Розділ 45

Підйом з-під чорного дерева здавався Хетті поверненням із пекла, але вона знала, що справжнє пекло ще попереду. Будран мовчав, його блакитні крила були щільно притиснуті до спини, наче він намагався стати меншим, непомітнішим.

​Коли вони вийшли на свіже повітря, вечірній ліс зустрів їх шелестом листя. Антоній зупинився і пильно поглянув на вартового.

–Як далеко твій брат? Ми не маємо часу на довгі прогулянки лісом.

–Селище на самому кордоні, за Співаючими водоспадами, – відповів Будран, не піднімаючи очей. – Там всі Темні, що перейшли на нашу сторону. Якщо вирушимо зараз, будемо там до опівночі. Тал... він не чекає на гостей. Особливо на таких.

–Тоді не будемо змушувати його чекати, – Купріян перевірив кріплення на своєму поясі.

Його погляд зустрівся з поглядом Хетті. У ньому не було страху, лише німе запитання: «Ти справді готова до цього?». ​Хетті ледь помітно кивнула.

​Подорож нічним лісом ліантів була схожа на сон. Мілена йшла поруч із Хетті, її пальці час від часу торкалися сумок з еліксирами.

–Хетті, – тихо прошепотіла Міль, – коли Тал передасть тебе махонам, ти залишишся без ліків. Морська хвороба – це дрібниці порівняно з тим, що вони можуть вколоти тобі в лабораторії, щоб придушити волю.

–Я знаю. Але в мене є імунітет, про який вони не знають – моя мета.

​Близько опівночі дерева почали рідшати, і шум води став оглушливим. Вони вийшли до невеликого поселення, що тулилося до самої скелі. Будинки тут не висіли в небі, а були врослими в землю – ознака занепаду для ліантів.

​Будран підвів їх до крайньої халупи, з вікон якої ледь пробивалося тьмяне світло. Він постукав особливим ритмом: тричі швидко, двічі повільно.

​Двері відчинилися не одразу. На порозі з’явився ліант, чия зовнішність була похмурим відображенням Будрана. Його крила були посіченими з темно-синім пір’ям, а замість світлого одягу на ньому була брудна шкіра крою.

–Будран? Прийшов дорікнути мені знову? – прохрипів Тал, але заткнувся, побачивши за спиною брата принца Антонія та озброєних людей.

–Тале, у нас є пропозиція, від якої залежить твоє повернення до міста, – Будран зробив крок вперед. – І життя одного дуже важливого бранця.

​Тал примружився, його погляд ковзнув по Хетті, по її шраму і по іншим гостям.

–Принц хламхів?

–Ні, Хетті, – вказав на дівчину й Будран вчепився поглядом на її шрам.

–Служниця... – прошепотів він, і в його очах спалахнув хижий вогник впізнання. – Вони розповідали про тебе. Райт обіцяв золоті гори тому, хто приведе тебе живою.

–Тоді бери своє золото, – Хетті зробила крок наперед, виставляючи руки, наче вже готова до кайданів. – Але ти доставиш мене особисто до Райта. Ти скажеш, що спіймав мене на кордоні, коли я намагалася втекти до махонів від гніву Хламхії.

​Тал перевів погляд на Антонія, потім на Купріяна.

–Ви збожеволіли. Якщо він дізнається, що це пастка…

–Він не дізнається, – відрізав Антоній, і в його руці на мить спалахнуло коротке, але гаряче полум’я. – Бо ти будеш дуже переконливим. А ми будемо тінню за твоїми плечима.

–Дім буде гідним? – тільки після того як Будран йому махнув, то Тал нарешті відповів, – Гаразд.

Порт Зеленого моря вночі виглядав як згарище: поодинокі вогні на щоглах, запах гнилої риби та солоного туману, що забивав легені. Тал міцно тримав Хетті за мотузку, якою були зв’язані її зап’ястя. Вона навмисне опустила голову, дозволяючи короткому волоссю закрити обличчя, і злегка здригалася – не від холоду, а щоб підіграти образу зламаної втікачки.

​З темряви каюти великого чорного корабля вийшли троє. Темні ліанти. Їхні крила були обпалені по краях, а очі світилися тьмяним, нездоровим жовтим світлом – ознака тривалого вживання стимуляторів Райта.

–Це вона? – голос старшого був схожий на хрускіт сухої деревини.

​Тал виступив уперед, виштовхуючи Хетті під світло ліхтаря.

–Вона. Я спіймав її біля кордону, коли ця дурепа намагалася підірвати одну з ваших пересувних лабораторій. Мабуть, хотіла помститися за свого солдата. Я вирішив, що Райт заплатить більше, якщо я доставлю її особисто.

​Старший ліант підійшов впритул до Хетті. Він грубо схопив її за підборіддя, змушуючи підняти голову. Його пальці пахли металом і смертю. Хетті зашипіла, намагаючись відсахнутися, але це лише викликало в нього огидну посмішку.

–Особисто? – ліант нарешті перевів погляд на Тала. – Тобі не по зубах така здобич, зраднику.

​Один із чоловіків витягнув важкий шкіряний мішечок. Дзвін шиєнів прорізав тишу порту. Золоті монети Глоксинії важко впали в руки Тала, ледь не збивши його з ніг.

–Це твій гонорар. А тепер зникни, поки ми не передумали.

​Все сталося за секунду. Поки Тал з жадобою заглядав у мішечок, старший ліант блискавичним рухом вихопив із-за пазухи короткий шприц-пістолет.

​Хетті зреагувала миттєво. Вона відчула небезпеку ще до того, як метал торкнувся її шкіри. Різкий розворот, удар ліктем у груди нападника – вона встигла збити його дихання, але другий ліант уже тримав її за плечі, наче лещата.

–Пустіть! – вигукнула вона, але в цей момент тонка голка встромилася в її шию.

​Пекучий холод миттєво розлився по венах. Світ навколо почав розчинятися. Портові вогні розтягнулися в довгі золоті нитки, ноги стали ватяними, а шум моря перетворився на глухий гул у вухах.

–Завантажуйте її, – почула вона останній наказ. – Райт чекає на свою «Тінь». Тільки не пошкодьте товар.

​Хетті відчула, як її підхоплюють сильні руки, і темрява остаточно поглинула її, забираючи останній свідомий подих перед тим, як двері клітки зачинилися.

Свідомість поверталася болісно, немов хтось засипав під повіки розжарений пісок. Хетті відчула холод металу: зап’ястя та кісточки були прикуті до важкої операційної кушетки. Над нею миготіли лампи, а в повітрі стояв нудотний запах озону та хімікатів.

Її живіт зводило від голоду. Хотілось пити, хотілось відійти від туману в голові. Хетті не знала чи була без тями день чи тиждень.