Розділ 2

Дім милий дім. Він практично не змінився, хіба що з вікон зникли шибки. Двоповерхова будівля з великими вікнами, через які щоранку пробираються хитрі промінці сонця. Зовнішні стіни оброблені цеглою, де не де попадається плющ, який вже став офіційно частиною будинку. На ґанку підвішені в горщиках квіти, біля вхідних дверей незмінно стоїть крісло з покривалом, а біля нього стійка з парасольками. Я глибоко вдихнула, відчуваючи легкий запах рослин, дерев і.. Бенго! Я чуть не звалилася на землю, коли на мій живіт впали величезні лапи ротвейлера Бенго, а його довгий язик потягнувся до того обличчя. Почухавши його за вухом, я мимоволі посміхнулася, почувши задоволений гавкіт. Бенго опустився всі чотири лапи, весело хитаючи хвостом в різні боки. 

— Він сумував за тобою, — повідомив тато, проходячи повз, щоб відімкнути парадні двері. Мама ще секунду зосереджено набирала повідомлення в телефоні, після чого зайшла в дім. 

 Навпочіпки присівши, я поцілувала Бенго у вологий ніс, від чого хвіст зайшовся хитатися ще енергійніше. Міцно обнявши ротвейлера, прошепотіла: 
 —  теж сумувала за тобою, друже. 
 Я піднялась та, пообтрісавши коліна, зайшла в будинок, чуючи ззаду тупіт лап Бенго. В холлі мене зустріли жовті-хоч -око-вибери-стіни й бірюзова тахта. Пройшовши далі, опинилася на кухні: світлій, просторій кімнаті, обставленій за посліднім писком моди. По дорозі ми заїхали в працюючий цілодобово супермаркет і прикупили їжі. Тато поставив паперові пакети на стіл й взявся їх спорожняти. 
 — Ми повинні слідкувати за тим, що ти їж і коли, — буденно заявив він, викладаючи на стіл броколі. — щоб ти не зірвалася. 
 — Я не хворіла анорексією, — закотила очі. — Це було.. інтенсивне голодування. 
 — При інтенсивному голодуванні люди втрачають свідомість тричі на день? При ньому розвивається апатичне ставлення до навколишнього світу? Чи, можливо, сидячи на "інтенсивному голодуванні" люди стають схожі на кістлявого мерця? 
 — Не роби з цього таку трагедію, — від останнього зауваження тата всередині неприємно щось впало прямісінько на саме дно шлунка. Невже я не помічала того, що стаю скелетом? В пам'яті добре відбилася картина у відображенні дзеркала: широкі бока, лишній підшкірний жир, товсті руки й ноги. Це відображення снилося мені в нічних кошмарах, проте я навіть не задумувалася над тим, що це, можливо, звичайне самонавіювання. Запала пригнічена тиша, яка з тиском давила на плечі. 
 — Ми хочемо допомогти тобі, Оллі, — вів далі тато, тремтячими руками розставляючи продукти на поверхні стола. Я стисла зуби, почувши хруст щелепи. — Не думай, буцімто нам було добре, поки ти страждала в лікарні. Ми переживали за тебе. 
 — Так переживали, що навідали мене всього кілька разів? — підняла брову, стараючись не дивитися на нього. Говорити і дивитися в очі - це було занадто для мене. Я замовкла та, відійшовши від стола, підняла вверх три пальці. — За п'ять місяців рівно три рази, тату. 
 — Робота..
 — Це не виправдовування, — наостанок кинула я, виходячи з кухні. — У вас на першиму місці завжди була робота, а не рідна донька. 
 Він здригнувся. Можливо, тато розкаже мамі про нашу розмову і вони разом вирішать знову промити мені мізки, або ж проковтне образу і зробить вигляд, ніби не чув моїх останніх слів. Мені байдуже, хай робить, що душа забажає. 
 Піднявшись на другий поверх, звернула на ліво. Білі двері моєї кімнати були обвішені знаками «стоп, заборонена зона» та плакатами улюбленої групи. Усміхнушись, я зайшла в спальню: двоспальне високе ліжко з кораловим покривалом, білосніжна шафа з малюнками та м'ягенький килим. Вона виглядала дитячою й маленькою водночас, але, принаймі, була моєю. Дизайн вибирала я і це було єдине, що я могла контролювати в цій сім'ї. Все інше на мене вирішували батьки: одяг, їжа, хоббі, друзі, навіть коли приймати душ, чорт забирай! Впавши на ліжко, я блаженно застогнала, відчуваючи весь спектр комфорту. 
 Якщо подивитися збоку на нашу сім'ю - ми були ідеальними. Сусіди завжди знали, що можуть звернутися за допомогою, ніколи не чули сварок чи хоча б лайки в нашому домі, тільки вічну ідилію. Однак коли за ними закривалися двері, всі знімали маски. Мама закривалася в своїй кімнаті (так, у неї була своя кімната) й занурювалася в світ інтернету, де цілимт днями переписувалася з клієнтами. Тато йшов в гараж і довбав старий мотоцикл, бажаючи поремонтувати його, проте виходило тільки знищувати. Я ж.. просто старалася зникнути. 
 — Чому, бляха, я дізналася тільки сьогодні!? — почувся крик ще до того, як двері з гуркотом відчинилися і в кімнату влетіла( в прямому сенсі) Дженіфер Лінч. Пані та панове, рада вам представити: моя найкраща подруга. — Тиждень тому ти навіть не заїкнулася про бісову виписку! Навіть словечка лишнього не проронила про те, що сьогодні я побачу тебе в цій кімнаті! 
 — Тихіше і спокійніше, Джені, постарайся дихати глибоко. 
 Вона перекинула своє хвилясте волосся за спину і, поправивши плетений топ, сіла на край ліжка. Дівчина суворо поглянула на мене, звівши докупи тонкі брови, що надало їй вигляду розлюченої медведиці. 
 — Тиждень тому я б обняла тебе, — повідомила вона замогильним тоном. — Але зараз замість обіймів я бажаю придушити тебе. 
 — Придушити обіймами? — з надією запитала я і в ту ж секунду пошкодувала про свої слова, коли Джені потягнулася до мене й міцно притисла до себе. Цілих десять секунд я не могла вдихнути, адже моє лице буквально було втиснуте в груди Дженіфер. — Пусти, — прохрипіла. 
 — Тільки після того, як ти скажеш, що не будеш більше приховувати від мене настільки сенсаційні новини. 
 — Я говорити не можу. 
 — А ти постарайся, — вона трохи ослабила обійми, я змогла вдихнути свіже повітря, змішане із солодким ароматом парфумів дівчини. Зрештою мені довелося покласти руку на серце і заприсягтися, що я більше ніколи так не зроблю. — Бачиш? Не так складно. 
 Джені випустила мене з кільця, розтягуючи бордові губи в лагідній посмішці, мовби не хотіла вбити мене декілька хвилин тому. 
 — Як ти себе почуваєш? 
 — Збав мене від цих питань, — закотила очі я, притуляючись спиною до узголів'я ліжка й витягаючи ноги вперед. — За сьогоднішній день я наслухалася цього. 
 — Взагалі-то, — зауважила Джені, піднімаючи вверх палець так, ніби збиралася зараз зробити якусь збіса важливу мотиваційну промову. — Я запитала це, щоб знати чи зможеш ти сьогодні витримати все, що ми для тебе приготували. 
 — Ми? 
 — Ти в сосну вдарилася? Чи ти думала, що тільки я з нетерпінням чекаю, поки ти повернешся з тої дурки?
 Я пирхнула, ховаючи обличчя в долонях. 
 — Ну, прийшшла ж тільки ти..
 — Як ми спілкуємося з тобою? — пролунало риторичне запитання з боку дверей. До одвірка призилився довжелезний хлопець. Його біляве волосся було мокрим, блідно-голубі очі сяяли звичною безтурботністю. — Ти ж в курсі, що коли бачиш старого друга, з ним потрібно вітатися? 
 — Почни носити окуляри, Кларку, ти ж бачиш, як зручно я лежу на своєму улюбленому ліжечку. 
 — Ти жахлива, — пирхнув він, відштовхуючись від одвірка й стрибаючи на ліжко. — Джен, посунься, мої ноги не вміщаються. 
 Джені принципово залишилася на своєму місці та, звузивши очі до щілин, глянула на Кларка, який якраз вмощувався біля мене. Коли його довге тіло нарешті знайшло потрібне положення, хлопець зустрівся поглядом з Дженіфер. 
 — Чому ти дивишся на мене так, наче хочеш вгризтися мені в шию і роздерти на шматки? 
 — Чому ти один? 
 — Майкл буде з хвилини на хвилину, — попередив Кларк, ставлячи руки на живіт і опускаючи повіки. — Перестань сверлити мене поглядом. 
 Джені кліпнула. 
 — Чому він затримується? — запитала я, правильно розшифрувавши кліпання подруги. Вона посміхнулася та, поставиши невелику сумочку на коліна, взялася ритися в ній. 
 — Як завжди, мамця затримала. Напевно, щоб проконтролювати, чи малий Майкі одягнув кепку, аби сонечко в головку не напекло. 
 — Кларк, — насупилася я, погрожувально тицяючи пальцем йому в живіт. — Що трапилося? 
 — Цитую: буду через двадцять хвилин, якщо Оллі запропонує щось солодке, а вона запропонує, тоді залиште мені декілька кусочків. 
 — Знайшла! — несподівано скрикнула Джені, заставивши нас налякано стрепенутися. Дівчина вибачально розвела руки в сторони, тримаючи одній руці між пальцями чотири квитка, а в другій дві молочні шоколадки. Одну вона відклала, сказавши: — Для Майка. — другу поставила переді мною. Шлунок зробив кільбіт. Серцебиття скакнуло вгору, коли я побачила цілу плитку шоколаду, який мені доведеться з'їсти. Паніка повільно покотилася горлом вверх. — Оллі, якщо ти відчуваєш, що не можеш їсти.. 
 — Відкривай, — посміхнулася я, силкуючись не виглядати знервованою. — Один шматочок не зашкодить. 
 Аякже. 
 Кларк відкрив одне око й, глянувши на плитку, скривився. 
 — Знаєш, Джен, коли ти попросиш мене принести тобі щось смачненьке - я принесу тобі помелу. 
Від одної згадки про помелу Дженіфер перекосило. Точнісінько так само кривиться Кларк, коли бачить шоколад чи будь-які солодощі, які мають в собі хоча б грам цукру. Мене ж вивертає від їжі. 
 До мого ув'язнення в психіатричній лікарні, ми мали традицію: якщо ми сидимо в мене, я маю приготувати щось їстівне чи купити готову їжу, якщо в Джені, відповідно, вона має щось приготовати, і так кожний з нас. Зазвичай наїстися (не всі) ми могли тільки в Майка, який був тільки радий продемонструвати свої кулінарні навички. Наскільки я зрозуміла, ця традиція актуальна до сьогодні. 
 Змусивши свої руки перестати тремтіти, я потягнулася до шоколаду і відломила маленький кусочок, потім закинула до рота, відчуваючи нудотний присмак на язиці. Секунди йшли, шоколад танці, від чого бажання блювати посилювалося. Це повернуло мене в часи, коли я не могла їсти без відчуття провини. Коли сиділа за столом, де всі тарілки були порожні, крім моєї. Коли всі погляди родичів за сімейним застіллям були прикуті до мене, вони чекали, поки я покладу той шампток чортового м'яса собі до рота. Опісля цього мене завжди чекала година виверження організму біля унітазу. Потрусивши головою, я проковтнула шоколад, миттєво відчувши як той вертається. 
 — Олів? — занепокоєно покликала Джені. 
 — Я в порядку. — вдих, видих. — До речі, мама купила протеїнові батончики і знежирені йогурти.. 
 Не дослухавши, Кларк підірвався з ліжка і вибіг з кімнати, кричучи: 
 — Олів, ти моя рятівниця! Процент моєї любові до тебе підріс на три проценти. 
— Ти занадто добра до нього, — сказала Джені, відкладаючи в сторону сумочку. Вона озорно блиснула очима, що означало тільки одне: 
 — Я зійшлася з Браєном. 
 — Він повний вилупок, Дженіфер. Вилупок, який зрадив тобі й місяць ігнорував той факт, що ти взагалі існуєш і в тебе є почуття, — пригадала я, дивлячись їй прямо у вічі. Дівчина не знітилася. Поганий знак. Втомлено провівши рукою по обличчі, я запитала: — Що він тобі наплів? 
 — Сталася помилка, — радісно заявила вона, накручуючи на палець пасмо волосся. Нервується. — Я все не так зрозуміла.. 
 — Знову вертаємося до баранів. 
 — Оллі, цього разу я йому вірю! 
 Я знизила плечима, вирішивши не лізти в це, поки не доведеться розгрібати. Якщо така воля Джені, я не маю права втручатися, можу тільки час від часу вправляти їй мізки, щоб вона не принижувалася перед дибілом Браєном. Почувся гуркіт і цього разу в кімнату ввійшли два хлопця. Кларк, тримаючи в руках три батончика і два йогурта(настільки бережливо, ніби це були його власні діти) та Майк. 
Майкл Даффер мав довге волосся до плечей, яке повсякчас затягував у хвіст і золотисті великі очі, непропорційні до його маленького рота. Він мав надлишок ваги, проте не сильно переймався цим. 
 — Кларк всю дорогу від кухні жалівся на те, що ти його не любиш, — звернуся він до Джені, яка, почувши цю новину, тільки засміялася. — Але не засмучуйся. В тебе залишилося дві людини, які люблять шоколад, тобто автоматично люблять і тебе. 
 Майк сів з іншої сторони від Джені. 
 — Радий, що ти вернулася, — повив він, стискаючи мою литку. 
 — Як і ми! — і унісон крикнули Кларк і Джені. 
 — Дякую. 
 За розмовами ми провели декілька годин, після чого, подивившись на настінний годинник, Майк видав:
 — Кіно? 
 — Яке кіно? — сумнівно примружилася я, дивлячись на кожного з друзів й пригадуючи чотири квитки, які витягнула з сумки Дженіфер. 
 — В кінотеатрі крутять старі фільми, — відповів Кларк, кусаючи останній батончик й облизуючись. Він комічно ворухнув білими бровами. — Проголосувавши ми зупинилися на «Годині пік». Тільки не кажи, що цей фільм перестав бути твоїм улюбленим. Я не збираюся йти позоритися, аби вернути квитки. 
 — Як мені може розподобатися Джекі Чан, — здивувалася я, від чого троє одночасно полегшено видихнули. — Лікарня не змінила мої вподобання щодо фільмів. 
 — Ми просто хотіли перевірити чи тебе там, часом, не підмінили, — жартома сказав Майк. 
 — Я не клон, — сказала я, піднімаючись з ліжка. Кларк піднявся наступним, струшуючи з колін кришки від батончиків. Майк закинув в рот ще три кусочки шоколаду, потім, подивившись, що ніхто не збирається їсти решту шоколадки, бережно прикрив її обгорткою і запхав в кишеню. Джені залишилася сидіти, дивно дивлячись на мій одяг. Ну ні.. 
 — Ти збираєшся йти в цьому? 
 — Я люблю цей сведр, — захищаючись, проговорила я, обнімаючи себе руками. — Тим більше, в нас немає часу на перевдягання. 
 — Цього разу я закрию очі на це очевидне знущання над твоїм іміджем, — вона піднялася. Кларк фиркнув, знову спираючись на двері. — Але наступного разу в нас буде досхочу часу, щоб зробити з тебе ляльку. 
 — Дженіфер, ти монстр. 
 — Не бзди, ти мене любиш, — зазначила вона, беручи мене попід руку. — Майкл, в мой сумці більше немає шоколаду. 
 Він витягнув руку з сумки Джені, переможно усміхючись, в руці блиснула цукерка. 
 — Постарайся сильно не здивуватися, коли почнеш страждати від діареї. Ця цукерка стоїть в сумці з мого поза того річного дня народження, — але Майк вже встигнув проковтнути, не зважаючи на слова подруги. 
 — Серйозно? — запитала я, коли ми врешті решт вийшли з кімнати. 
 — Звичайно ні, — прошепотіла вона. — треба ж було його провчити, щоб він перестав лазити по моїх сумках. 
 — Я все чув! 
 Ми засміялися і я відчувала всередині різкий поштовх, ніби щось клацнуло і стано на своє місце. П'ять нестерпних місяців я бачилася з ними поодинці, не разом. І тепер, коли я нарешті вільна, наше з'єднання відчувається як повернення додому. Вони зі мною, навіть знаючи, що я шизофренік й маю проблеми з розладом харчової поведінки. Ці люди не відвернулися від мене в тяжку хвилину, зараз вони не обходяться зі мною, наче я - хрусталева ваза, і це єдине варте того, щоб безсумнівно довіряти їм.