Розділ 54

Корабель «Крила Світанку» повільно ковзнув у затоку, наче велика птаха, що нарешті знайшла місце для перепочинку. Вода тут була незвично світлою. Не синьою, а з зеленкуватим відтінком, ніби під поверхнею дихали водорості або приховані течії. Уздовж причалів здіймалися будівлі, схожі на розкриті мушлі: вигнуті стіни, переливчасті панелі, сходи, що спускалися прямо у воду. Деякі домівки наполовину занурювалися у море, і хвилі м’яко торкалися їхніх основ, наче вони були живими істотами.

Ґурамі чекали ще до того, як корабель кинув якір. Блідолицi, зі світлим волоссям, що відливало сріблом, вони стояли групами вздовж причалу. Їхні плащі нагадували тонкі плавники, а при русі тканина відкривала лінії жабр на ребрах – тонкі розрізи, що ледве помітно ворушилися, ніби вони вдихали повітря і воду одночасно. Дехто усміхався привітно, інші ж дивилися уважно і трохи відсторонено, як істоти, які звикли оцінювати чужинців за мовчазними ознаками.

Коли трап опустився, у повітрі змішався запах солі, сушеної риби, спецій і чогось солодкого, майже квіткового. Представники ґурамі привітали капітана низькими поклонами, а гостей одразу почали запрошувати на ринок – не гучно, без нав’язливості, але з тихою впевненістю тих, хто знає цінність свого товару.

–Вітаю в Королівстві Ґурамі, Хетті, – з насмішкою промовив Олександр своїй охоронниці й спускався вниз по трапу.

Хетті відчула неймовірне полегшення, ступивши на стійку землю. Навіть видихнула, після подорожі та долання хитавиці.

Поки команда займалася поповненням запасів, Хетті йшла поруч з Олександром вузькою дорогою, викладеною гладким камінням, що нагадувало внутрішню поверхню раковини. Ринок розгортався спіраллю – лавки з мушлями, прикрасами з коралів, дивними металевими інструментами, що виглядали так, ніби їх викували під водою.

Ґурамі говорили тихіше, ніж сіди на материку, але їхні голоси мали дивне відлуння, наче у словах звучала хвиля.

Олександр інколи зупинявся, розглядаючи деталі – складені візерунком панцирі, прозорі ножі з водяного скла. Хетті залишалася на півкроку позаду, пильнуючи натовп, але кожного разу, коли він повертав голову, їхні погляди зустрічалися. І в цьому шумному ринку було щось несподівано тихе – ніби між ними двома існував власний простір, захищений від чужих очей.

–Принц Антоній мав рацію, – раптово заговорила Хетті, – Ми не мали зупинятись.

–Світ нікуди не зникне, якщо я надягну корону на день пізніше.

Хетті наштовхнуло це на тему, яку вона довго відтягувала. Але тут серед гаміру та поспіху вона боялась, що принц також поспішить зі своїм рішенням.

–Я сподіваюсь ти не серйозно говорив про вбивство принцеси Лінн?

Олександр зупинився розглядаючи намиста, що змінювали колір залежно від світла. Потім підійшов до різних розчинів та відварів.

–Принце!

–Я тактовно промовчу і прошу тебе більше також не задавати таких питань. Тільки якщо…

–Що?

Олександр озирнувся до Хетті розглядав її шрам на щоці, чорне волосся та губи.

–Якщо не станеш моєю… радницею? – не встиг він доладно промовити, коли побачив скривлене обличчя Хетті і випереджаючи спробу відмовити, одразу продовжив, – А чому ні? Ти розумна. Зупинила вибух цілої лабораторії. Мені знадобляться твої знання. Всій Хламхії.

–Ви знаєте чому ні.

Морський вітер ковзав між рядами, підхоплюючи запахи і шурхіт тканин. Десь поруч пролунала мелодія – легка, водяна, зі струнами, які звучали так, ніби їх торкалися хвилі.

–Знову на “Ви”?

–Так. Тому що ви не бачите меж. Тому що є я – охоронниця, і є принцеса. І вибір очевидний.

–Так, очевидно, що я не маю наміру продовжувати цю розмову.

Олександр оминав лавки і доходив до кінця ринку. Хетті не сповільнювала ходи і темпу.

–Ви уникаєте цієї розмови, тому що боїтесь.

–Я не боюсь, – розлючено обернувся Олександр, – Я знаю що ти скажеш. Ти зникнеш, одразу, як ми прибудемо в Хламхію. І я знаю, що ти будеш права, тому що тримати тебе поруч і бути з Лінн – абсолютно не правильно, колюче та просто жахливо. Відверто жахливо! Я знаю, що зроблю тобі боляче і знаю, що я просто вб’ю її, аби ти була зі мною.

–Ви не можете…

–Я знаю! – перебив Олександр, – І знаю, що ти досі думаєш про нього і зупиняєш себе кожен раз коли дивишся на мене.

Принц торкнувся руки Хетті, вона відчувала його тепло і не відсахнулась. Ринок шумів голосами ґурамі, їхня мова текла хвилями, ніби море дихало просто поруч

–Для мене ти ніяка не служниця, не солдатка і не охоронниця. Для мене ти Хетті, дівчина яку я…, – Олександр запнувся, щоб знову не прокричати про кохання, – …яку я хочу вберегти від усіх проблем. І це і є велика проблема. Я. І мені потрібен хтось, хто б зупиняв мене, щоб знову не квапити події. Бо я не хочу повертатись. Я не хочу бути в замку, де немає тебе. А ти не будеш служити мені. Лінн тебе просто з’їсть. І це знищить мене, бо я не знаю що робити.

Хетті стиснула сильніше руку Олександра. Вона знала яке рішення повинні зробити вони обидва. Над головою прошелестіли тканинні навіси, і вітер раптово став холоднішим.

–Тоді я оберу за тебе. Я дійсно не захочу тебе охороняти. Ні тебе, ні Лінн. Ти маєш виконати свій обов’язок.

Принц опустив засмучено очі вниз. Єдине, що не дозволяло йому рухнути – лише її дотик та гамір ринку, завдяки якому їх ніхто не міг почути.

–Мені потрібно дійсно, багато часу. Щоб обміркувати що я хочу від життя. Ти можеш наказати мені, закрити в стінах замку, у в’язниці. Що завгодно, щоб я була поруч, але по справжньому я не буду з тобою.

Від її слів серце Олександро стиснулось, очі наповнювались сльозами. Він стримувався, але тримався її руки, немов якоря спокою яке от-от зірветься.

–Не тому що я тебе не кохаю, а тому що кохаю Радомира настільки сильно, що мені треба роки, щоб забути це відчуття. А в тебе насправді стільки часу немає. Хоч ти і безсмертний, але терпіння хламхів та пері – ні.