого, лишень говорю те, що думаю. Ти не можеш звинувати мене за це. 
  — Але ти звинувачуєш мене. Чому? 
  — Мені остогидло, що все крутиться навколо тебе, — гаркнув він, відкладаючи в бік розірвану упаковку і дивлячись прямо мені в очі. Це спантеличено. Майкл ніколи не дивився на мене так..ніби я вдарила його. — Всіх турбують лише твої страхи, переживання, твоя історія, а щодо нас, звичайних людей? Впевнений, всі знали про твій страх жуків, але ніхто не подумав поцікавитися чи боюся я чогось. Це набридло, Оллі. 
  — Ти образився тому що ми не знали про твою фобію? А як ми, на твою думку, мали про це знати? — я стиснула руки в кулаки, відчуваючи наближення неминучої сварки. Через таку дрібницю.. — Ти ніколи нам не розповідав про це. І взагалі нічого! Ми стільки років дружимо, але не знаємо про тебе нічого. 
  Майкл звівся на ноги, нависаючи наді мною. Така позиція мене не влаштовувала, тому я також піднялася, впиваючись в Майкла поглядом. Джені спробувала втрутитися. 
  — Можливо, вам потрібно заспокоїтися? 
  — Не лізь, — сказав Майкл, не відриваючи від мене лютого погляду. Він вип'яв уперед груди, піднімаючи вгору підборіддя. — Ти не бачиш нічого, що коїться далі твого носа. За останній рік ти ні разу..ні однісінького разу не поцікавилася про наші відносини з батьком, чи пройшли жартики про мою лишню вагу у школі, чи ті троє бунтарів до тих пір портять мені життя. Тобі байдуже! — скрикнув він. — І ти ще хочеш, щоб я не злився, коли ти забила болт на своїх друзів? 
  Я мимоволі поглянула на Джені, яка миттю опустила голову і я спіймала себе на думці, що вона справжня боягузка. Чи справедливо так думати з моєї сторони? Не знаю, але хіба існує ця справедливість? Я знов повернулася до Майкла. Я знала про його проблеми з батьком і насмішками у школі. Можливо, я упустила той момент, коли вони троє говорили про бунтарів, але хіба це визначає те, якою я подругою я є? Дивно, що люди помилково вважають, що людина повинна знати про своїх друзів абсолютно все. Не обов'язково знати близьку людину на всі сто, якщо цього, звісно, не потребує сама людина. Або ж я помиляюся..
  — Я виправлюся, — зрештою видихнула я. Мені й близько не хотілося зараз сваритися чи доводити свою правоту. Мені стане того, що кожен залишиться при своїй думці. — Мене захлинули мої проблеми і я не зважала на ваші. Мені шкода, чесно. 
  Майкл мовчки повернувся на своє місце, ще секунда і в нього пішла б гаряча пара з вух. Відтак зосталося мовчання, встановлене між нами. Багаття повільно палало, навкруги звівся легенький вітерець, а в повітрі стояв приємний запах смажених сосисок. Це був би прекрасний відпочинок, якби не погляд Майкла, спрямований прямо на мене. 
  — Напруження так і кипить! Що стряслося? — нізвідки з'явився Кларк, налякавши мене і Джені до чортиків. Він перевів погляд на багаття і задоволено кивнув. — Хтось мені пояснить? Знаєте, я не маю телепатичних навичок чи чогось такого. 
  — Майкл вирішив виплеснути своє невдоволення, — крізь зуби пояснила я, вперто дивлячись виключно на звиваючі завитки вогню. — Ми зійшлися на думці, що я виправлю своє неуважне ставлення до вас. 
  — Ми не зійшлися на думці..
  — Заткнися. 
  Неочікувано Кларк ляснув в долоні, вдруге змушуючи мене підскочити від різкого переляку і привертаючи до себе увагу. 
  — Майку, якщо в тебе проблеми — їх потрібно обговорювати і вирішувати. І не потрібно зриватися на інших лише через те, що татусь накричав на тебе, — сказав він Майку, на що той стиснув щелепи і змусив себе прикусити язика. Обличчя Кларка повернулося до мене. Я притулилася ближе до Джені, спина котрої здригнулася від мого доторку. — А ти, — він тицьнув в мене вказним пальцем. — не змінюй своє ставлення до інших лише через думку інших чи через бажання довести щось. Проте тобі дійсно варто почати цікавитися нашими життями. Потроху. 
  Я зіщулила очі і, закусивши зсередини щоку, втрималася від гострого зауваження. Для цього ще знайдеться час. 
  Натомість кивнула. 
  — Поки ще всі не пересварилися, хочу заявити, що трейлер благополучно відремонтований. Шумить, звісно, трохи, але це можна виправити, — повідомив Кларк, знімаючи сосиски з шампурів і кидаючи їх в пластикову миску. — Отож їмо і вирушаємо. 
  — Бабуня Лі мене прикатрупить, — через деякий час сказала Джені, витираючи пальцем рота. Я здивовано поглянула на неї, мотивуючи продовжувати. — Ми приїдемо додому, коли почне темніти. А нога! Ви тільки погляньте на цю ногу, бабуня більше нікуди мене не відпустить після такої пригоди. 
  — Твоя бабуся — найдобріша жінка, яку мені доводилося зустрічатися, — мовила я. Кларк закивав головою, підтверджуючи. Майк обійшовся скупим «точно». — Нещастя трапляються, нічого не поробиш. 
  — Ой, горе мені. Сподіваюся вона буде в гарному гуморі. 
  Зрештою наступило мовчання. Кларк спробував завести розмову про «озеро», але вийшло не дуже. Отож ми в мовчанні доїли сосиски, загасили багаття і, забравши сміття, пішли до трейлеру (Джені вирішила, кульгаючи, спиратися на наші плечі). 
  Сонце вже повільно опускалося до обрію, до заходу залишалося години дві. Небо сьогодні було на диво чисте, ні одної хмарки, десь поблизу гуділи птахи. Мені захотілося, щоб так тривало вічно: завжди тепле, прекрасне літо, сповнене яскраво зеленим листям на деревах та сліпучим сонцем. Одночасно з цим я відчула гірковато-пекучий присмак на кінчику язика від одної думки, що серпень ще трохи і закінчиться. 
  Я повинна виконати свої бажання, поки не закінчилася ця пора року і не наступило сумне шкільне життя. 
  — Дженіфер! 
  — Що?! 
  — Припини чіплятися до мене так, ніби  в тебе залишилася тільки одна нога. Моє плече не милиця, чорт забирай! — застогнав Кларкя. — Тобі можна ставати на ранену ногу, просто не сильно. 
  — Ти придурок? — цілком серйозно запитала Джені. — Впади з дерева і тоді побачимо, як ти будеш ходити. Обов'язково подивлюся на це. 
  — Ти нестерпна! 
  — Зроблю вигляд, що я цього не знала, — закотила очі дівчина, ще сильніше стискаючи плече Кларка. — Майкі чомусь не сперечається і не ниє, як то дівчисько. 
  Майкл весь цей час знаходився, імовірно, в своєму світі, судячи з його затуманеного погляду. Йому було байдуже, що Джені буквально висить ньому. 
  — В нього мозговий штурм, не чіпай, — глузливо промовив Кларк, стримуючи неконтрольований смішок. 
  На цьому розмови закінчилися. Ми відносно спокійно дійшли до трейлеру. Хлопці обережно посадили Джені всередині на диван і, зачинивши за собою двері, сіли спереду — Кларк за руль, а Майкі поруч. Я вмостилася біля Джені, підсунувши до грудей одну ногу, іншу витягнула уперед. 
  — Вчора дзвонила мама, — стиха мовила Джені, ховаючи почервоніле обличчя в долонях. Вона втомлено опустила голову, її сяюче волосся впало обабіч гострих вилиць. Я присунулася ближче, в будь-який момент готова до раптових сліз, хоч і ненавиділа, коли люди плачуть. Сльози в цілому бентежили мене, адже це заставляло відчувати все, що відчуває інша людина. Я не знала, як потрібно заспокоювати людей, які плачуть. Що з ними робити? Як підтримати і які слова варто говорити? Це завжди залишалося актуальною проблемою. 
  Однак мене не дратували сльози Джені. В таких ситуаціях я просто слухала її, а відтак місцно обіймала і все проходило. 
  — Чому?
  — Поділитися новиною, — гірко посміхнулася Джені. — Вона носить під серцем ще одну дитину. Мого брата чи сестру. 
  Світ похитнувся на долю секунди. Новина шокувала не на жарт. Якби щось подібне сказала мені моя мати, я б засміялася їй в обличчя. Та навіть якби так, це було неможливо через її проблеми зі здоров'ям. Не можна навіть сподіватися на те, що в мене колись могли бути брат чи сестра. Чому я взагалі про це думаю? Зараз важлива проблема Джені. 
  — Я не хочу, щоб історія повторювалася. Вона залишить цю дитину дитячому будинку або скине на шию бабуні Лі. Я не вперше задаюся питанням, навіщо вона це робить? Чим керується? Навпено, їй в кайф знати, що в неї десь там є діти, про яких не потрібно дбати. Народила і віддала. 
  — Тоді який сенс народжувати? 
  — От і я про це думаю. Зрештою я б мала радіти, адже в мене з'явиться брат чи сестра, але..я боюся, що зненавиджу цю дитину. 
  — Звідки ти можеш це знати? Сумніваюся, що в тобі може з'явитися хоч краплина ненависті. Ти просто не здатна на неї, — сказала я, обіймаючи її. Джені не плакала, лише закрилася в собі. Це було набагато гірше сліз. — Думаю, ти будеш найкращою старшою сестрою. 
  — Дякую. 
  Здавалося минула ціла вічність, і навіть більше, перш ніж ми роз'єднали обійми, почувши різкий гуркіт, з яким заводився мотор. Але за мить колеса прокрутилися і трейлер рушив уперед, виїжджаючи на дорогу. Я відкинулася назад, лопатками спираючись на зручну спину дивана і, заплющивши очі, опустила на неї голову. 
  — Батьки щось приховують від мене, — зізналася я, відчувши гостру необхідність виговоритися. — Чи, можливо, мені просто здається або я собі щось видумала. Психіатр каже, що це цілком можливо після тривалого прийому ліків. 
  — Приховують? Може, твоя мама також вагітна? І ми станемо класними старшими сестрами разом? 
  — Боронь боже! — вигукнула я. Це було б справжньою катастрофою. Навіть від думки, що батьки можуть приховувати щось подібне, стало морозно. Я на секунду замислилася, перш ніж поцікавитися: — Ці Найскоти, вони давно в нашому містечку? 
  Я ніколи не слідкувала за тим, хто живе в моєму місті. Ба більше, мене це не цікавило, адже я чисто фізично не в змозі запам'ятовувати обличчя, які бачу перший раз. Хоча Адді я чомусь запам'ятала аж занадто добре. Це дратувало, однак я намагалася не задумуватися над причинами цього дивного явлення. Як тільки я віддам мамі теку і Мафліна заарештують - я зможу більше ніколи не згадувати ті холодні очі Аддісон і її грубу манеру спілкування з іншими людьми. Як така неприємна особа може бути кузиною Азіеля? В голові не вкладається. 
  Поринувши в свої думки, я не одразу почула клацання пальців Джені перед самим носом. 
  — Зависла? Найскоти взагалі були ненормальною сімейкою, якщо вірити чуткам. Неодноразово на них сусіди скаржилися через дитячий плач і крики, — поділилася Джені, яка до божевільного любила попліткувати. Я її захоплення не розділяла, проте прямо зараз я робила виключення, нагостривши вуха. — Та й близнючки завжди ходили в бінтах і з переляканими обличчями. Поліція не влізала через зав'язки цього містера Нафскота. Дивно це все..але хто ми, щоб судити покійних? 
  — Чому дітей не забрали органи опіки? Чи вони також були куплені? 
  — Думаю, їм платили за мовчання. Якби хтось вище дізнався, що органи заплющують на насилля очі, тоді їм би були непереливки. Не розумію, як таке можна приховувати. 
  Я знизила плечима, переводячи погляд на дорогу. Від різкого ревіння металевого звіра серце пропустило удар. За вікном пронісся мотоцикл, призупиняючись біля трейлеру на довгу мить, яка здалася мені вічністю. Я впізнала спортивний, рельєфний мотоцикл і його власника..а точніше власницю. Я не могла відвести погляду від червоного шолома, за чорним склом якого на мене дивилися холодні очі Аддісон. Час ніби застиг, залишивши тільки цю мить. Моє серце пустилося галопом. 
  Аддісон різко нахилилася вперед, притуляючись тулубои до сидіння і рвонула вперед, розрізаючи повітря шаленою швидкістю. Всього на одну єдину секунду мені стало цікаво, як це — петляти поміж машин на мотоциклі, відчувати жадану свободу і насолоджуватися подихом вітру. А потім все зникло, час відновив свій невпинний рух. 
  — Ти знаєш..
  — Ні, — вигукнула я, достовірно не знаючи, що саме хотіла запитати Джені. — Мені спросто сподобався мотоцикл. 
  Вона кивнула. На цьому розмови закінчилися і ми обидві поринули в свої думки. Можливо, Джені образилася, але зараз мені було всеодно. Хотілося тільки..заспокоїти стукіт власного серця.