Розділ 49

Порт Махонів залишався позаду, тонучи у вечірньому тумані. Лев Рунакі та Костянтин стояли на причалі, доки силует корабля «Крила Світанку» не став крихітною цяткою. Принци разом із колишніми полоненими Райта із роду хламхів та пері відправлялись додому.

Прощання було довгим з обговоренням планів на майбутнє, про яке Олександр бажав не говорити. Після Лев лише міцно стиснув руку Олександра, а Костянтин коротко кивнув Антонію. Тепер їхнім світом на найближчі два місяці став дерев'яний корпус судна та безкрайнє море, що вело до берегів Хламхії.

Після завантаження речей принци розташувались в одній каюті, а їх охорона в сусідній. Олександр став на кормі, вдивляючись у темні хвилі. До нього підійшов Купріян, чия масивна постать здавалася ще більшою в сутінках. Сперся на поручні.

–Де Хетті?

–Вона в каюті, принце, – тихо мовив Купріян, – Мілена каже, що море вже почало брати своє. Хетті зблідла швидше, ніж ми віддали швартові.

Олександр важко зітхнув. Він довгу годину сперечався з Антонієм, щоб поїхати додому екіпажем, бо чув як Мілену та Хетті долала морська хвороба.

–Вона сказала, що кохає іншого, – голос Олександра прозвучав глухо, майже по-хлоп’ячому. – Того, хто помер.

Купріян випростався й поглянув на принца. Той не приховував свого кохання, що стало поганим знаком для Купріяна, який і так підозрював, що між ними щось більше ніж просте знайомство.

–Його звали Радомир. Він навчався з нами в одній будівлі, там вони стали друзями. І був першим, кого вона побачила, коли ми витягали жертв експериментів з кліток на останньому завданні.

Олександр завмер. Кожне слово Купріяна падало, як камінь у воду.

–Це почалося ще на їхньому першому спільному завданні, – продовжував майор, дивлячись на свої мозолисті долоні. – Він син графа Верно, але зрікся звання лорда, щоб стати солдатом. Їй потрібно було просто його ім’я для балу, – Купріян гірко всміхнувся, – Гадаю, це був просто привід, щоб вони побули разом. Я тільки нещодавно дізнався що вони листувались весь рік. Вона приїхала на фронт заради нього і щоб викрити темного ліанта серед його друзів…. а побачила його смерть.

–Він помер через мене? – Олександр стиснув пальці так, що побіліли кісточки.

–Він помер за неї, – відрізав Купріян. – Знаючи, що вона шукає вас. Він віддав своє життя, щоб зберегти її таємницю. Хетті три тижні не розмовляла після того. Вона не просто "болісно це сприйняла", принце, щось в ній померло разом із ним.

Олександр міцніше стиснув дерево перил. Його серце пекло не від ревнощів, а від усвідомлення того, який величезний борг Хетті повісила собі на шию. В його голові ніяк не вкладалося: поки він марив нею в кайданах, вона будувала інше життя.

–Я думав, що мої катування були найгіршими, – прошепотів він, дивлячись у гладь, а потім повернувся до спуску в каюти. – Але бачити, як помирає той, хто став твоїм світом, поки ти шукаєш привид минулого... це інше пекло.

–Тому не тисніть на неї, – тихо порадив Купріян. – Зараз ви для неї – нагадування про ціну, яку вона заплатила. І ця ціна – сід, якого вона досі не готова відпустити.

–Олександре, – насторожено втрутився Антоній.

Від чого принц здригнувся і озирнувся на брата. Це було попередження, неначе колючий удар піддих. Антоній вийшов із тіні, підслуховував весь цей час.

–Ти і Хетті – різні світи. Принцеса Лінн чекає на тебе. Вона весь час вишукувала лабораторії. Завдяки ній ми дізнались, що Темні у підрозділі того Радомира, і що вони просто готували свою армію всередині нашої. Вони адаптуються, знаходять нові відкриття. Ми маємо нарешті об’єднати королівства, інакше загинемо.

–Чому ви досі цього не зробили?! – загарчав Олександр у відповідь.

Із сумом Антоній опустив погляд на свої руки.

–Все через королеву Перії. Вона вимагає вашого шлюбу. Вона не хоче щоб її країною керував хламхі, тим паче чоловік. Але своїй доньці дозволить.

–І де ж вона була ті два роки, поки мене різали?

Тим часом у вузькій жіночій каюті пахло вологою та старою м'ятою. Хетті сиділа на низькому ліжку, притиснувши коліна до грудей. Стіни здригалися від кожного удару хвилі, і кожен такий поштовх відгукувався гострою нудотою в її горлі. Мілена, яка саме перевіряла запаси в невеликій аптечці, похитала головою.

–У нас залишилося всього три коробки від морської хвороби, Ха. На два місяці... на двох нас, цього не вистачить.

–Забери собі, – прошепотіла Хетті, заплющуючи очі. – Мені... мені потрібно звикнути. Біль допомагає не думати про інше.

–Ти про Олександра? – Мілена сіла поруч, ігноруючи правила дистанції. – Я бачила, як ти дивилася на нього в порту. Ти знічуєшся поруч із ним, – голос Мілени прозвучав саркастично, розрізаючи тишу кімнати. – Дивишся в підлогу, ніби знову стала тією малою служницею, що боїться пролити вино на королівський камзол. Хетті, це до добра не доведе.

Дівчина різко обернулася, її очі блиснули в напівтемряві.

–Я не знічуюся. Я просто... намагаюся звикнути до його присутності.

–Ти намагаєшся не збожеволіти, – Мілена сіла на ліжко, підібравши під себе ноги. – Я вчила тебе йти своїм шляхом. Ти хотіла бути Тінню, хотіла бути корисною для країни, а не просто придатком до Чорного замку. А тепер що? Ти ж знаєш – Лінн не віддасть його. І справа не в коханні, а в політиці.

–Я пішла у Тінь через нього, – глухо визнала Хетті, нарешті опускаючись на стілець. – Тоді це був мій єдиний спосіб вижити і знайти його. Але... Радомир... – вона замовкла, ковтаючи клубок у горлі. – Кохання до Рада дало мені новий шлях. Справжній. Він бачив у мені жінку, а не дівчинку. Я не кохаю Олександра.

–Рада це чути, – промовила Мілена без краплі усмішки чи справжньої радості.

***

Глибока ніч накрила «Крила Світанку». Єдиним звуком був скрип шпангоутів та монотонний шум води. Тиша в каюті була крихкою. Хетті лежала на жорсткому матраці, вдивляючись у темну стелю, але сон не йшов. За тонкими дерев’яними дошками перегородки вона чула кожен звук із сусідньої кімнати: важке зітхання Олександра, рипіння ліжка під його вагою.