Розділ 9

Джені і Майка ми знайшли на кухні, де тепер зібралася добра половина людей. Протиснувшись повз натовп, ми підійшли до барної стійки, за якою сиділи друзі. Джені листувалася з кимось у своєму мобільному, не особо зважаючи на те, що говорить Майкі. Це було трохи жорстоко з її сторони, але інколи Майкі так заносило, що він починав молоти всяку дурню, так в що я могла зрозуміти Джені. 
 Я прищурилася, дивлячись на те, як з Мерід вітаються всі люди, повз яких ми проходили. Вони протягували їй руки для рукостискання, щось кричали вслід і просто мило посміхалися. Отож..зі мною познайомилася якась знаменитість?  Ймовірно, це питання я оголосила вголос. 
 — Мене знають через брата, — повідомила Мерід, коли вітання нарешті скінчилися. Я підняла брови, чекаючи продовження. — Він два роки тому закінчив школу. Проте, так як я завжди ошивалася десь поруч з ним і його компанією, мене запам'ятали. Як важко бути популярною, — глузливо промовила вона, широко посміхаючись. — Якщо тебе це турбує..
 — Ні! — господи, я почервоніла? Судячи з тепла в районі обличчя, наразі я червона, як помідора. — В цьому є деякі плюси, прикладом мені в ребра не впираються чужі лікті. 
 Мерід дзвінко засміялася, і щось всередині мене негайно, як по команді, потепліло. 
 — Оллі! — вражено вигукнув Майкі, мовби не очікував мене побачити так скоро. Він швидко взяв свої емоції під контроль і зрештою взявся знову щось захопливо розповідати про квантову фізику і можливість переміщення в часі. Пропустивши його тираду повз вуха, я присіла поруч з Джені, збоку від мене опустилася Мерід, ліниво підперши щоку кулаком . 
 — Здається, ви винні мені триста баксів, — з лукавою посмішкою об'явила я, дивлячись на шоковані обличчя друзів. Майкі зіщулив очі, пильно стежачи за мною і зрештою випхав з кишені гаманець. — Я ставила на Кларка і Джозефа, — пояснила я, вловивши не озвучене  питання в погляді Мерід. 
 — Є прямий доказ? — запитала Джені відкладаючи смартфон і сторону і впиваючись в мене недовірливим поглядом. Я лише кивнула через плече, помітивши Кларка. Той якраз зайшов до кухні, не відриваючи божевільних очей від Джозефа і тримаючись максимально близько до нього. — Я придушу Кларка, — забідкалася подруга, ставлячи на поверхню три зімнуті купюри. — Ці гроші мали піти на мою нову сумочку. Ці суперечки збанкрутять мене, а мені ще навіть вісімнадцяти немає! 
 Я затиснула гроші між пальцями і посміхнулася Джені, махаючи перед нею купюрами. 
 — Хтось став банкротом, а хтось збільшив свій баланс на шістсот доларів. Як на мене, суперечки на гроші - найкраще, що придумало людство. 
 — Легко тобі говорити, — закотила Джені очі і, припіднявштсь на стільці, перегнулася через барну стійку, витягуючи з-за неї цілу плашку прозорої рідини, — Я планую напитися, щоб не думати про свої втрачені можливості. Ви зі мною? — потрясла скляною пляшкою. 
 — Кращої компанії мені точно не знайти, — розтягнула губи Мерід в привітній посмішці. — Отож зависну з вами. 
 — Ти хотіла сказати: культурно розважишся? 
 — В точку, — кивнула дівчина, піднімаючись. Її чорне, немов нічне небо, волосся красиво спало на спину. В Мерід була дивна хода, водночас граційна і некваплива, однак, з іншого боку, її рухи були насторожені. Що змусило Мерід ходити як на склі, озираючись кожного разу, як хтось крикнув чи занадто гучно сказав слово? На думку спадало тільки варіант насилля в сім'ї чи знущання однолітків. Але ні те, ні інше не в'язалося з дівчиною: батьки, я впевнена на дев'яносто п'ять процентів - любили її, однолітки поважали за рахунок популярності її брата. Вирішивши не губитися в здогадках, я поки відклала це питання до того, як настане доречний час. 
 Ми знайшли вільну кімнатку на другому поверсі, ймовірно, вона служила гостьовою спальнею. Відкривши вікно, аби впустити свіже повітря, я впала на перше крісло, яке попалося під руку. Джені лягла поперек ліжка, звісивши ноги на землю і торкаючись ступнями ламінату. 
 — Весь вечір мріяла про тишу, — блаженно застогнала Мерід, лягаючи прямо на підлогу, точніше на зручний на вигляд килим. Вмістившись в позі зірки, дівчина повернула голову в напрямку Джені. — Я - Мерід. 
 — Я знаю. 
 — Звідки? — шоковано скинула брови, але в той же момент згадала слова Мерід. На цій вечірці була бодай одна людина, яка її не знала? Джені не відповіла, крутячи над обличчям пляшку. 
 Пройшло як мінімум двадцять хвилин, перш ніж Дженіфер подала голос, сідаючи прямо на ліжку в позі лотоса:
 — Браєн сьогодні сказав на повному серйозі, що кохає мене, — вперше голос подруги звучав так тихо, настільки, що мені довелося нагострити вуха, щоб розібрати її бурмотіння. Голова автоматично скинулася вверх, як у страуса. — І..ну знаєте, я не знала як правильно відповісти, тому просто поцілувала його. Не те щоб він мені не подобався, але це його "кохаю тебе" звучить занадто.. реально. 
 — Ти правильно зробила, — сказала Мерід. — Не обов'язківо озвучувати свої почуття тільки через те, що твій партнер зізнався тобі. Спочатку визнай це для себе, а потім скажеш йому. Звичайно, якщо до того ви не розбіжетеся. 
 Джені кивнула і, потрусивши плашку, відкинула корок. 
 — Мій психіатр виявився рокером з дев'яностих, який обожнює чаювання, — неочікувано поділився я, чого раніше ніколи не робила. Я не допускала друзів до своїх проблем, які стосувалися жовтого дому і моїх сеансів з психіатром. Так, вони знали, що я хвора. Кларк неодноразово ставав свідком моїх епізодів, але ніколи не коментував те, що сталося, з повагою ставлячись до моїх прохань про нерозголошення. Вони знали, що мала проблеми РХП (прим. Розлад харчової поведінки), але не поглиблювалися в цю тему. Я ніколи не розказувала того, що сталося в психіатричній лікарні чи про терапію.. Неочікувано мені стало холодно він направлених на мене поглядів, якими на мене дивилися дівчата. Я утиснулася в крісло, відчуваючи спиною велюрову оббивку. — Він задав пару незручних питань, прикладом мої дитячі травми чи образи. Я поняття зеленого не маю, що мені зробили батьки.. 
 Знаю. Але маленьке замовчування деталей не завадить. Нащо я взагалі я це розповідаю? 
 — Можу припустити, що ти просто не пам'ятаєш, — відгукнулася Джені, перехиляючи пляшку і вливаючи в горлянку спиртне, після чого, витерши рот долонею, передала її Мерід. — Або ж це було так травматично, що твій мозок вирішив заблокувати спогади заради захисту твоєї психіки. 
 — Він погано справився зі своєю задачею, — втомлено посміхнулася я, опускаючи голову на спинку крісла і, надівши ноги, підтягнула коліна до грудей. Якщо ми вирішили ділитися своїми думками, тоді, Мерід, твоя черга. 
 Мерід в свою чергу підняла голову, оперлася на лікоть і зробила порядний ковток, ледь помітно скрививившись від смаку. Відтак передала пляшку мені. 
 — Мого брата вважають ідеальним, але він ще та паскуда, — стиха мовила вона, лягаючи назад на підлогу. Роблячи ковток прозорої рідини, я задумалася на хвилю, як це - мати сестру чи брата? Ділити з кимось дитинство та любов батьків, мати підтримку і не переносити свої панічні атаки наодинці, на підлозі холодної ванни. Я потрусила головою, позбавляючись розмитих картинок минулого. Цей час пройшов, зараз усе добре. Від цього усвідомлення шкірою пройшовся холодок, зупиняючись десь в районі хребта. 
 — Тільки не кажи, що він ґвалтівник, — скривилася Джені, беручи протягнуту мною пляшку. 
 — У якомусь сенсі, — відсторонено сказала Мерід. Наступила незручна тиша, яку переривало тільки наше важке дихання. Я перевела погляд на розхитуючі вітром фіранки, які швидко здіймалися вгору і, зависнувши на декілька секунд, повільно опускалися, скрізь них проривалася літня вечірня спека і легенький вітерець. В повній тишині Джені передала флякон Мерід і та спустошила його наполовину без зайвих звуків. — Тільки ґвалтував він морально. Інколи його слова різали болючіше, ніж десять ударів лозою по спині. Від лози залишалися шрами, про них легко забути, слова - це вже інше. 
 — В порівняні з цим, — безрадісно мовила я, — мої психічні порушення виглядають смішно. 
 — Не варто знецінювати чужі проблеми. 
 Пляшка попала мені в руки. Пальців торкнулася приємна прохолода, повертаючи мене до тями. Я відкинула голову назад і зробила три великі ковтка, мало не захлинувшись від відчуття пожежі в горлі. Всередині тепло розлилося тілом. 
 — Мої батьки кинули мене після народження, залишивши моє виховання Бабуню Лі, — поділилася Джені після затяжної тиші. Знизу доносилися приглушена музика і звуки сотні голосів, проте це не заважало нам насолоджуватися нашою власною тишею. Я знала цю історію: Джені була небажаною дитиною, батьки проміняли рідну доньку на подорожі та археологію, вирішивши спихнути всю відповідальність за Джені на мати місіс Лінч. Я чула це безліч разів, але ще ні разу обличчя Джені не було таке сумне і розгублене, неначе вона стояла на роздоріжжі і не знала куди їй податися далі. — І що саме дивне, — продовжила вона, хапаючи долонями пляшку і перекидаючи її. — я не сумую за ними. Що цілком нормально, адже я бачу їх тільки раз на рік, якщо повезе - два. 
 — Це дуже.. сумно звучить, — сказала Мерід, перевертаючись на живіт і піднімаючи вгору ноги, хитаючи п'ятами. Кімнатою ледь помітно пройшовся вітерець, лоскочучи обличчя і розгойдуючи наше волосся. — Справді. Батьки не повинні бути такими. Хоча я не маю права висловлювати свою думку з такого боку..мої батьки взагалі загинули, — Мерід похитала головою, імовірно, позбавляючи свою свідомість картинок минулого. — Однак, якщо подивитися з іншого боку - це не так і погано. Ну, знаєш, ніякого батьківського контролю. 
 Джені дзвінко засміялася, падаючи спиною на ліжко, з якого миттю посипався пил. Судячи з усього, тут не прибирали аж надто часто. 
 Минуло, навпено, декілька годин, перш ніж ми остаточно вирішили закінчити чутливі розмови в темноті з пляшкою незрозумілого пійла. Першою пішла Мерід, на пошуки своїх подруг. Відтак вийшли ми з Джені, тримаючись один за одного, як за рятувальні круги. В голові неймовірно крутилося, через що половина меблів в будинку чарівним чином опинялася то на стелі, то змінювала форму. Йдучи коридором, ми ледь трималися на ногах, сонно позіхаючи і затуляючи роти кулаком. Все навкруги здавалося розмитим сном, галюцинацією чи красивою проекцією з яскравими барвами. Це дратувало, адже не можливо було сфокусувати свій погляд на тому чи іншому предметі. 
 Раптом перед нами з нізвідки з'явилася розмита чорна постать, зробивши крок, вона стала активно рухатися прямо на нас. Я міцніше стисла лікоть Джені, з останніх сил стараючись вловити фокус. Втім, у мене не вийшло. Джені відтягнула мене ближче до стіни, вперто дивлячись перед собою, але навряд чи щось бачачи. Постать порівнялася з нами і я змогла вловити ледь відчутний зараз сигаретного диму, змішаного з порядною порцією алкоголю. Неочікувано я зловила фокус, зосередившись на холодних, темних очах незнайомки. Вона не кліпала, уважно стежачи за моїми.. зрачками? Ця мить, повинна визнати, була найдивнішою в моєму житті, якщо не враховувати ув'язнення в психіатричному закладі. Я чітко чула стукіт власного серця у вухах, який перегукувався з панікою. Кінець миті наступив тоді, коли мій погляд знову розмився. Дівчина зникла, лишивши після себе цей дивний сигаретний запах. Я ніколи не любила палити, але в даний момент мені неймовірно захотілося відчути на язиці присмак нікотину. 
 — Я зараз блювану, — попередила Джені, втретє шерпаючи мене за рукав плаття. Я поспішила за подругою, намагаючись не зашпортатися за власні ноги. — Чесне слово,..гик..я більше ніколи не буду пити. Це така хрінь, якої треба пошукати. Гик. Якщо мені ще колись в руки попаде пляшка..гик..я негайно позбудуся її. Гик. І взагалі..м-м..я тебе так люблю. 
 — Ліпше не розмовляй..
 — Але..ой бляха, — ми не дійшли до ванної кімнати. Зігнувшись пополам, дівчина вперлася руками в зігнуті коліна і спустошила свій шлунок. — Пардон. Сподіваюся, клінінгова компанія не сильно засмутиться зранку, коли буде це прибирати. 
 — Джені! — вона вирівнялася, витираючи зовнішньою стороною долоні рот і знову взялася за мою руку, п'яно посміхаючись. Я посміхнулася у відповідь, відчувши різкий прилив радості і всесвітньої любові..до всіх, буквально, навіть до Браєна. Обігнувши невеличкий конфуз, влаштований Джені, ми повільно спустилися сходами, миттю кривлячи гримасу від нестерпного звуку музичної апаратури. В даний момент грав повільний джаз, змушуючи молодих людей в залі розкачуватися в такт мелодії. Ми оминули залу, невелику вітальню і зрештою знайшли невелику кімнатку. 
 — Джен? — вигукнув якийсь чоловічий голос. Ми затуплено повернули голову в напрямку голосу. Виявилося, ми були не одні. В кімнаті зібралося щонайменше п'ятнадцять людей, в тому числі Браєн. Хлопцем Джені виявилася довгов'язий баскетболіст з широкою щелепою і м'язистими руками, які з легкістю могли придушити людину. Здається, він кожного року красив волосся в чорний колір, щоб здаватися брутальнішим і навіть відпустив борідку. Одним словом, тупоголовий мудило. — Що, в біса, ви тут робите? 
 — Гуляємо, — пхикнула Джені, із вдаваною сором'язливістю прикриваючи долонею розтягнуті в посмішці губи. — А ви? О-о-о, що це? Екстазі, метадон чи звичайний кокаїн? 
 Я перевела погляд на дерев'яний стіл посередині кімнати, навколо нього зібралися п'ятнадцять чоловік, сидячи на зручних диванах. Вся поверхня столу була завалена різноманітними пакетиками з порошком та жовтими баночками з таблетками.. наркотичні препарати? На підлозі також спостерігалися білосніжні сліди. Господи..що за збіговисько наріків? 
 — Джен.. — я потягнула подругу за руку, намагаючись привернути її увагу. Розмитість в очах як рукою зняло, залишилося збутися легкості в тілі. — Мені це все не подобається. 
 — Оллі! — показушно закотив очі Браєн, поправляючи свої укладені лаком кучері. — Розслабся і дай нам насолодитися вечером, так, крихітко? — він перевів погляд на Джені, яка радісно закивала. Вона ще п'яна?