Розділ 10

Я уявлення не маю, як в моєму роті опинилася таблетка екстезі.. навколо різко все змінилося, немов хтось наскрізь пробив кульку, яка стримувала мене. Життя здалося щасливішим, ніж хвилину назад, в голові з'явилася приємна порожнеча. Я впала в перше крісло, яке підвернулося під руку і, ліниво звісивши руки з підлокітників, мимоволі глянула на Джені. Здається, вона прийняла вже третю дозу.. Чорт. Чому ніхто не казав, наскільки це кайфово? Просто насолоджуватися своїми відчуттям, вдихати аромат справжнього життя, заповненого яскравими емоціями і почуватися.. вільною. 
  — Олівія.. — я перевела погляд на рудого хлопця з татуюванням на щоці. Він промовив моє ім'я так, ніби старався згадати звідки чув його. Зрештою він розплився в п'янкій посмішці, клацнувши пальцями. — Це не ти та божевільна? 
  — Джастін! — обурливо скрикнула дівчина, тримаючи голову на його плечі і сонно кліпаючи великими очиськами. — Це не..не так..тактовно. Яке важке слово! 
  Засміявшись, я відпустила всю тривогу, яка накопичувалася протягом останнього тижня, і це було так легко! Відтак подивилася на Джені, яка звивалася на колінах свого хлопця, тримаючи його за шию і врізаючись язиком в його горлянку. Фу. Гидота яка. 
  Стараючись не дивитися на них, я перевела погляд на стіл, де препаратів зменшилося удвічі. В кімнаті панувала послаблена атмосфера, світив тільки один мерехтливий світильник, кидаючи дивакуваті тіні на стіни, незнайомці розслаблено сиділи хто де, викурюючи цигарку за циганкою. Я покрутила головою і, знайшовши на столику біля себе жовту баночку, схопила її. Бляха. Нащо я це роблю? В голові знову запанувала тиша і я вирішила, що це знак. Відкривши баночку з невідомими препаратами, я потрусила її, висипаючи на долоню білі пігулки. 
  — Не хочеш спробувати щось краще, ніж якісь ліки з наркотичними домішками? Їхній ефект тримається максимум годину, хіба тобі не хочеться розважатися довше? — почулося питання збоку. Я насилу повернула голову, відчуваючи, як пасма поглажують спину. Переді мною був невисокий хлопець з коротко підстриженим волоссям і темними очима, проте мене стурбувало не те, що він виглядав, як канонічний дилер, а його апатичність в погляді. Дивно, га? — Припиняй думати. Мене це дратує. 
  Я повільно протягнула руку, яка  миттю здригнулася, ніби тіло підсвідомо давало підказку, що цього робити не варто. Однак, не зважаючи на тремор, я продовжувала вперто тримати розкриту долоню в повітрі. Мені було так добре.. 
  — Правильна дівчинка, — хтиво усміхнувся незнайомець, нахиляючись вперед, щоб вкласти в мою долоню три жовтогарячі таблетки. Проте не встиг препарат торкнутися моєї шкіри, як по зап'ястку прийшовся сильний удар. Я зашипіла, прибираючи руку до грудей. — Якого біса!? 
  Я з-під лоба глянула на цього психопата..а точніше, на психопатку. Я мимоволі просканувала її профіль, особливу увагу приділивши волоссю. Біле..коротке, під верхніми пасмами виднілося чорне коріння. Я вражено затамувала подих, коли її байдужий погляд вп'явся в моє обличчя. Я сьогодні вже бачила її..
  — Що ти, бляха, витворяєш? — звелася на ноги я, продовжуючи сверлити її поглядом. 
— Цей кретин планував накачати тебе снодійним і зґвалтувати, і ти ще питаєш, що я роблю? Взагалі-то, могла б і подякувати. 
  — Я б сама з цим розібралася, — заперечила я, не маючи наміру задовольняти їх самолюбство. — Повна кімната людей. Не думаю, що цей мудило зміг би непомітно мене провести.
  Вона вже не звертала на мене уваги, зосередившись на хлопцеві. Взявши його за шкірку, вона тряхнула його, впритул нахилившись до обличчя. Він хотів було почати пручатися, але завмер, немов налякане ягня, кліпаючи широко розплющеними очима. 
  — Бачу, ти забув, що було того разу, — глузливо протягнула дівчина, другою рукою проходячись уздовж його витягнутих вилиць. — Можу нагадати, якщо бажаєш. 
  — Відчепись від мене..
  — Я вже сто разів тобі казала, щоб ти не чіпав таких дівчат, а ти що? Знову поліз зі своїми пігулками, які я, між цим, заборонила тобі збувати. Отож, що ми з тобою зробимо? 
  Я зробила крок назад, складаючи руки на грудях в захисному жесті. Щоб вона не хотіла з ним зробити, я в цьому участі брати не хочу. Насильства в моєму житті Йтак було забагато. 
  Озирнувшись, я помітила Джені, яка вже зістрибнула з колін Браєна і нарешті всілася на диван поруч з ним. Мій погляд прикипів до її захмеленого обличчя, занадто радісної усмішки і нервового клацання пальцями. Вона була на межі, хоч і не усвідомлювала цього під дією наркотиків. Якщо не поквапитися...
  — Олівіє, — я здригнулася, повертаючи голову до дівчини і покидька, який зараз сіпався в конвульсіях, задихаючись і смикаючи за руку цю божевільну. Вона все більше і більше стискала його горло, маніакально посміхаючись, немов це була захоплива забавка. Вона покликала мене знову. Я заклялкла на місці, непреривно дивлячись на хлопця, на його почервоніле обличчя і випнуті вени на чолі. — Олівіє, скажи, він заслуговує на смерть за те, що згвалтував трьох невинних дівчат? Вони могли спокійно повернутися додому, всього на всього відмовившись від пігулки. Він скористався ними. Крейт  заслуговує на те, щоб я його задушила? Говори! 
  Я спінулася уперед, коли в рухах дівчини непомітно блиснуло лезо ножа, якого вона притулила до тонкої шиї Крейта. Той в моменті затих, припиняючи корчитися і тоненько застогнав. 
  — Я..не знаю, — низько прохрипіла я, відчуваючи, як в горлі накопичуються ридання. Хіба можна когось так легко позбавити життя?.. Як взагалі реагувати на таке питання?! Я відсахнулася, відходячи все далі і далі. В кімнаті стояв густий дим від сигарет, грала неземна музика і чутно було сміх, поки вона вирішувала, чи вбити його. Це не в'язалося з реальністю. По тонкій, немов прозорий папірець, шиї Крейта хлинула бордова кров, цівкою стікаючи донизу. До горла миттєво підступила нудота. 
  — Я розберуся з тобою наступного разу, Крейт, — прошипіла дівчина прямо йому в обличчя, і раптом сплюнула на нього. Я відвернулася, сильніше стискаючи себе руками, допоки не відчула поколювання в животі і сильне бажання спорожнити шлунок. — Щоб ти знала, я вб'ю його завтра, — почувся шепіт прямо на вухом. Я скрикнула, здригаючись всім тілом від переляку. Чорт забирай, всі люди переміщаються настільки безшумно? — Він цього ще не знає, адже не вірить моїм погрозам. Але я обов'язково покараю його за недотримання обіцянки. Він гвалівник, а такі повинні понести покарання. 
  — Хіба ти станеш кращою за нього, якщо вб'єш? — задала я питання, хапаючись за ручку дверей, я просто хочу вийти з цього дурдому.. Свідомість все ще знаходилась в плавучоиу стані, але я вже могла контролювати своє тіло і язик. Хоч якийсь прогрес. Однак не встигла я повернути ручку, яка по моєму зап'ястку ковзнула чиясь долоня, занадто сильно стискаючи. Я закусила нижню губу, щоб не заволати на все горло, відчуваючи позаду чуже дихання. — Відпусти. 
  — За цими дверима поліція, — повідомила вона, обхоплюючи своїми довгими пальцями мою руку і піднімаючи вгору. Я закрокувала уперед і, різко розвернувшись, вивільнила своє зап'ястя, насуплючи брови. — Чи ти хочеш попастися? 
  — На чому? 
  — Невдовзі дізнаєшся, — і знову цей глузливий тон! Я скинула підборіддя вверх, зустрічаючись з холодним поглядом. Її очі безупинно сканували кожну дрібницю мого обличчя, думаю, в голові вона вже порахувала всі родинки. — Олівіє, стрілки на годиннику тікають. Нам потрібно вшиватися звідси, — вона протягнула вперед руку. — Не будь дурною! Я пропоную тобі допомогу, а ти ще вагаєшся? 
  — Взамін? 
  — Коли прийде час, я обов'язково візьму щось взамін, — самовдоволено відповіла. — Ну давай вже! Вони на підході. 
  Я почула за дверима гуркіт, який нагадував швидше бомбардування, аніж затримання неслухняних студентів. Він різкого удару в двері я відчула, як тіло вкривається дрижаками. Господи.. Наступним були крики всіх, хто був присутній в цій кімнаті. Люди одночасно звелися на ноги, репетуючи на всю горлянку, щоб сховати наркотики. Я взялася на подану руку і, коли ми рушили назад, оминаючи людей, відчула полегшення. 
  — Джені! — затуманений погляд подруги впав на мене. Над нею зігнувся Браєн й, підхопивши дівчину на руки, підняв у повітря. 
  — Браєн виведе її звідси. 
  Я кивнула, швидко рухаючи ногами. Кімната мала двоє дверей, біля перших вже стовбичала поліція, намагаючись відімкнути двері, інші вели бо зна куди. Відчинивши ці самі двері, дівчина провела мене в іншу кімнату, імовірно, басейн. Навіщо комусь два басейна? 
  — Аддісон, сюди! — крикнув довгов'язий хлопець, який рухався позаду нас і різко звернув в сторону. Значить, Адді? Аддісон повернулася на оклик, злісно мружачи очі. 
  — Ще раз назвеш мене так, — гаркнула вона, хутко розвертаючись. — і я пошматую тебе на куски, замареную і згодую дворовим собакам, ясно?! Невже так складно називати просто Ад? 
  — Ад, — виправився хлопець, піднімаючи вгору смуглі руки. — Вихід тут, — вказав пальцем на червоні аварійні двері, все ще тримаючи руки піднятими. Відтак схопився і помчав уперед, поспіхом відчиняючи двері. — Мерщій! 
  — Йолоп. 
  Все ще міцно тримаючи мене за руку, Адді потягнула до виходу. Вийшовши на вулицю, я перш за все звільнила свою долоню і потерла внутрішню частину, потім підняла голову. 
  Адді закотила очі, відтак порівнялася з тим хлопцем. 
  Наступними, хто вискочив на вулицю, були Браєн і Джені, за ними Кларк з Джозефом. Останніми були декілька незнайомих мені людей. Аварійні двері з гуркотом зачинилися. 
  — Де Майк? — вимогливо запитала, схопивши Кларка за лікоть. Користі з Джені ноль, тому доведеться допитувати друга. 
  — Я почув сирени і пішов шукати його, — почав пояснювати Кларк, відходячи трохи в сторону. Подалі від Джо. — Знайшов його на задньому подвір'ї. Його знайшов тато. 
  — Містер Даффер? Не може бути, щоб Майкі так просто попався! 
  — В Майкла не буде проблем, його батько все замне, — продовжив він, цього разу втидливо ховаючи очі, наби зізнався в найгіршому злочині. В якомусь сенсі це було так, адже він не витягнув Майкла з халепи, і тепер йому влетить по самі вуха. — Але якби я втрутився, містер Даффер повідомив би про цей неприємний інцидент моєму татові. А тоді..я навіть боюся уявити, щоб сталося. Вибач! — жалісно вигукнув Кларк, піднімаючи великі очі. Він нервово заламував пальці, крутячи їх в різні сторони. — Якби це був звичайний коп, я б неодмінно щось зробив! 
  — Все добре. Кларку, заспокойся. 
  Я стиснула його плече, вловивши при дотику легкий тремор його тіла. Озирнувшись, я помітила, що всі поспіхом розходяться. Зрештою, поліція дійде до цих дверей. 
  — Ходімо, — сказала я. — Нам потрібно повертатися додому. 
  — Наступного разу не бався з наркотиками, — почулося ззаду влучне зауваження. — Хто зна, ти б могла легко стати залежною після однієї дози. Хоча не скажу, що це так погано - мати якусь залежність. Це навіть весело, до певного часу. Потім це переростає у дещо більше і цього дуже важко позбутися. 
  Я розвернулася, побачивши перед собою крижані очі Адді, яка пильно стежила за мною. Її приятель пропав, отже, вона чекає, поки піде Кларк. 
    — Судячи з цього, у тебе хрінова залежність. Дай вгадаю, наркотики? Сумніваюся, ти про них не найкращої думки. Алкоголь? Цілком можливо, але ти не виглядаєш так, ніби цілу ніч безперервно бухала. Та й шкіра в тебе чудова, виходить і печінка здорова, — розмірковувала я, загинаючи пальці. Адді терпеливо чекала, засунувши руки в кишені чорних брюк. — Може селфхарм? 
  — В точку, — вийнявши руку з кишені, клацнула пальцями. — Проте залежностей багато, га? Моя засіла занадто глибоко, щоб від неї так просто відмовитися. Ти ж також не безгрішна, я маю рацію? — вона акцентовано глянула на моє зап'ястя, приховане білосніжними пов'язками. Я миттю накрила руку іншою, стараючись приховати. — Що ж, мій кузен вже зачекався. 
  — Кларку? — не почувши відповіді, заглянула через власне плече, боковим зором побачивши лише червоні двері. Куди він пропав? Вернувши голову в початкове положення, я мало не наклала в штани. Тепер Адді була прямо біля мене, занадто близько для сторонньої людини. Вона звела руку вгору, торкаючись мого підборіддя.
  — Як ти себе відчувала, коли була під кайфом? — роздався тихий шепіт. Вона була на кілька сантиметрів нижча, проте це не заважало їй бути впевненою у своїх діях. Моє важке дихання торкнулося її щоки. Позаду вже чувся гуркіт ніг і крики поліцейських. — Ти ж не хочеш, щоб ми попалися? Правда? 
  — Я.. — відвела погляд, не витримуючи прямого зорового контакту. — я..була вільною на кілька приємних годин. Це розвага на один раз. 
  — Після якої хочеться ще..і ще, допоки ти не зможеш заснути без нової дози, — промовивши це, вона провела рукою по моєму волоссю, пропускаючи паспа через пальці і зосереджено дивлячись на них. — Ох, Олівіє.. як багато ти ще не не знаєш. Але незабаром все стане ясно. 
  — Про що ти? 
  Я замовкла, коли мої губи накрила її долоня. 
  — Ти занадто нетерпелива.
  Ззаду двері зі скрипом відкрилися, вдарившись в стіну, з маєтку висипалися щонайменше п'ятнадцять поліцейських, поправляючи значки на грудях. Рука миттю зникла, не встигла я й кліпнути. І Адді теж безслідно зникла.. я залишилася одна, з поліцеями. 
  — Пані, можна перевірити вашу сумку? Це суто для протоколу, — запевнив мене худорлявий чоловік, сильніше затягуючи ремінь на брюках, який от-от мав ганебно оголити його спідні. 
  Я слухняно зняла сумку і протягнула їм, але в ту ж секунду передумала і щодуху рванула в напрямку паркану. Оминувши басейн і стараючись не озиратися, я стрибнула на паркан, перелізаючи його і боляче падаючи на коліна на протилежній стороні. Я зняла туфлі. Переді мною відкрилася вулиця з проїжджаючими туди-сюди машинами і гомін голосів звідусіль. Проте на в свідомості крутилася тільки одна думка: біжи. Я помчала вперед тратуаром, чуючи позаду погрози і попередження поліціянтів і тупотіння важких чобіт. Звернувши в меншу вуличку, я стрибнула на сміттєві баки, стрибаючи через залізні дроти. Відтак піднялася, стряхнувши кров з розбитих колін. Бляха. З таким успіхом я швидше заплутаюся в маршруті. 
  — Стривайте! Ми не завдавмо вам шкоди! 
  Та невже? Мало віриться. Я забігла за ріг, стараючись не звертати уваги на пульсуючий біль в області бедра і ніг. Минали повороти за поворотами, але поліціянти ніяк не відставали, вперто доганяючи. Захекано піднявши голову, я побачила пагорб і, замість того, щоб бігти до нього, різко звернула вправо, смикаючи на себе великі двері занедбаної будівлі, яка колись служила швейним цехом. Їхні кроки наближалися з кожною секундою, відбиваючи ритм, подібний до стукоту серця в грудній клітці. 
— Куди тікаєш? — я різко розвернулася, зустрівшись з блідими, беземоційними очима. 
  Дідько.