Розділ 14

14.

 Серпень підкрався непомітно, щедро обдаровуючи людей останнім сонячним мясяцем літа. Практично весь липень я просиділа на домашньому арешті, без змоги вибратися хоча б на прогулянку (не враховуючи відвідування психіатра). Не скажу, що це було погано, адже зі мною повсякчас час були друзі. Вони щоночі залазили у моє вікно і, зручно влаштовуючись на ліжку, розповідали все, що сталося за день. Іноді такі розмови тривали двадцять хвилин, а іноді затягувалися до глибокої ночі. 
 Я опустилася рачки, заглядаючи під ліжко, де самотньо лежала..чорна тека. Так, я все ще не змогла знати момент, коли зможу непомітно її підкласти мамі. Перевіривши про всяк випадок, я звелася на ноги. Відтак схопила з дверцят шафи довгу чорну футболку з дивним логотипом і натягнула  поверх спортивного топу. Взяла плетену сумку і, поскидавши туди все потрібне, вибігла з кімнати. Груди наповнилися приємним передчуттям свободи. Я буду вільна! Та не встигла я спуститися зі сходів, я шлях мені перегородила мама. Вона загрозливо насупила брови, прикладаючи долоні до боків. 
 — Ніяких дурниць, — попередила мама. Я важко зітхнула, відчуваючи як гарний настрій йде коту під хвіст. — Якщо це знову повториться..я не те, що посаджу тебе на довічний домашній арешт, а й забороню тобі спілкуватися з друзями. Тобі все ясно? Я більше не хочу переживати такий сором за тебе. З мене досить цього посміховиська. 
 — Мамо, це звичайний похід на озеро

 — А то була звичайна вечірка. Але щось пішло не по плану, еге ж? — суворо промовила вона й відійшла. Я можу її зрозуміти, але це не привід так холодно проводитися зі мною. Хоча, якщо глянути під іншим кутом, то вона робила це впродовж всього мого життя. Але..ну, це всеодно, що всадити в груди дерев'яний кол і повільно прокручувати. — Якщо запізнишся хоч на хвилину..
 — Ти здереш з мене шкуру, я зрозуміла, — закінчила я і швиденько обійшла маму, зачиняючись біля дверей. Поглянувши на неї через плече, я постаралася якомога щиріше посміхнутися. Зрештою, це була моя провина. — Не переживай.  
 Мама примружила очі, уважно спостерігаючи за тим, як я вислизаю на вулицю. Зачинивши за собою вхідні двері, я підняла вгору обличчя і заплющила очі, відчуваючи, як тепло проникає під шкіру і зігріває зсередини. Відтак повернула голову в початкове положення, сильніше стискаючи лямку сумки. Я глибоко вдихнула, після чого спустилася сходинками, дивлячись на свої побиті життям кросівки. На узбіччі дороги мене вже чекала Джені в привабливій оранжевій сукні. Почувши кроки, подруга розвернулася і припустила сонцезахисні окуляри на кінчик носа. 
 — Я можу надіятися на те, що твій стиль колись зміниться і ти перестанеш ходити в мішках? — поцікавилася вона, вертаючи назад окуляри. За темними скельцями я не бачила її очей. 
 — Не можу дати тобі однозначну відповідь. 
 Джегі закотила очі, чи то мені просто здалося. За цими окулярами фіг розбереш. 
 Роздався гучний сигнал, від якого заверещала сусідська дитина, яка якраз бавилася м'ячиком на задньому подвір'ї. Біля нас зупинився старий синій фургон, перероблений під трейлер для недовгих подорожей. Мені мимоволі відкрився рот від подібного виду. З вікна водійського сидіння висунулося радісне обличчя Кларка, його довга долоня два рази стукнула по дверцятам. 
 — Ну що ви стали, як ті нічні метелики. Залізайте! Йойки! — верескнув Кларк, коли на його голову прийшовся удар Джені. Задоволено розтягнувши губи, вона відсунула широкі двері задньої частини фургона і залізла всередину. Отямившись від легкого зацепеніння, я повторила за нею, впавши на перше крісло, яке попалося під руку. — Джені, перестань бути скотинкою.  Повір, людиною бути краще. 
 — Кларку, от тобі мало одної шишки на лобі? Чим менше чіпляєшся до нашої Джені, тим менше травмуєшся від її тяжкої руки. — втрутився Майкі, сидячи на передньому сидінні. 
 Наші погляди перетнулися у дзеркалі заднього виду, досягнувши повного взаєморозуміння. Ці двоє завжди жартома сваряться, проте інколи Джені може дозволити собі забагато і гарненько вписати Кларку. Раптом Майк спохмурнів, обводячи поглядом моє обличчя. Він зупинився на фіолетових кругах під очима - ознака трьох безсонних ночей. Я не вперше страждаю від безсоння, та кщо це не є аж такою великою проблемою. Проте Майкі, напевно, ще до тепер пам'ятає період, коли я була схожа на живого мерця..тоді почалася розвиватися депресія. Я не хотіла, щоб друзі ставали свідками того, як я повільно вбивала в собі все, що робило мене..мною. Але це сталося. Хоч вони й не показують свою тривогу в моїй присутності, однак це не заважає їм кидати на мене стривожені погляди. Вони бачили мене такому стані і не відвернулися, хоч і перелякалися. 
 Майкі не відводив очей. І, якби я не намагалася притамувати роздратування, воно всеодно відбилося в моїх зіницях. 
 — Кларку, тобі не здається, що нам потрібна музика? Включи нашу пісню, — згодом сказала я, коли Майкл перестав витріщатися, зосередившись на дорозі. 
 — Так! — підтримала Джені, знімаючи і закріплюючи окуляри на верхівці голови. Її очі радісно зблиснули, віддаючи відтінком топленого шоколаду. Вона розмістилася на невеликому диванчику та закинула ноги на поручні. Зсередини трейлер нагадував кімнату хіппі: оранжево-жовті стіни, завішені ниточками з невеликими камінцями різного розміру; картини із зображення дикої природи; під дашком спустили свої листя пишні рослини. Картинку доповнювали покривала з клаптиків тканин, а ще із зеленими візерунками. Кабіну водія і основну частину трейлера розділяла шторка з дерев'яних бусин. 
 Кларк, тримаючи одною рукою руль, нахилився до програвача і підкрутив звук. Вже за мить з програвача заграла «Can't catch  me now», наповнюючи трейлер приємною, атмосферою мелодією. Легенько погойдуючись та не договорюючись, ми почали підспівувати. Так, це було фальшиво, ба більше, хтось би міг спокійно сказати, що нам на вухо ведмідь наступив. Але це було по-справжньому і щиро плило від самих спектрів душі. Ми чудово знали сенс пісні..але це не заважало нам ігнорувати його, насолоджуючись нотами і ритмом. 
 — You can't, you can't catch me now.. — пролунав високий голос Кларка. 
 — I'm comin' like a storm into your town. 
 Слухаючи цю пісню на повторі, ми неспішно мчали вперед, минаючи табличку з назвою нашого містечка і виїжджаючи за межі.