Розділ 11

  Я важко нагнулася, насилу відхекаючись та відчуваючи, як стискаються всередині легені і трясуться коліна. Рукою оперлася на стіну, заплющивши очі на декілька довгих секунд, аби взяти контроль над власним тілом. Мене бив тремор, пробігаючи тілом, і це відчуття було не з приємних, особливо беручи до уваги такий марафон. Відтак підняла повіки, з-під лоба дивлячись на Адді, яка терпеливо чекала, постукуючи носком одного чобота по тротуару. Вона вийняла із задньої кишені пачку цигарок і, витягнувши звідти одну, підпалила край запальничкою. Почулося клацання, з яким опустилася кричешка металічної запальнички. Адді затиснула між губами цигарку, вдихаючи дим. 
  — Ну? Копи не стоять на місці, знаєш. Вони рано чи пізно знайдуть тебе, — процідила вона і, відвернувши голову в бік, видихнула. — Ти ще довго?
  — Батьки мене вб'ють.. — простогнала я, розгинаючись та чуючи хрускіт задеревнілих кісток. Втім, на мою думку, я зможу придумати достатньо правдоподібну відмазку. Трясця. Зрештою, вони все зрозуміють і тоді чекай біди. — Мені немає куди тікати. 
  — Та невже? Думаєш, я просто так вирішила постояти посеред темної вулички, поки ти там бігаєш від поліцеїв? Не тупи! 
  — Так поясни! — закотивши очі, огризнулася я, непомітно для себе роблячи крок уперед. Дівчина роздратовано вийняла цигарку з рота. — Яким таким хріном ти тут опинилася, скажи на милість? 
  — Ти можеш стати мені в пригоді. 
  — Навіть якщо мене зловлять копи - у них немає на мене нічого немає. Пару годин в карцері і я вільна. 
  — Тоді виникає питання: нахіба тобі було тікати через три квартали? Боїшся поліції? Я впевнена, що тобі байдуже на них. Отож чому? Хочеш відповім за тебе? — вона знову вдихнула, роблячи довгу затяжку і випускаючи з привідкритого рота струмінь їдкого диму. Після чого неспішно підійшла, звук її кроків гучно відбився від стін і тільки тоді долинав до моїх вух. Я мимоволі почала відходити назад, відчуваючи, як під м'язами і шкірою оскаженіло гупає серце. Я притиснула до грудей сумочку, так би мовити: захисний бар'єр. Адді зупинилася в чотирьох дюймах від мене, знову видихаючи дим, який нагадував прянощі. Її обличчя було розслаблене, брови злегка підняті, але не здивовані. Очі.. хіба в людей можуть бути настільки холодні очі, немов вони бачили і несли виключно муку. 
  — Ти відчувала, що, можливо, тобі підкинули в сумку щось протизаконне, га? Перевір, раптом знайдеш пістолет. 
  — Цього не може бути. 
  — Або наркотики. Ти ж знаєш, люди підлі істоти, які переживають тільки за свою шкуру. Якби це було не так - ти б не охороняла свою сумку так, наче там знаходиться цілий статок готівки. Давай, відривай. 
  Стрільнувши в неї підозрілим поглядом, я зазирнула всередину сумки, так і тримаючи її біля грудей. Адді знову повернула голову вбік, випускаючи з рота кільця диму. Відтак також подивилася вниз, стуляючи губи докупи. 
  — Це.. неможливо, — прохрипіла я, дивлячись на те, у що не хотіла вірити. На самому дні сумки я виявила невеликий прозорий пакетик з..білим порошком. Мати рідна..невже хтось дійсно хотів підставити мене перед поліціянтами? Я розпачливо опустила голову донизу. 
  — Бачиш? Люди ще ті мерзоти. 
  — Не всі. 
  Вона швидко перевела тему: 
  — Йтак, копи з хвилини на хвилину будуть на місці, себто тут. Хочеш зустрітися з ними? І, кажу наперед, я не заберу ці наркотики. Викинути їх також не варік, копи йдуть по твоїм слідам, якщо знайдуть - тобі гаплик. Залишається тільки один вихід: піти зі мною. 
  Я відійшла на порядну дистанцію, закидаючи сумку на плече. Я поглянула на неї, насуплено опустивши брови і зігнувши донизу губи. Піти з дівчиною, яку я ледь знаю чи попастися? Хто не ризикує, той не п'є вино? Не знаю, як правильно. Що ж, за ґрати я не хочу, отож залишається пропозиція Адді. 
— Май на увазі, якщо ти вирішила зачинити мене десь у кімнатці і повільно вирізати органи на продаж, тоді я з радістю вб'ю тебе перша, як тільки вчую щось підозріле, — договоривши це, я обійшла Адді і покрокувала далі провулком. 
  — Стосовно цього можеш не переживати, — відгукнулася Адді, доганяючи мене. Боковим зором я побачила її розмашисту ходу, яка більше нагадувала ходіння п'яного від валер'янки кота. Хоча була присутня і деяка грація. — Якби я хотіла тебе викрасти, зробила б це набагато раніше. Прикладом, на вечірці, в коридорі, коли ти була настільки п'яна, що ледь бачила дорогу перед собою. 
  — Ти навмисно мене зачепила плечем? — покосилася я на неї, унаслідок чого була нагороджена байдужим поглядом. Ми метушливо крокували вперед, уздовж широкої лінії темних будинків, світло у вікнах яких уже давно згасло. Я засунула руки в кишені довгого пальта. Тепер я дякувала собі, що подбала про те, аби одягнути пальто перед тим, як вибігти на вулицю разом з іншими. Надворі було морозно, від чого шкіра вкривалася сиротами, проте не до такої степені, щоб стукотіли зуби. Адді насуплено глянула на мене, після чого, клацнувши пальцями, викинула недопалок. 
  — Можливо. 
  Запанувала довга тиша тривалістю щонайменше двадцять хвилин. Між нами повисла деяка напруга, практично відчутна на кінчику язика. Вона, мов наелектрезований дріт, охоплювала простір, посилаючи іскри. Я закусила губу, відчуваючи неприємне поколювання на шкірі, ніби справді током било. 
  — Нам ще довго йти? — запитала я через такий же проміжок часу, минаючи останній будинок, за яким був невеличкий просвіт. Якщо обійти з іншого боку ці сміттєві баки, тоді можна попасти на головну вулицю, яку, імовірно, прочищають поліціянти з удвічі більшою впертістю. Адді не зійшлася до відповіді. Вона зупинилася паралельно до баків і підняла вгору голову. Я повторила за нею, побачивши на парапеті багатоповерхівої будівлі два незнайомі обличчя. 
  — Ви там збираєтеся всю ніч стирчати? — крикнув той, що вищий. Ну, мені здалося, що його голова знаходиться на вищому рівні, аніж голова другого. — Піднімати свої дупи сюди! Шо ви як ті слимаки рухаєтеся? 
  — Стулися, — гаркнула на нього Адді, натужним від курева голосом. — Богом клянуся, не замовкнеш - відріжу твою дорогоцінність. 
  — Яйка не чіпати! 
  Я зо три рази кліпнула, стараючись вникнути в те, про що вони балакають. Вийшло тільки з третього разу і, на мій превеликий сором, з рота мимоволі вийшов смішок.Аби приховати його, я зігнулася і начепила на ноги туфлі. 
  — Піднімаємося, — холодно відказала Адді, запихаючи пачку сигарет в кишеню на стегні. Дівчина вигнула брову, поглянувши на мене так, як дивляться на винувату дитину. — Рухай булками. — Вона вказала пальцем на залізні сходи на випадок пожежі. — Ти перша. 
  — Ви живете на даху? 
  — Менше слів, Олівіє, більше справи. Не варто гаяти час, ні мій, ні твій. 
  Звівши очі до неба, я застрибнула на першу сходинку, хапаючись за холодні поручні й чуючи стукіт власних туфель. Я чула, як ззаду услід за мною піднімається Адді, шаркаючи важкими підошвами чобіт по залізній поверхні сходинок, відлуння наших кроків відлітало за милі звідси, розсіюючись в темряві. Мої пальці міцно стискали поручні, мороз від них пробирав до кісток, але я не ризикувала забрати руки. Хто зна, можливо Адді вирішить втрутити мене з цих сходів. Летіти, звісно, не далеко, та й навряд чи я зламаю собі шию, проте калічитися особливо не хотілося. 
  Ми піднялися в гробовій тиші. Відвернувшись від парапету, на нас витріщилися дві пари очей. Я ж мимоволі затримала погляд на дівчині, яка була ідентична до Адді. Сестра-близнючка? Якщо не брати до уваги того факту, що стиль їхнього одягу колосально відрізнявся, то вони були однакові. Я швидко опустила погляд, коли сестра Адді підняла рівну брову вгору, мовляв: чого вилупилася? 
  — А ти, певно, славнозвісна Олівія? — поборовши себе, я все ж таки глянула на хлопця під два метри ростом. Він мав скуйовджене, кудряве волосся, смуглу шкіру і криву посмішку, зуб з правого боку рота відколовся, через що він посміхався тільки на одну сторону. Його карі очі сфокусувалися на мені. — Ада багато базікала про тебе. 
  — Брехня, — холодно відказала Адді, стоячи недалеко від мене. — Азіель, припиняй нести всякі несенітниці. І прибери з лиця цю ідіотську посмішку. 
  Він не послухався. Натомість зробив крок уперед, простягаючи велику смуглу долоню. Я швидко закліпала, розмірковуючи над тим, чи буде сильно не виховано, якщо я не потисну йому руку? Зрештою мені довелося торкнутися його шкіри, менш більш привітно посміхаючись. 
  — Я - Азіель, але можна просто Аз. Або Азі, як ти хочеш, — забелькотів він, опускаючи руки по швам. Я кивнула, визираючи за його плече, дивлячись на копію Адді, у розовній спідниці. Бачити таке на власні очі було — у кращому випадку — дивно. Азіель прослідкував за моїм поглядом і розплився у ще ширшій усмішці, оголюючи відколотий зуб. — Це Евелін Найскот. 
  — Найскот? — перепитала я, округливши очі до розміру чайних тарілочок. — «Найскот і Мафлін»? Головна будівельна компанія нашого містечка? Найскот - родина, яка загинула в авіакатастрофі? Невже..
  — Оу, зупинись на секунду, — виставив руки вперед Азіель, активно замахавши ними. Каюсь, іноді моя тактовність безслідно зникала. — Ад? Цю розмову можна продовжити чи ліпше відкласти?  — він перевів уважний погляд вбік. Ким Азіель приходився сестрам? Адді щось казала про кузена.. 
  — Мені всеодно, — смикнула плечима Адді, роблячи вигляд, ніби їй до біса нудно. — Але хочу вас попередити, що нам потрібно валити звідси якомога швидше. 
  — Авжеж, — погодився Азіель, винувато поглянувши на мене. Я похитала головою, і вираз його обличчя враз зробився радісним. — Вже не терпиться показати наші хороми! 
  — Я б не стала так виловлюватися. 
  — Ад, стулися, — відмахнувся Азіель, відтак відійшов, заводячи руки за спину. Я переступила з ноги на ногу, дивлячись куди-небудь, тільки не на цю трійцю. На думку відразу спало, де зараз Кларк, Майк і Джені? Вони встигли втекти? У Майка будуть проблеми з батьком? Я мала надію на те, що вони зараз — як мінімум — у безпеці, себто вдома. Хоча Джені можливо втекла кудись з Браємном, можливо, на їхнє місце на березі моря. У мене були причини для хвилювання, проте я вирішила їх поки що відкласти й витягти, коли буду наодинці. Я здригнулася, коли порив сильного вітру звіяв вгору моє волосся, торкаючись оголеної шиї. Бляха, на парапеті було холодно. Я щільніше загорунулася в пальто. 
  — Рушаємо, — об'явила Адді, повертаючись і крокуючи до дверей, які вели всередину будівлі. Вона два рази стукнула зігнутим кулаком по ржавому замку, який, захитавшись, відвалився і гепнулася об землю. На обличчі Адді нічого не змінилося, хоча моє так і пашіло здивуванням. Вони живуть в цій задрипаній будівлі? — Ну? — її роздратований погляд ковзнув по нам, відтак опувся, зосередившись на дверях. Азіель заворушився перший, потягнувши за собою Евелін. Вони пройшли повз Адді, яка вирішила погратися у джентельменшу і притримати для всіх двері. — Олівіє, припини дивитися на мене так, ніби я зробила щось феноменальне. Ворушися, — клацнувши пальцями, вона вийшла перша, залишивши мене на парапеті. — Я не жартую. 
  Я поспішила покинути дах, переступаючи поріг і спускаючись вниз сходами. Мертву тишу порушував тільки невгамовний стукіт моїх туфель і бурмотіння Азіеля попереду. Ще на даху мене здивувало те, що Евелін не сказала ні словечка, лише уважно слухала. Проте було б зовсім невиховано питати про таке, отож я змовчала. Хто зна, яка на то була причина. 
  Минувши добрих п'ять прольотів, ми зупинилися на першому поверсі, який служив, імовірно, складом. Тут і там можна було побачити обвалені куски стелі, обшарпані обої і пожовклі кути. Навіть зберігся деякий швейний інвентар, але більшу частину забрали. 
  Азіель провів нас через ще одні двері, прямо на вулицю, а точніше у ще один темний провулок. Відтак озирнувся і звернув направо. 
  — Наша оселя знаходиться недалеко, — сказав він, нібито прочитав мої думки. Ми знову рушили в повному мовчанні. Довелося обійти високі ґрати, які відділяли провулок він інших будівель, після чого вийти на вулицю з новобудовами. — Бачиш отой жовтий багатоповерховий будинок? — Азіель тицьнув пальцем. — Нам належить два поверхи. 
  — Не дивно, — пробурмотіла я. Звичайно, вони проживали в крутому районі. Як не як, їхні статки налічували понад двадцять мільйонів доларів, що було аж надто багато для купки безвідповідальних підлітків. Хіба що..Азіель повнолітній. Я по новому поглянула на хлопця, відмітивши сильні м'язи рук і ледь помітну щетину на обличчі. Скільки йому взагалі? — Азіель.. 
  Я не встигла запитати. Він, помітивши моє задумливе обличчя, поспішив уперед, обганяючи нас. 
  — Аз, зачекай! — мої очі самі собою округлилися, коли я вперше почула голос Евелін. Він був тонким і хрипким, складалося враження, ніби їй важко вимовляти слова чи навіть приголосні звуки. Вона енергійно замахала рукою і наздогнала Азіеля. 
  — Скільки йому років? — все ж таки запитала я, помітивши в собі зміни, як тільки залишилися наодиниці з Адді. Першим, що мене збіса здивувало, був піт на долонях і пришвидшене серцебиття, мовби за секунду -другу в мене має статися напад бронхіальної атсми. — Азіель здається старшим за вас. 
  — Він став нашим опікуном після смерті прийомних батьків, — сухо відповіла Адді, скляними очима дивлячись перед собою. Я не сміла дивитися на неї, думаючи, що так серцебиття тільки пришвидшиться.  — Йому двадцять вісім. Мені і Евелін було десять, коли він забрав нас. 
  — Що ти маєш на увазі під "прийомними батьками"? Я думала, що це ваші біологічні батьки, всі так вважали. Ви були збіса схожі на місіс Найскот. 
  Адді не відповідала, як мені здалося, цілу вічність, вперто крокуючи вперед. 
  — Це моя не перша прийомна сім'я. І ні, вони не були моїми біологічними батьками, хоча і підлаштували все так, щоб скидалося на справжнє створення сім'ї. Така відповідь тебе влаштовує?
  — Цілком. Можна ще запитання? 
  Вона зітхнула, кивнувши головою. Азіель і Евелін вже зупинилися біля під'їзду, нетерпеливо очікуючи нас. Що ж, їм доведеться ще трохи зачекати. 
  — Чому Евелін так важко даються слова? Це вроджена проблема чи набута після перебування в багатьох сім'ях? 
  Адді різко зупинилася, корпусом розвертаючись до мене і плавлячи поглядом. Вона стиснула губи в тонку лінію, зущуливши очі до маленьких щілин. В її очах було щось таке, що прочитати я не змогла. Я мимоволі відпустила на крок, на що її губи сіпнулися в дивній крижаній усмішці. Чомусь я була впевнена, що вона чисто фізично не здатна на усмішки. 
  Вона стулила щелепи до хрускоту, скануючи моє обличчя байдужими очима. Її повіки повільно піднялися, обличчя набуло блідно-сірого кольору. 
  — Не лізь туди, де тебе не чекають, Олівіє. Якщо тобі колись пощастить подружитися з моєю сестрою, — в чому я, чесно кажучи, дуже сумніваюся — тоді ти особисто запитаєш це у неї. Раджу не ступати на цю територію. 
  — А що буде, якщо я вже на ній? 
  — Тобі це не сподобається. 
  Відтак Адді розвернулася і пішла до Азіеля та сестри. Наздогнавши дівчину, я щільно зімкнула вуста, борючись з бажанням задати ще два десятка питань. Це не було злочином: дізнаватися більше про людину, з якою тобі довелося познайомитися, але чомусь це відчувалося саме як злочин, чи втручання в щось аж надто особисте. Ну, якщо Адді не хоче відповідати на мої питання, тоді хай йде до біса. Тим паче, коли  в Азіеля язик підвішений більше. 
  Ми разом зайшли в під'їзд, Азіель викликав ліфт. Повисла тиша, яка переривалася тільки гудінням ліфта, який збіса повільно опускався донизу.