Епілог

Орел зустрів її не тріумфом і не шумом, а лише повільним диханням міста, що жило своїм життям, не знаючи і не цікавлячись чужими історіями.

Вузькі вулиці тягнулися між високими будинками, схожими на старі механізми, що колись працювали на повну силу, а тепер тільки тихо скрипіли вітром. Над головою звисали ліхтарі з теплим бурштиновим світлом, відбиваючись у мокрому камінні, ніби десятки маленьких сонць, розкиданих між тінями. Десь глухо цокали годинникові механізми, і їхній ритм зливався з кроками перехожих – швидкими, впевненими, байдужими.

Хетті йшла серед них, не привертаючи уваги. Без плаща ордену, без знаків служби, без тієї ролі, яку носила так довго, що вже не пам’ятала себе без неї. Її кроки звучали інакше, легше, але й дивно порожньо, ніби вона ще не навчилася рухатися без наказу.

Орел пахнув металом, свіжим хлібом, дощем і свободою, яка виявилася складнішою за будь-яке завдання.

Вона не знала, куди йти. Саме тому прийшла сюди. Стара вулиця звужувалася, наче ховалася від чужих очей. Вікна будинків були низькими, двері – непримітними. Колись ця частина міста належала Тіні – схованки, переходи, таємні маршрути. Хетті знала їх напам’ять… і водночас почувалася тут чужою.

Вона зупинилася біля темних дверей, схопилася за дверне клепало та постукала двічі, потім тричі й ще раз – двічі. Двері раптово заскрипіли й всередині, знайомий голос Рема запитав:

–Хто там?

–Коли світло блокує неспокій, ми опиняємось поруч, – відповіла одразу Хетті й двері розкрились.

Як тільки вона увійшла в коридор, то Рем миттєво обійняв дівчину. Від такої щирої радості, навіть Хетті мимоволі посміхнулась та обійняла у відповідь. Потім він провів рукою по жовтому волоссю дівчини, яке вона висвітлила, змивши стару фарбу. Вона по його ледь рудій бороді.

–Знову відростає.

–А ти знову світла. Ти не повіриш, як ми за тебе переживали. В Чорному замку сказали тебе більше немає в Тіні.

–Ми? – посміхнулась Хетті та йшла далі коридором до вітальні, – Ава тут?

–Ми. Але не з Авою. Рад! – вигукнув кудись до дверей Рем і серце дівчини пропустило удар, – Хетті тут!

Через мить з одних із дверей коридору визирнув світловолосий чоловік із бородою. Його блакитні очі засяяли коли зустрілися з її наляканими.

–Ха! – вигукнув він.

Радомир підбіг до дівчини, так міцно обійняв, що відірвав її ноги від підлоги. Вона не могла повірити що це він. Його запах, його тепло, його тіло – це все був він.

Вона обіймала його у відповідь з тією ж силою, як і колись тримала його холодну руку. Крізь заплакані очі відірвалась від нього, все ще переймаючись, що це не він. Оглянула першим шаром його тіло, шрами, все як на справжньому Раді, потім відкрила другий шар зору. Торкнулась обережно його грудей.

–Я маю… – тремтливим голосом промовила вона, – я маю перевірити… Я маю знати.

–Авжеж, авжеж, – Рад розкрив руки, готовий до ударів, які робили колись давно на ліантів, щоб вони виказали свої крила.

Вона вдарила, пильнуючи за тим, як кістки не ворушились, не здійнявся жоден зайвий м’яз. Він був тут, цілим, справжнім і її. Потім відкрила третій шар зору. Блакитні, рідні блискавки його життєвої енергії вирували по всьому його тілу.

–Рад… – насилу вимовила вона захлинаючись від сліз, а потім знову обійняла, – Ти живий. Ти справді тут.

–Так, Ха, я живий, – він поцілував її праву щоку, – Я більше нікуди не дінусь, – потім поцілував ліву щоку, – Я завжди буду поруч.

Після Радомир поцілував у її вуста спочатку обережно, щоб відчути ніжність її губ, а потім заглибився відчуваючи солоний присмак від її сліз. Вона відсторонилась, обережно із посмішкою. В голові стільки питань.

–Але як?

Рем, що стояв у вітальні та спостерігав за парою важко прокашлявся, щоб привернути увагу до себе.

–Можливо чаю?

Радомир взяв за руку свою кохану та пішов слідом за Ремом на кухню. Хетті не відривала погляду від коханого, якого втратила чотири місяці тому, щоб прийти до тями і звикнути тепер бути з ним, а не вічно страждати перебуваючи без нього. Навіть коли вони сіли за стіл, то не відпускали рук, боячись перервати хоч на мить цей контакт.

Рем запалив вогонь і поставив чайник на плиту. Радомир невпинно дивився на Хетті, яка ніяковіла, але водночас дивилась у відповідь.

–Я бачила твоє тіло… Я бачила брошку…

Радомир важко видихнув, а потім посміхнувся.

–Все через Кора. Він навіть перебуваючи у полоні дізнався, що Ага вже знав де ти. Вони хотіли мене замінити, щоб темний ліант перетворившись мною схопив тебе. Але Кор вибрався.

Радомир обережно витер щоку Хетті, по якій стікала сльоза від спогадів.

–Рем сказав, ти подумала, що я вбив себе. Кор так і хотів, але щоб так подумав Ага, а не ти. Я вбив темного, який перетворився мною і Кор змусив мене викинути брошку перо, щоб все виглядало природно. Мені так шкода, що ти це побачила… Що ти так подумала… Пробач.

Радомир знову стиснув Хетті, коли побачив як вона розклеюється з кожним його словом. А потім вона здригнулася згадавши дещо.

–В ім’я Творця, твій брат! Я привезла йому твоє тіло… Тобто тіло темного ліанта.

–Він неабияк здивувався, побачивши мене, – посміхнувся Радомир, – Вже почав стріляти в мене, уявляєш? Сказав, що Тінь неможливо обманути.

–Якщо Тінь не обманулась від дій Тіні, – додав насмішливо Рем та наливав у чашки окропу,  – Кор привів Рада сюди, а сам відправився дізнаватися де ти. Я їм все розповів.

–Нам залишалось тільки чекати, – продовжив Радомир, – І це найгірша частина. Я тут всіх дістав.

–Ні, зовсім, ні, – заперечив м’яко Рем, – Лише трохи.

Хетті намагалась скласти всі події в голові. Надпила трохи чаю, Рад повторив за нею. Кора дійсно так ніхто і не знайшов, коли лабораторію звільняли, але вони мали б зустрітися десь в дорозі.

–Де ти був? Куди ви втекли? Як ми не зустрілись?

–Ми повернулись в табір, але нікого на місці не було, – Радомир нервуючи поклав їх руки на стіл та дивився на рідні пальці коханої, – нас схопив інший підрозділ і затримав на цілий тиждень, знаючи як довго може сироватка ліантів діяти. Тому і ти не знала, що везеш ліанта. Вони не могли повірити, що ми хламхі.