Розділ 3

Мені довелося зустрітися зі своїм відображенням дзеркалі. Підійшовши до нього, я заплющила очі на декілька секунд, вирішивши дати собі цей час, щоб заспокоїти шалено пульсуюче серце. 
Пройшли хвилини, перш ніж я наважилася глянути. Я уважно подивилася на своє худе обличчя, скидалося більше на те, що череп просто обтягнули тонким шаром плівки, під очима чітко виділилися тріснуті підшкірні капіляри. Погляд опустився на випираючі ключиці, які здавалися тонкими паличками під шкірою, по якій миттю пробігли дрижаки. Груди я принципово обминула, таке враження ніби їх симетрично покусали комарі і тепер вони навряд чи виростуть більшими, ніж є зараз. 
  Моєю головною біллю були ребра: вони страхітливо випинали вперед після кожного вдиху. З допомогою лікарняної їжі і препаратів, які підсипали в ранковий сік, я могла спостерігати деякі зміни, наприклад мої ноги та руки стали нормального розміру і товщини, що не могло не радувати. І, вбережи їх боже, з'явилися срані місячні. Тепер знову щомісяця доведеться страждати від того, що всередині все розривається від болі, наче матка влаштувала вечірку століття. 
  Я відвернулася, взяла широке жовте худі з рожевиивии арабським надписом і, підхопивши з підлоги рюкзак, вийшла в коридор. Внутрішньо підготувавшись до зустрічі з батьками, спустилася на перший поверх. 
  — Оллі! — радісно вигукнула мама, сидячи поряд з татом за столом. — Сьогодні перша зустріч з психіатром.
  Що це вони їдять? Я мимоволі скривилася, дивлячись на зелену жижу в їхніх тарілках. Вигляд був блювотний. 
  «Їда?»
  «Хіба ти хочеш їсти?» 
  «Не забувай про наслідки, Олівіє. Невже ти хочеш знову проснутися в незручному, величезному тілі?» «Не роби дурниць» 
  Голоси. Знову вони. Стараючись не звертати на них увагу, я підійшла до барної стійки, кинула на неї рюкзак і взялася шукати жовту баночку з препаратами. 
  «Тобі не вдасться нас заглушити» 
  Замовкніть..прошу.. мої рухи знову ставали хаотичними, пальці невпинно сіпалися, вуха заклало на деякий час, мовби я знаходилась глибоко під водою. 
  — Олівіє, все гаразд? 
  Почувши мамине запитання крізь шари жахливої тишини, я зупинилася, щоб перевести подих. 
  — Все нормально, — я підняла голову, заставляючи себе абияк посміхнутися. — можеш приготувати щось.. більш їстівне? Мене нудить від оцього, — кинула косий погляд на жижу. 
  — Звичайно! — вона підірвалася з місця, але вже через секунду зупинилася на пів дорозі, коли задзвонив телефон. Вона винувато глянула на нас з татом. Він кивнув, піднімаючись, щоб приготувати, ймовірно, омлет. Невже їй завжди потрібно відповідати на ті кляті дзвінки? Мама хапнула телефон й вибігла з кухні. Я зітхнула, нарешті знайшовши таблетки. 
  «Чому ти нічого не сказала їй?» 
  Різко закинувши препарат в рот, я налила в склянку води і одним заходом спустошила її. Зрештою наступила повна тиша, ні одна думка не проскочила, ні один голос не дав про себе знати. Спокій. 
  — Чому вона веде себе так? — запитала я, спираючись бедром на стійку. — Хіба так важко провести один ранок з сім'єю? 
— Сонце, коли ми були молоді - часто сварилися через зростаючу кар'єру твоєї мами, — відповів він, розбиваючи яйця в сковорідку і включаючи вогонь під нею. — Вона була всюди: газети, новини, на вустах багатьох чоловіків, але це не завадило мені любити її. Вона любить свою роботу, адже це те, чим вона палає. Хіба ми маємо право засуджувати її? 
  — Але ж не обов'язково відповідати на кожнісінький дзвінок.
  — Це стало її залежністю, як куріння чи приймання наркотиків. Потрібен певний час, щоб перебороти це. 
  Я в котрий раз розчаровано зітхнула. Розмова не принесла жодного результату. Скільки пройде років, перш ніж мама перегорить і зрозуміє, що втратила зв'язок з дитиною та чоловіком? Можливо, десятки. Або ж кілька місяців. 
  — Омлет замовляли? — крутнувшись на п'ятах, посміхнувся тато, тримаючи в руках тарілку. Він поставив її переді мною, очікуючи, доки я візьму перший шматочок. Зупинивши неконтрольований тремор в тілі, я взяла вилку з підставки і спробувала омлет. Як і вся їжа, він був для мене без смаку. Але, боючись розчарувати тата, я з'їла половину, відчуваючи неприємну тяжкість в шлунку і непереборне бажання піднятися у ванну кімнату. 
  — Це.. дуже смачно, — крізь зуби промовила я. — Мені треба йти.  
  Він кивнув і відійшов в сторону, щоб сполоснути посуд. Я миттю вибігла через задні двері, опинившись в саду, припала колінами до землі, тримаючись за живіт. В лікарні був постійний нагляд, який не давав нам змоги виблювати їжу. Зараз його немає, проте якась частинка мого пошкодженого мозку говорила, що моя спроба вивернути свій організм навиворіт - погана ідея. Я глибоко задихала, пробуючи привести себе до тями. Це пройде.. обов'язково. Біль в животі повільно почав стихати, дихання вирівнюватися, залишався лишень головний біль. 
  «Так буде завжди? Протягом всього мого життя?» 
  Я не хотіла страждати настільки довго..
  — Оллі! — почувся дзвінкий голос Джені збоку. Я не могла підвестися, відчуваючи, що як тільки мої коліна вирівняться, я неодмінно знову впаду і цього разу нічого не буде стримувати мене від найжахливішої моєї помилки. — Ох, крихітко, все так погано? — переді мною з'явилося смугляве обличчя подруги, яке занепокоєно, з ноткою переляку, дивилося на мене. Я не хотіла, щоб хтось ставав свідком мого провалу. — Мені покликати когось? 
  — Просто.. можеш побути зі мною? — попросила я хрипким голосом з третього разу, адже рот просто не піддавався тому, щоб відкритися. — Це пройде..дай мені пару хвилин. 
  — Звичайно! — вигукнула вона, сідаючи на траву. — Що взагалі сталося? 
  — Омлет стався. Мій організм до сих пір недостатньо пристосований до деякої їжі. 
  — Це ж можна виправити, так? 
  «Це на все життя. Ти завжди будеш відчувати, ніби ти недостатньо нормальна, недостатньо сильна, вічна проблема батьків та друзів. Тебе буде нудити від прийомів їжі, препаратів, які тобі доведеться приймати до кінця життя, тому що ти ніколи, чуєш? Ніколи не буде достатньо нормальною для цього світу. 
Завжди божевільна, на тебе давно повісили ярклик в суспільстві..» 
  Замовкни! Я затрусила головою, намагаючись звільнити свідомість від в'їдливого, а головне - правдивого голосу. Пальці заплуталися в скуйовджегому волоссі, видьоргуючи слабкі пасма. В горлі застряг відчайдушний крик про допомогу. Я судомно втягнула ніздрями повітря, дивлячись на білосніжні пов'язки на зап'ястках, під якими ховала своє минуле. Мій божевільний погляд вп'явся в пов'язки, права рука потягнулася здирати їх. 
  — Оллі, — роздався ніжний голос Джені, її крижані руки стиснули мої, не дозволяючи зірвати пов'язки. — Оллі, серденько, подивися на мене. 
  Я розгублено кліпнула, після чого неспішно підняла голову, дивлячись на подругу крізь пасма волосся, які впали на обличчя. Джені  поклала холодні долоні на мої щоки, піднімаючи голову вверх, щоб наші погляди були на одному рівні й заговорила спокійним(майже, я чула як її голос тремтить), тихим голосом, який застосовувала, коли доводилося заспокоювати когось з нашої четвірки. 
  — Щоб ти не почула в своїй голові - це все повна маячня, ти мене зрозуміла? Не дозволяй своїй свідомості гратися з тобою, від цього не буде користі. 
  — Голоси..
  — Пошли їх в дупу, ясно? 
  — Ясно, — повторила я й потягнулася вперед, обвиваючи руки навколо шиї подруги, міцно притискаючи її тіло до свого. Джені відповіла на обійми, відтак відсторонилася і сказала:
  — А тепер пропоную навідатися до нашого Майкі. Думаю, його фірмовий шоколад підніме твій настрій, який, посмію замітити, вже нище плінтуса. Як тобі ідея?
  — Ти колись бачила, щоб я відмовлялася від божественного шоколаду Майкла Джексона? — не без допомоги Джені я піднялася і, ще раз поглянувши на неї, тихо додала: — дякую. 
  Вона тільки посміхнулася, прекрасно знаючи за що я подякувала. 
Перетнувши задній двір, ми підійшли до дерев'яного паркану, який ширився на милі звідси. За парканом був дім Майкла, з протилежного боку жив Кларк, по сусідсву від мене розмістилася сім'я Лінч. Джені відігнула прогнилі дошки, створивши прохід, яким ми користувалися повсякчас в дитинстві. Дівчина пролізла в отвір перша, я за нею. 
  Будинок Майкла не був великим, проте зовні виглядав достатньо престижно і зручно. Він був одноповерховим, стіни блідно-голубого кольору, вікна розмальовані дизайнерськими квітами. Просто казка. 
  — Дейві вже приготувала щонайменше двадцять страв для сьогоднішньої вечері. 
  — Вечері? 
  — Тобі мама нічого не казала? — зупинившись, спитала Джені, виглядаючи дещо спантеличено. 
  В неї були справи важливіші.. 
  — Щонедільні збори? Сьогодні? Але ж ми мали їхати до психіатра, — запитанням на запитання відповіла я, зсунувши докупи брови. Джені вже хотіла щось сказати, але я лишень махнула рукою, буцімто «проїхали».  Дівчина знизила плечима, рухаючись далі. Ми перетнули невелику галявину, зупиняючись перед вхідними дверима, які ніскільки не змінилися за п'ять місяців, як і Дейві, яка з'явилася через секунду, не встигли ми навіть постукати. Дейві, тобто мама Майкла, виглядала дуже молодо, як для жінки п'ятдесяти років. Вона мала довге до пояса волосся та видовжене обличчя з маленькими губами. Хливилина заминка і нас з Джені вже обіймали. В ніс миттєво заповз аромат парфумів Дейві: щось солодкаве з нотою цитрусу. 
  — Олівіє! — щасливо посміхнулася Дейві, відходячи, щоб краще роздивитися мене. Знаєте те відчуття, коли якась дальня родичка спочатку притуляє тебе до себе, а потім відштовхує, щоб подивитися, як ти змінилася за десять років її гулянь. Тільки зараз Дейві розглядала мене тільки для того, щоб помітити якісь зміни після психіатричної лікарні. Проте їй прийдеться розчаруватися, адже зовні я змінилася хіба що стрижкою. — Ти виглядаєш чудово, — запала тиша. — Ну що ви стоїте?! Заходьте, Майкі в своїй кімнаті. 
  Ми пройшли слідом за Дейві, опиняючись в передпокої. 
  — Періжечку! — крикнула вона, йдучи, якщо мені не змінює пам'ять, на кухню. — Тут твої друзі! 
  Джені взяла мене попід руку й, озорно усміхнушись, прошвендяла до кімнати нашого друга. Зайшовши в кімнату, ми знайшли Майкі в навушниках і з джойстиком в руках. Закотивши очі, я підійшла впритул до нього, відвела в сторону одну половинку навушника й крикнула прамо у вухо:
  — Майк, бляха, відірвися від своїх комп'ютерних ігор! 
  Хлопець здригнулася, опускаючи навушники на шию і відкладаючи джойстик в сторону. 
  — Не обов'язково було репетувати мені у вухо, я йтак не дочуваю. 
  — Можеш не дякувати, що врятувала тебе від споглядання на цих.. — я махнула рукою на бігаючих персонажів у грі. Пирхнувши, Майкл повернувся до нас. — Де Кларк? 
  Я стрибнула на широку постіль, потопаючи в шарах самих різних подушок. Їх було щонайменше двадцять штук. Джені розмістилася в ігровому кріслі, склавши ногу на ногу і поправивши панчохи на ногах. Сьогодні вона була в шкіряних коричневих шотах і кремовій блузі, на шию почипила жовту стрічку. Її зазвичай кудряве волосся було сьогодні виправлено і спадало на спину шоколадною хвилею. 
  — Його тато сьогодні вирішив провести виховну бесіду. 
  — Що цього разу? — ліниво запитала Джені, крутячи між пальцями стрічку. 
  Відколи містер Гамільтон проводить виховні бесіди? Я нагострила вуха, хапаючи кожнісіньке слово друзів, які, здається, спілкувалися ментально. Джені звузила очі. 
  — Він не міг. 
  — Виявляється, він може прожити без своєї тойоти і відпочинку на яхті влітку. 
  — Ви про що? — спантеличено поцікавилася я, складаючи руки будиночком на кінцях колін. Вони переглянулися, вірогідно, думаючи про ризики,  на які йдуть. — Я хочу знати, що сталося з Кларкои, шановні. 
  — Він знову взявся за наркотики. 
  Це був як удар під дих, навіть болючіше. Три роки Кларк тримався, пройшов реабілітацію, став професійно займатися спортом, щоб таким чином знімати стрес, якому піддавався вдома. І тепер зірвався.Що стало причиною? Пролунав стукіт в двері, в щілину пролізла голова Дейві:
  — Будете їсти?