Розділ 4

По обіді прийшли гості, які, побачивши багацько їжі на столі, почали хвалити Дейві. Кларк все ж таки прийшов. З мамою, яка була в стані ейфорії, виглядаючи не сповна розуму. Вона взяла сина за руку та повела в дальній куточок столу де їх, принаймі, я так думаю, не будуть трогати. Я і Джені сіли посередині, біля мене розмістився Майкі та його мама. В цілому було щонайменше десять людей, більшість з яких сусіди. Мої батьки, ймовірно, на роботі. 
 — Олівіє, — не пройшло й пів години від початку, як місіс-довгий-ніс-Джонс відклала вилку в сторону й уважно поглянула на мене. Я ввічливо відклала столові прибори(до їди я так і не доторкнулася) — Ми чули, що ти побувала в.. особливому закладі. 
 Всі розмови за столом перервалися. Ну звичайно, як сусіди могли не чути таку сенсацію! Дивно, що їх стало рівно на двадцять три хвилини. Посміхнувшись, я невідривно дивилась на жахливо зроблений ніс місіс Джонс. 
 — Були певні проблеми з психічним здоров'ям, — відповіла я якомога врівноваженіше, відтак підняла погляд до очей місіс Джонс. — Тепер все гаразд. 
 — Напевно, щось мало статися..
 — Смерть, — раптом огризнулася я, хапаючи ніздрями повітря, якого вкрай не хватало. Жінка зіщулила очі та стисла зуби. Ну чому всім обов'язково лізти в душу? — Пам'ятаєте? Сім місяців тому померла моя бабуся. 
 — Не обов'язково бути такою грубіянкою, — відказала жінка, повертаючись до своєї подруги, — Я чула ти купила новий чайний сервіз? 
 Тишина знову заповнилася жвавими розмовами, дискусіями і сміхом. Дейві розважала гостей тим, що розповідала різноманітні кумедні ситуації з життя, містер Ланко обговорював з іншими сусідами різницю між електромобілем і звичайним позашляховиком. На дворі температура перевалювала за тридцять, що було занадто для нашого містечка, де максимальна температура тогоріч була дев'ятнадцять градусів. Я протерла чоло долонею, відчуваючи як піт стікає щокою, залишаючи вологі сліди. 
 Кларк уникав мого погляду, всіма силами стараючись розговорити маму, хоча прекрасно знав, що вона прийшла сюди тільки заради випивки. Я продовжувала сверлити його, допоки хлопець не здавався і все ж таки поглянув в мою сторону, мовляв:«чого тобі?» 
 — Олівіє? — я подивилася трохи лівіше, на місіс Фель, приємну кітаянку з шовковистим чорним волоссям. Я втрималася від бажання привселюдно закотити очі. — Мені дуже шкода, що так сталося з твоєю бабусею і що ти попала в ту лікарню. Твоя мама весь час плакала, коли розмова між нами заходила про тебе. Їй було дуже важко. 
 Мамі? Важко? Це якийсь невдалий жарт чи що? Відколи я себе знаю, мамі завжди було фіолетово на моє самопочуття і загалом на мене. З дитинства я була обділена її увагою, адже на першому місці завжди був кар'єрний ріст, і це стало конкретною причиною, чому ми натягнуто спілкуємося. 
 — Не тільки їй. 
 — Знаю, але постарайся її зрозуміти, добре? Ми були ще тоді подругами, коли вона народила тебе..та, розумієш, інколи післяпологова депресія затягується на рік чи два, в Еймі ж вона затягнулася на довгі роки. Не звинувачуй її в тому, що вона поводить себе холодно..
 Стоп, що? Хіба ж не мама говорила, що виносити свої проблеми за межі дому - дурний тон? І вона ж показує зворотнє, звертаючись за допомогою до подруги, яку ж сама зрадила. Лицемірна. 
 — Як ви можете захищати її, коли вона підло вкрала у вас ваше кохання? 
 — Це було давно, — махнула долонею місіс Фель, стягуючи червоні губи в тонку лінію. — Ба більше тобі скажу: я не тримаю на неї зла. Той юнак був неприємним хлопцем і ми раді були його здихатися, — вона різко замовкла, зрозумівши, яку дурницю скоїла. — Більше нічого в мене не питай, Оллі. — Відвернулася. 
 Важка рука впала мені на плече, я злегка повернула голову, зустрівшись з настороженим поглядом Майка, який, по всій відомості, підслуховував. 
 — Не звертай на неї уваги, Ол, — мовив він, — Стара вже давно з'їхала з розуму. 
 Я теж. 
 Я кивнула, вертаючись до проблеми з Кларком. От скотина. Вже кудись змився. Вибачившись, я відсунула стілець й тихенько вийшла з столової, опиняючись в невеликому холлі. Піднялась сходами вгору, міцно стискаючи поручні, поки пересувала ноги вперед. Це було складно, враховуючи, що мене зараз чекає, тобто хто. 
 Кларка знайшла у гостьовій ванні, де хлопець спирався на краї умивальника, напружено дихаючи і дивлячись у своє затуманене відображення в дзеркалі. Він підняв одну тремтячу руку й протер його від пару. 
 — Кларк..
 — Оллі, я не зміг  — зревів він, обертаючись. Його волосся стало вогким і стирчало в різні боки, по шиї струменів піт, тіло нервово сіпалося, ніби його вдарило електрошокером. — Вони весь час сваряться, вже двічі тато розбивав їй голову, а вона хоть би що! Їй по барабану. 
 — Кларк, для початку заспокойся, — я підняла руки і штовхнула його в сторону ванни. Він присів на край, протягнувши вперед довгезні ноги. Я зіперлася на плиткову стіну, відчуваючи приємний холодок, який зараз такий необхідний. — Я знаю, як тобі погано..
 — Знаєш?! — він вп'явся широкими очиськами в мене, вони падали від ледве стриманої люті. — Тобі доводиться щоразу слухати тріск посудин чи бачити зранку калюжі крові? Чи, можливо, тебе закривали в підвалі на дві сутки для виховання? Чи в тебе було відчуття, що ти висиш на волосині від того, щоб покінчити з цим лайном? — він різко замовкнув, ніби йому спало щось геніальне на думку. — Ти нічого не знаєш..
 — Та невже? — я відштовхнулася від стіни, підходячи на Кларка впритул й простягаючи до нього пальці, щоб схопити за футболку. — Тобі сняться кошмари, де тебе прив'язують до ліжка і повільно катують? Для мене це було реальністю, друже! І ти навіть уявити собі не можеш, яких ще стараждать я там зазнала. — я різко закрила очі, кривлячись від власних слів, які я тримала тільки в своїх думках і тепер вони поспіхом вирвалися. Кларкові руки неочікувано здійнялися наді мною, і в наступну хвилину я вже була притиснута до його кам'яних грудей. — Не потрібно рівнятися проблемами. Вони є в кожного. Але, Кларк, — я відійшла, щоб зазирнути йому у вічі, — не потрібно знаходити способи втекти від них. Здебільшого це для слабких людей, а не для таких, як ми, — зауважила. 
 — Я не біжу від проблем..
 — Серйозно? 
 Він не відповів, та й відповідь була очевидною. 
 — Можливо, замість наркотиків ти просто почнеш проробляти свої проблеми? Наприклад, розмови допомагають. 
 — Побула в дурці і вже психіатр? 
 — Там давали класні безплатні майстер-класи, було в кого навчитися, — лукаво посміхнулася я. — Можна тебе обняти? 
 — Ще питаєш! — я притулилася до нього, охоплюючи талію, в ніс відразу попав запах його одеколону. Слухом вловила звук падаючої каплі з раковини і  вентилятора. Відтак відсторонилася, уважно заглядаючи в Кларкові очі.  — Йдемо? Нас, напевно, вже зачекалися. Хоча моя мама радше пильнує чарку, ніж власного сина. — Хитнувши головою, наче позбавляючись нав'язливої думки, я пішла слідом за ним, закриваючи за собою двері ванної кімнати. Погляд сам собою метнувся  до унітазу перед тим, як гримнули двері. Неприємні спогади стиснули горло всього на секунду, але цього було достатньо, щоб викликати нудоту. 
 — Вибач, що наговорив там різного у ванній, — нищівно опустивши голову, пробелькотів Кларк. Я мгикнула, не перебуваючи в тому стані, щоб сформувати букви в слова. — Більше цього не повториться. — він глянув через плече і, побачивши моє вираження обличчя, миттєво зблід. — Оллі? 
 — Я в порядку. 
 Чому в цій ванні було так вогко? 
 — Ти виглядаєш так ,ніби тебе зараз знудить. 
 Маєш рацію. 
 — Зі мною все гаразд, — гаркнула я, ковтаючи густу слину. Побачивши сумніви на його обличчі, я витягнула губи в найправдивішій посмішці, на яку була здатна. — Порядок, не переживай. Кларк, ну серйозно, ти як мама квочка. 
 — Ти ранила мене в саме серце, Дорман, — спробував пожартувати він, спускаючись вниз сходами. — Чекаю компенсацію у вигляді двох стаканів кави і, якщо тебе не буде сильно давити жаба - булочки. 
 — Два стаканчики кави. 
 — Домовилися. 
 В столовій було шумно і гамірно, кожен хотів перекричати іншого, аби донести свою думку чи позицію на рахунок випадкової теми. Я важко опустилася на стілець, присуваючи ближче тарілку але так і не торкаючись їжі. Однак під кінець обіду я все ж таки з'їла невеличкий шматочок біфштексу, який на смак був як варена трава, якщо не гірше. На щастя, нудота пройшла, хоч на заміну їй і прийшла тяжкість в шлунку. 
 — Ти як, дитино? — запитала Дейві, торкаючись моєї худорлявої руки і відразу забираючи руку. Як же остогидло вже це дурнувате питання! Ну скільки можна запитувати мене одне і те саме по десять раз на день? Достатньо того, що це питання ставили в психіатричній лікарні десятки разів, наче навмисно виводячи пацієнтів на емоції, а точніше на гнів. 
 — Нормально, — збрехала я, прикрашаючи це сором'язливою посмішкою. Гидота. — Вам допомогти? 
 Всі гості вже давно розбіглися по домівкам. 
 — Ні, сонце, я сама впораюся. 
 Я кивнула, виходячи із столової і піднімаючись сходами вгору. Друзів знайшла в кімнаті Майка: господар кімнати жваво цокав пальцям  по клавіатурі комп'ютера, двоє інших згуртувалися в кутку, активно щось обговорюючи, судячи по тому, як жестикулювала Джені: розмова була не з приємних. Я ввічливо кашлянула, змусивши друзів налякано підскочити. Джені висунула голову з-за плеча Кларка, її щоки покрилися яскравими плямами. В животі з'явилося відчуття, що вони щось приховують від мене і це, чесно кажучи, було трохи образливо і боляче. 
 — Я завадила? — вийшла я на нейтральну територію. Якщо вони захочуть, щоб я знала - вони розкажуть, а до того я не маю наміру лізти в їхні секрети. Відколи взагалі в нашій компанії є таємниці? — Просто хотіла зайти сказати, що йду додому. Через годину зустріч з психіатром. 
 — Звичайно! — надзвичайно голосно гукнула подруга, знову густо червоніючи, ніби зробила щось ганебне. — Ми завтра йдемо на каву? 
 — І без мене?! — зблиснувши очима, скрикнув Кларк, розводячи руки в сторони. — Це несправедливо. Майк і я також хочемо піти з вами. 
 — Я не хочу, — буркнув під ніс Майк, продовжуючи набирати якийсь текст в металевій бляшанці. 
 — Захочеш, зовсім від рук відбився. 
 — Нікуди ви не підете, — втрутилася я, піднімаючи руки вгору в мирному жесті. — Це суто дівчачий день, невже ви хочете нову порцію історій про Велике кохання нашої Джені і вилупка Браєна? Побережіть свою хрусталеву психіку, хлопчики. 
 — Переконала, — Кларк бебехнувся на ліжко, витягуючи своє довгезне тіло, наче черв'як під водою. — Ми тихенько посидимо в Майка. Правда, Майкі? 
 — Що? — відірвався хлопець від монітора, втомлено протираючи змучені оченята. Не витримавши я підійшла до нього ззаду і опустила руки на плечі, пальцями пасажуюяи місце між шиєю і спиною. Хлопець вигнувся, мовби голодний кіт. — Твої руки - це просто диво. 
 Ззаду почувся реготання Кларка, яке більше походило на гавкіт собаки. Незабаром до нього приєднався мелодичний сміх Дженіфер, приглушений подушкою. 
 — Стане реготати, — сказала я, розвертаючись, щоб вийти з кімнати і нарешті попасти додому. — Не сумуйте без мене. 
 — Цілих дванадцять годин тишини, — нахабно усміхнувся Кларк, перевертаючись на живіт. — Думаю, саме так звучить боже благословення. 
 Я закотила очі до самої потилиці, після чого врешті решт покинула дім Майка. Пройшла через галявину і, відсунувши зламану дошку в сторону, перейшла на свій задній двір. Бенго вже мчав до мене, весело розмахуючи хвостом в різні боки. Зупинившись на декілька секунд, щоб почухавши собаку за вухом, як він любить, я стала небажаним свідком розмови батьків, які якраз забули зачинити скляні задні двері. Я відтягнула Бенго до кущів і сіла навпочіпки, уважно прислухаючись. 
 — Бенго, тихо! — шикнула я, коли Бенго гавкгув від задоволення. Я перестала чухати його, сердито дивлячись в чорні очиська. — Сидіти. — він слухняно опустився на задні лапи, висунувши довгий язик. 
 — Це не може продовжуватися вічно, Давіде! — до моїх вух долинув крик матері. — Зрештою вона все зрозуміє і тоді, пом'яни мої слово, буде біда. 
— Потерпи ще рік, — це був голос тата. — Ми обов'язково розкажемо, але не зараз. Ще не настав той момент, не той період і час. Це буде надто сильний удар. 
 — Як ти можеш простити мене почекати, коли від цього залежить майбутнє нашої родини? Не заперечую, я не була хорошою по відношенню до неї, але приховувати правду - це вище моїх сил! І не кажи мені, що ще зарано. Ми цілий рік чекали, щоб повідомити, а тепер ти хочеш, щоб я чекала? Заради чого, Давіде?!
 — Заради неї, — в голосі батька відчувалася гіркота, ніби ці слова завдавали йому фізичний біль. Про що вони говорять? А головне: про кого? — Ми зможемо протриматися ще рік. Просто потрібно проводити менше часу разом
 Почувся різкий тріск, потім гуркіт дверей, які зачинили з явною люттю. Я присіла на траву, притягаючи до себе коліна і опускаючи на них голову. Я чула тихі схлипи, які доносилися з кухні. Я не була впевнена в тому, хто саме плакав. Про кого вони говорили? Про мене? І що вони приховують? Більшу частину мого життя батьки весь час приховували щось від мене. Інколи мені здавалося, що вони завжди вміло брешуть мені, перекручують правду так, як їм треба, тільки б я нічого не підозрювала. Вгадайте, що вони сказали, коли померла бабуся. Вони впевнили мене в тому, що вона відпочиває в туристичному пансіонаті для хворих людей, потім відвели до тітки на час похоронів. Весь час я сиділа як на пороховій бочці і, коли дізналася правду, просто зірвалася. 
 Я чула шелест листя, як по стеблині стікає каплина роси. Відчутний вітер розгойдував пишне листя груші. В дитинстві я часто ховалася тут, особливо гарно було літом, коли можна було почути прекрасний спів пташок. Зараз я не чула спів, здебільшого через те, що в вухах стояв настирливий дзвін. 
 Погладивши Бенго по голові і між вухами, я піднялась, обтрусила коліна, після чого зайшла в будинок. Мама сиділа перед вимкненим телевізором,.тремтячими руками тримаючи кружку з кавою. Такий собі ритуал після сварки. 
 — Мамо? — покликала я. Вона здригнулася від моєї присутності, відклала чашку і так-сяк витерла рукавом сльози. Потім звелася на ноги, взяла дорогу леопардову сумку зі столу і подивилася на мене:
 — Психіатр. 
 — Так. 
 — Тоді чому ти стоїш, як вкопана? 
 Кліпнувши від такої різкої зміни, я на автоматі розвернулася й вийшла з дому через парадні двері. Мама два рази клацнула по ключам від автомобіля. Автівка видала гучний звук. 
 — Сідай. 
 Я гепнулася на пасажирське сидіння «Мазди», дивлячись виключно у вікно. Машина гучно заревіла, від'їхала від доріжки і виїхала на головну дорогу. Мама відразу ж дала газу, швидко розсікаючи повітря. Невдовзі ми вже були за сто миль від містечка. 
 За всю дорогу ми не проронили ні словечка. А коли, власне, було по-іншому?