Розділ 5

Скажімо так, Ейден Браун був незвичайним на вигляд, особливо лякали його вирячені очі, які були прикриті важкими повіками, мовби він не спав три ночі підряд. Психіатр мав низький ріст і гачкуватий ніс, а також на переніссі носив трикутні окуляри для зору. Привабливим його язик не повертається назвати. 
 Я опустилася на крісло, титановою хваткою вчепившись в поручні, аби часом не вибігти з кабінету за першої ліпшої нагоди. Мама сіла поруч, що взагалі не полегшувало ситуацію. Я озирнулася, щоб розгледіти кабінет, поки лікар перебирав папері, ймовірно, шукаючи мою папку. В кабінеті були відкриті навстіж вікна, звідкіля вливався поривчастий вітер, розхитуючи вазони на підвіконні. В кімнаті стояв приємний запах цитрусів, в задній частині розмістився стелаж з психологічними книгами, а також два крісла для чаювання. Біля дверей в кутку пилився невеликий сервант з різноманітними фігурками і ексклюзивними чашками. 
 Я мимоволі сіпнулася, коли прозвучав вкрадливий кашель психіатра. 
 — Йтак, місс Дорман? 
 Я кивнула. Я була певна, що складалося враження, ніби я проковтнула язика, хоча, якщо подумати, так і було. 
 Він повернув голову до матері, поправляючи свої дивні окуляри. 
 — Вас попрошу вийти, — сказав він, на що отримав тільки вбивчий погляд жінки. — Розумієте, я хочу, щоб моїм пацієнтам було комфортно, а для цього, звичайно, потрібна приватність. 
 — Я її мати. 
 — І все ж таки я хотів би, щоб ви на деякий час покинули мій кабінет. Мій метод лікування полягає в тому, щоб проробити проблеми пацієнта наодиниці, я маю на увазі..без посторонніх осіб, себто Вас. 
 Пройшло щонайменше п'ять хвилин, перш ніж мама піднялася і, кинувши на лікаря погляд я-вас-запам'ятала-шановний, покинула кабінет. Запанувала тиша, допоки 

Містер Браун не піднявся, підійшов до серванту і не випхав звідти дві порцелянові чашки. 
 — Чаю? — запитав він, піднявши свої кудлаті брови. — Кави не запропоную, немає кавової машинки. 
 — Чаю, — хрипким голосом погодилася, дивлячись на лікаря боковим зором. Він поставив чайник, який я до цього не помітила, після чого знову зайняв своє професійне місце, склавши руки на випуклому животі. 
 — Можна я буду називати вас просто Олівія? — запитав він, його вуса смикнулася, ніби чоловік посміхався, хоча зовні цього видно не було. Я знову кивнула, не особливо налаштована на розмову. — Отож, Олівія, який у вас зараз стан? 
 — Що? — розгублено запитала я, перебуваючи в певному шоці від запитання. Зазвичай всі попередні психіатри починали свої терапії зі слів на кшталт: «поговоримо про ваших батьків і як вони впливають на вашу проблему» чи «коли ви почали помічати зміни у вашій психіці», щось у цьому дусі. — Тобто, стан поки нормалізований. Я приймаю антипсихотики, якщо ви про це. 
 — Останнім часом у вас ставалися епізоди чи, можливо, ви бачили галюцинації? 
 — Ні. 
 — Можете описати ваші галюцинації? Які вони, що ви бачите, коли перебуваєте в цьому стані? 
 Я втягнула голову в плечі, намагаючись таким чином стати меншою, але чорні очі містера Брауна безперервно стежили на моєю реакцією, чекаючи, коли я зірвуся. Набравши в легені побільше повітря, я відповіла, тримаючи свій голос в тонусі, аби він не тремтів:
 — Всі зникають, навколо з'являється густий темний ліс, з якого чутно чиєсь гарчання або, в деяких випадках, сопіння. Іноді мені вдається заспокоїтися ще до того, як з лісу виходить звір, але це буває рідко. Тоді звір починає кружляти навкруги, з його рота стікає кров, жовті очі невідривно стежать за мною, як за добиччю. Проте, як тільки звір хоче напасти, щоб роздерти мене вщент - все припиняється. 
 — Дуже цікаво, — задумливо промовив чоловік, складаючи руки під підборіддям. — Поєднання зорових і слухових галюцинацій - не поширене видовище, оскільки більшість просто попадає в одну темну кімнату і залишається наодинці зі своїми думками. У вашому випадку - це звір. Як думаєте, чому саме він? Можливо, з цим пов'язана ваша дитяча травма? 
 — Не думаю. 
 — Дуже дивно, — продовжив гомоніти він, піднімаючись для того, щоб заварити чаю. Заливши в чашки окроп, він опустив туди чайний пакетик. — Що ж, якщо не припиняти пити ліки, тоді нам вдасться уникнути цих позитивних симптомів. Як щодо порушення уваги? Є якісь скарги? 
 — Жодних. 
 Я все ж таки повернула голову, щоб краще бачити чоловіка. Його одяк також був дивним, такий собі рокер 90-х: чорні смугасті брюки кльош та блідно-червона сорочка з підвіскою на комірці. Його рижувате волосся було заплетене в неохайну гульку, що надавало йому вигляду божевільного. 
  Чоловік взяв дві чашки і поставив одну переді мною, іншу тримав в руці. Він не спішив сідати, натомість сперся бедром на стіл. 
 — Докторка Макк казала, що у вас є певні проблеми з батьками, які, на її думку, частково повпливати на розвиток вашої хвороби. 
 Щоразу, коли я переступала поріг кабінету Макк, я обіцяла собі, що не буду говорити з нею на чистоту, замість цього я робила протилежне. Вона якимось дивним чином могла витягувати з мене найпотаємніші мої страхи, розбираючи їх на окремі частинки і розбираючись з кожною окремо. Це втомлювало, але приносило свої  плоди. Проте зараз я не збираюся знову підіймати ці теми, оскільки вони були вкрай болючими і, що ще гірше: я починала знову занурюватися в той стан, з якого насилу вилізла. 
 — Я підліток, — тільки і сказала я, роблячи маленький ковток приємного на смак чаю. — Цілком логічно, що в мене проблеми з батьками. 
 — Ви тримаєте на них образу, за що? 
 — Немає ніяких образ, — люто гаркнула я, не втримавшись. Лікар лише поблажливо усміхнувся, не зважаючи на мій різкий тон. — Звичайні побутові сварки. 
 — Що ж, — він сьорбнув чаю зі свого горнятка й відклав його в сторону. — Я розумію, що ви не хочите відривати пластир зі старих ран, які наврядчи вже загоїлися. Проте, майте на увазі, ми пройдемо цей етап від "а" до "я" і це буде боляче, місцями неприємно і гірко, адже вам доведеться зізнатися не тільки мені, а й собі. Це в рази важче ніж може здаватися. 
 Сподіваюся, до цього не дійде. Не хотілося б, щоб якийсь незнайомець копався в моєму минулому, яке йтак було не особливо щасливе. Воно, радше, нагадувало спалення заживо. 
 — Я зрозуміла. 
 — Дуже добре, — він знову поправив свої окуляри, відтак глянув на наручний годинник. — В нас є ще п'ятнадцять хвилин. Які у вас бажання, Олівіє? Найзаповітніші. 
 Можна трохи притормозити? Я не встигаю за думками цього містера. 
 — Не знаю. 
 — Багато моїх пацієнтів полегшували свій стан за допомогою виконання бажань. Відчуваючи радість, захоплення чи адреналін - вони просто забували про те, що всередині них живе такий паразит, як шизофренія чи будь-яка інша психічна хвороба. Я веду до того, що, можливо, вам варто спробувати такий метод. 
 — Виконати свої заповітні бажання? — скептично перепитала я, знову роблячи великий ковток чаю. — Мушу вас засмутити, в мене немає ніяких бажань. 
 — Мушу наполягти на тому, щоб ви хоча б спробували, — в тій же манері відповів лікар. — Приміром, складіть список із семи бажань і поступово втілюйте їх в реальність. Ви повинні виконати їх до кінця місяця, або ж до кінця першого етапу нашої терапії. Скажімо, такий собі експеримент. 
 В мене не знайшлося чим відповісти, тому я просто змовчала, тихо сьорбаючи чай. Він дійсно містив в собі якісь особливі трави. 
 — Що ж, — він глянув на циферблат годинка. — Наш час вийшов. 
 Не встиг він договрити, як я вже трималася за ручку дверей, готова в будь-який момент змитися з цього місця куда подальше, аби тільки не бачити обличчя містера Брауна. 
 — Закличте вашу маму, будь-ласка. 
 Кивнувши, я вилетіла в коридор, стараючись дихати якомога глибше. Він все ж таки зміг підірвати пластир, оголивши кусочок рани, який нестерпно болів. Батьки. Це була заборонена тема. Але зараз я не могла перестати думати про слова лікаря, невже в наших натягнутих відносинах дійсно винна образа? Але яка? Їх безліч. В дитинстві я бачила їх два рази на тиждень, весь час залишаючись вдома з нянею. Вони пробували купити мою любов, даруючи різноманітні іграшки. Поводилися ідеально, коли цього вимагала публіка, себто сусіди. Проте, варто мені зробити невірний крок чи сказати нахабне слово, вони шмагали мене так, ніби я була лялькою вуду, в яку повільно вставляли голочки. На хребті до сих пір є тонкі шрами, які нагадують дитинство. 
 Якби вони не старалися бути у всьому ідеальними, вони завжди будуть монстрами в моїх нічних кошмарах. 
 Я задихнулася повітрям, силкуючись набрати його побільше. Відтак повільно опустилася на лаву, втримуючи коліна від неконтрольованого тремтіння. Мама мовчала, сидячи поруч, вперше проявивши проникливість. 
 — Він тебе кличе. 
 — Ти в порядку? 
 — Так, — всередині все горлало "ні!», але кого це в біса цікавить? — Йди. 
 Вона піднялася та ввійшла у кабінет, а я залишилася на самоті з думками. Вони зжерали зсередини, постійно переміщуючись з одної половинки мозку в іншу, ніби маленькі люди бігали в голові, кричучи: «Візьми себе в руки!». Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж двері відкрилися і в коридор вийшли мама з з містером Брауном