Розділ 1

 [ Сам текст знаходиться в постійному редагуванні. Наразі це тільки чорновий варіант] 

 Почнімо з того, що я ненавиджу все біле, сіре чи щось таке, себто кольори психіатричної лікарні. Чотири стіни і зникаючі думки, які повільно виповзали і миттю зникали в незвіданому напрямку - це, людоньки, кошмар. І сьогодні, через п'ять місяців довгого лікування, я нарешті зможу вдихнути вуличного повітря, яке повільно наповнить мої легені життям. Мене звати Олівія, проте всі звуть мене Оллі. І я, любий друже, хвора на шизофренію - психічний розлад  що характеризується розпадом процесів мислення та емоцій. І так, мені весь час здається, ніби всі люди навкруги хочуть заподіяти мені шкоду, якщо це вас цікавить. 

Для початку, навпено, потрібно розповісти, як саме я потрапила в це місце. Що ж.. все почалося після смерті бабусі, жахливої трагедії для всієї сім'ї. Спочатку, звичайно, розвинулось почуття тривоги, потім довготривала депресія, яка включала в себе трішки анорексії. Шизофренік, який морить себе голодом, кумедно, еге ж? Отож, батьки зрештою з'ясували, що зі мною твориться й відправили в цей заклад. Не думаю, що я зможу колись спати спокійно, не бачачи уві сні білі сорочки, пігулки та істерики. Приблизно так тривали п'ять місяців заключення: сон, їжа, препарати, епізоди і знову сон. До речі про епізоди. Так я називаю моменти, коли моя свідомість хоче погратися зі мною і включає галюцинації. Про них пізніше. 
  Йтак..
  — Місс Дорман? — покликав мене хрипкий жіночий голос. Я неохоче винирнула з думок, стараючись не виглядати сильно дезорієнтовано. Вочевидь, мені не вдалося. — Все нормально? Ми можемо вернутися до нагальної проблеми? 
Бреши. 
  — Так, звичайно, — посміхнулася я, сподіваючись, що це не виглядало так, ніби  в мене зараз станеться нервовий зрив. А чому, власне, я переживаю? Це ж звичайна терапія.. Я підняла голову, уважно стежачи за повіками докторки Макк, наче під ними міг лазити жучок. Раз..два, вона кліпнула рівно два рази. — Ми можемо продовжити? — через стиснуті губи продовжила я. Вона усміхнулася, показуючи ідеально біленькі зуби. Як вона зробила їх такими білими? Ну ось, була думка і зникла, про що я й говорила. 
  — Через два дні ти зможеш вернутися додому. Проте лікар Макколін наполягає на тому, що тобі потрібно деякий час знаходитися під наглядом, тобто цілодобово бути вдома. Ніяких прогулянок, окрім виходу на задній двір, якщо він, звісно є. Ти можеш запрошувати до себе друзів, але, Оллі, тримайся на відстані, добре? — я підозріло кивнула, не розриваючи зорового контакту з докторкою Макк. — Пігулки приймати тричі на день після їжі. Це ти знаєш. 
  Пігулки на смак жахливі й дуже важко проходять через стравохід. Вони величезні, проте я навчилася їх пити без того, щоб виблювати через тридцять секунд після приймання. Вдалося не з першого разу. 
  — І постарайся їсти побільше, — посмішка Місісс Макк сіпнулася. — Вдома немає лікарської їжі, тільки ті продукти, які ти любиш. — а що я люблю? Останнім часом мій раціон складався із каші, огірків і сиру. — Кожного місяця ми будемо зустрічатися, щоб обговорити зміни, які відбулися з тобою поза лікарнею. Якщо я побачу, що тобі не стає ліпше..
  — Ви запрете мене тут до кінця життя. 
  — Ми постараємося допомогти тобі. 
Аякже. Цю брехню я чую не вперше і кожного разу мені здається, ніби всі навколо мене тільки й роблять, що брешуть і брешуть. Завжди. Протягом всього мого життя. 
  — Це все? — спитала я, переводячи погляд трошки лівіше голови докторки, на годинник. Лишилося сорок три секунди до кінця щоденної терапії. Я сильніше стиснула підлокітники крісла, відчуваючи, як всередині все зжимається з кожною секундою, яку я проводжу в цьому кабінеті. Докторка Макк насупилася, постукуючи довгими нігтями по столу. Та бляха-муха! Десять, дев'ять, вісім..
  — Оллі? — її голос ледь долинав, ніби я знаходилась під водою, а вона лунала мене з суші. — Олівіє! — і знову те саме. Вуха заклало настільки, що я чула тремтячий  шум всередині голови, який повільно розповсюджувався тілом, перетворюючись на тремор. Різкий поштовх і ліве плече заставив мене відвести погляд від годинника і врешті решт вдихнути на повні груди. Я не дихала? Скільки? — Олівіє.. — вже тихіше додала Макк, вигляд в неї був дійсно переляканий. — Можеш йти, — занепокоєний шепіт замість голосу. 
  Я піднялась на желейних ногах, злегка похитуючись: зацепеніння дало свої наслідки. Кивнувши на прощання Макк, я нарешті покинула кабінет, зупинившись на виході на декілька секунд, щоб перевести дихання. Було відчуття, ніби я пробігла якнайменше дві полоси для бігунів. Я протерла очі великими пальцями і зрештою вирішила вернутися в палату. Невелику кімнату з двома ліжками і одною шафою я ділила з Пенні. Пенні була низенькою шотландкою з виразними голубими оченятами і розсипчастим ластовинням на носі. Вона привітно усміхнулася, побачивши мене. 
  — Макк знову надокучала? — з живою цікавістю запитала Пенні, сидячи на ліжку в позі лотоса та, ймовірно, знову читаючи якусь нудну книжанцію. — Тієї неділі ти вернулась за двадцять хвилин. Сьогодні ж ти пробула там півтори години, щось трапилося? 
  — Нічого особливого, — відмахнулася я, падаючи на власне ліжко і занурюючи голову в кам'янну подушку. — Кілька запитань, промивання мізків, поради щодо прийому ліків і все. 
  Пенні ще не знала про мою виписку. Я сподівалася, що все станеться швидко і мені не доведеться говорити з нею про це. За п'ять місяців дівчина дуже прив'язалася до мене, не думаю, що новина про мій від'їзд добре вплине на її йтак розгойдану психіку. 
  Отож я прийняла рішення поки що замовчувати, звісно, допоки вона сама про все не дізнається. 
  — Що читаєш? — апатично поцікавилася я, перевертаючись на спину й дивлячись на стелю. Сіру. Довелося перевести погляд на дівчину, поки не знудило. Вона неоднозначно повела плечима. — Пенні..о ні! Звідки тут знову взялася література Вайлда? Ти знову нариваєшся на проблеми, серденько. 
  Пенні пирхнула. 
  — Лікарі не знають. 
  В цій лікарні було одне єдине правило: ніяких книжок. Знущання якесь, правда? Як можна вижити в чотирьох стінах без книг? Проте я вже змирилася з цим ідіотським правилом, хоч і не одразу. Без телефонів, зв'язку, малювання, будь-яких захоплень(навіть бідні поети страждають), а особливо без книг. Напевно, вони нашкодили головному директору, якщо він категорично їх заборонив. Так от. Одного разу Пенні вмудрилася спалитися: під час щоденного вечірнього обходу санітарка знайшла кілька книг Вайлда під її ліжком. Діставши доброго причухана, Пенні затихла на деякий час..ну, я так думала. Судячи з того, що я бачу, вона не зав'язала. 
  — Наступного разу вони не будуть такі поблажливі. 
  — Мене більше не спіймають на гарячому. 
  — Тоді постарайся ховати їх краще. 
  Пенні закотила очі, вертаючись до читання. Я знову впала на ліжко. Боже милостивий, яке воно дубове. Минуло декілька хвилин, перш ніж Пенні відірвалася від читання:
— Сьогодні приходила моя лікарка, — меланхонійно повідомила вона, згинаючи куточки сторінок в книзі. — Мене переводять в одномісну палату. 
  Я знітилася, відчуваючи провину за те, що ще не розповіла Пенні про виписку. 
  — Я.., — затихла, — буду сумувати за тобою, Пенелопа. 
  — Ми всеодно будемо бачитися на спільному обіді. 
  Я кивнула, потім залізла під ковдрю і накрилася з головою, стараючись не виглядати сильно підозріло. Булі тільки сьома година і наврядчи нормальна людина лягає спати в цій порі. Однак я була ненормальною, так що думаю Пенні пробачить мені цю погрішність. Зліпивши очі докупи, я заснула без задніх ніг. 
  Сни, як завжди, були миттєвими спалахами, більше нагадуючи давні спогади. Ось я сиджу на гілці дерева в бабусиному саду, момент змінюється і я вже посеред величезного музею, котрий не має кінця стелі, тільки безкрайнє небо. Я страшенно не любила спати: після такої хаотичної подорожі мене завжди боліла голова. 
  
  ***