Розділ 50

Наступні два дні перетворилися для Олександра на гру в тіні. Вдень біля дверей їхньої каюти незмінно чергувала Мілена. Вона стояла непохитно, мов стіна, і на всі спроби принца дізнатися про стан Хетті відповідала сухо й безжально:

–Тінь виконує свої завдання, Ваша Світлість. Їй не потрібна увага.

Хетті він бачив лише мигцем – чорна постать прослизала повз нього на палубі, уникаючи навіть випадкового перетину поглядів. Він і не намагався наблизитись. Відчував провину за безсмертя, яке б радше віддав іншому, кого Хетті так відчайдушно покохала поки його не було.

Від Мілени принц дізнався, що пігулки у дівчат закінчуються і вже наступної миті попрямував до кухаря. Через годину на столі каюти Хетті з Міленою вже чекала невеличка коробочка: імбир, сухе вино і листочок з акуратним написом:

"Щоб спокійно пережити день.”

Хетті торкнулась паперу. Хоч він і не підписався, але дівчина б впізнала почерк Олександра. Такі чужі й водночас рідні. Колись вона читала його слова на дитячій книжці, а колись в поясненнях. І в спогадах промайнула сотня листів Радомира. Його хвилювання, радість і біль. Тепер це не мало значення. Не коли він мертвий, і не здатен написати знову.

Вночі хитавиця посилилася, небо затягнуло важкими хмарами. Коли настала її нічна варта, Олександр довго стояв біля дверей каюти, перш ніж вийти. Він не хотів нав’язуватись. Але й не міг залишити її саму, знаючи, як їй зараз важко.

Коридор був вузький і темний. Хетті стояла, притулившись спиною до перебірки. Бліда. Пальці стискали пістолет так, що збіліли кісточки. Він зупинився на відстані.

–Ти виглядаєш так, ніби зараз впадеш, – сказав тихо.

Вона здригнулася від його голосу.

–Поверніться в каюту, Ваша Світлість.

Він не рухався.

–Якщо ти хочеш, щоб я пішов – скажи прямо.

Вона мовчала. Хвиля хитнула корабель, і її плечі напружилися. Він зробив крок ближче – повільно, даючи їй час відступити, якщо потрібно. Вона не відступила.

–Ходімо нагору, – сказав спокійно. – Свіже повітря допоможе.

Вона спочатку озирнулася на закриті двері каюти. Принц Антоній ще в порту наказав стерегти тільки Олександра, бо сам володів магією вогню. Тому Хетті не заперечила старшому принцу.

Він вивів її на палубу. Нічний вітер, просякнутий сіллю, одразу вдарив у обличчя. Хетті зробила глибокий вдих, і її коліна нарешті перестали тремтіти.

–Сідай.

Світло місяця ковзало по її обличчю, залишаючи срібні відблиски в тінях. Він сів поруч із нею, залишивши між ними невелику відстань. Достатню, щоб вона могла дихати.

–Можна? — тихо запитав він, перш ніж взяти її руку

–Що ви робите? – прошепотіла вона, але не відсторонилася.

–Ти не їла імбир. Я покажу тобі інший спосіб як позбутися нудоти.

Хетті поглянула на його долонь і все ж вклала руку в його. Його пальці були теплими, навіть занадто теплими порівняно з її крижаною шкірою. Олександр повільно відгорнув край її рукава, оголюючи тонке зап’ястя. Його великий палець затримався там на мить довше, ніж було потрібно, але швидко опанував себе. Відрахував три пальці вниз і натиснув на потрібну точку круговими рухами. Хетті здригнулася.

Спочатку це було боляче. Потім тепло почало розливатися під шкірою, і залізний вузол у її шлунку поступово розпускався. Вона відчула, як його дотик стає якорем серед хитавиці.

–Дихай повільно. Дивись не на хвилі, а на зорі.

Вона підняла голову. Небо було безмежним. Його пальці все ще тримали її руку – і цей контакт, шкіра до шкіри, без захисту і ролей, здавався небезпечнішим за будь-яку магію.

–Чому ви це робите? – тихо запитала вона.

–Мені боляче дивитися, як ти страждаєш.

Він на мить зупинив рух пальців. І подивився на її губи. Занадто довго. Його подих став повільнішим. Швидко відвів погляд і Хетті це помітила. Вона відчула цей намір раніше, ніж він наблизився – у тому, як його пальці ледь сильніше стиснули її зап’ястя, у тому, як його плечі напружилися. Але він швидко її відпустив та піднявся з місця, щоб дати їй більше простору, а собі – дистанцію.

Корабель різко хитнуло. Хетті схопилася за канати. У руках принца золотими іскрами з’явився меч; він сам не зрозумів чому. Встромив його в дерев’яну палубу, використовуючи як опору. Іншою рукою він миттєво схопив Хетті за руку і притиснув до себе. Її спина вперлася в його груди. Подих ковзнув по її шиї.

Коли хвиля відступила, корабель вирівнявся, і разом із ним повільно розійшлися й вони. Олександр першим відступив на півкроку. Він відвернувся до темної лінії горизонту, ніби перевіряючи щось у хвилях, і зробив глибокий вдих. Коли заговорив, його голос звучав рівно – занадто рівно.

–Чув Купріян і Мілена називають тебе Ха. Твоє прізвисько?

Хетті моргнула, ніби повертаючись із якогось іншого простору.

–Так.

–Ти прочитала сотні книг... Впевнений, що ще більше сотні, поки мене не було. І найкраще, що придумала, це… Ха?

У кутиках його губ промайнула тінь усмішки. Він говорив легко, але пальці все ще були напружені, ніби пам’ятали її тепло.

–Це Рем придумав.

Олександр примружив очі, намагаючись згадати.

–Зоремир… – нарешті сказав він. – Лікар, який притягнув тебе на війну в Перії.

–Я сама попросила його про це.

–Тепер у мене немає жодних сумнівів, – на його щоці з’явилася ямочка. – Але Ха… Це ж просто смішно.

–Саме тому і назвав. Сказав, що я викликаю у нього сміх через постійні проблеми.

–І тобі подобається це прізвисько?

Хетті замовкла. Вона ніколи довго над цим не замислювалася. Вона не раз зрікалася свого справжнього імені, щоб відмежувати стару себе від нової. А тепер, поруч із ним, усі світи раптом змішалися. Вона більше не була впевнена, хто вона – Тінь, лікарка, зброя чи просто жінка.

І згадала слова Радомира: «Це все ти. І сувора, і ніжна. Ти думаєш, що лише граєш ролі. Але ти просто відкриваєш різні грані себе, коли це потрібно.»

–Подобається, – тихо сказала вона.