Розділ 44

Подорож тривала довгі три тижні до Королівства Ліантів крізь землі Хламхії до порту Зеленого моря. Щоб переплисти море їм знадобився невеликий торговий корабель, на який принц Антоній успішно напросився, не видаючи хто він такий.

Хвилі моря важко били по каюті хитаючи корабель. Хетті стояла на палубі тримаючись за голову. Світ плив перед очима. Коливання корабля виснажували шлунок, який вічно прагнув спустошитись.

–Вітаю, у тебе морська хвороба, – сумно промовив Антоній.

–Це просто жахливо, – не стримуючись жалілась Хетті, – Мене весь час нудить.

–Мілену теж хвороба долає. Ти маєш посидіти в каюті. Тримай, – принц подав їй скляну маленьку баночку з пігулками, – цього має вистачити до кінця подорожі.

–Дякую, – вихопила дівчина й одразу ковтнула першу.

Антоній усміхнувся від її відчаю, але стримав сміх співчуваючи болю. Його ніколи не бентежило море. Він любив відчуття невагомості.

–Я написав Хранителю Костянтину. З ним подорож була б легкою. Маг води, як ніяк. Він зустріне нас в Королівстві Махон разом з Левом.

–Хранителем махонів…

–Так. Він зібрав власну армію. Ти не будеш самотньою приманкою. В цей раз я не дозволю нікому потрапити у полон. Райт пошкодує, що викрав Об’єднувача.

Антоній сперся на перила й посміхнувся сам до себе. Розглядав як зелена вода виблискує на сонці та стихає.

–Навіть у полоні. Він досі нас об’єднує.

Хетті відчула в його голосі смуток, такий самий, який мала і в своїх грудях. Навіть не могла уявити, що міг пережити Олександр за ці два роки, якщо Радомир не витримав і п’яти днів, аби не проговоритись. Проте у Рада не було безсмертя, а принц таки проговорився про неї.

–Він думав про тебе весь час, – раптово принц Антоній повернувся до Хетті, його погляд впав до її браслета на руці, – Важко було його відірвати від цієї речі. Міра, Хранителька пері, часто йому давала стусанів за це.

Гірко Антоній усміхнувся і поглянув знову на піну, яка утворювалась коли нова хвиля вдарялась об борт корабля.

Через ще тиждень радісно Хетті спустилася на пристань. Перед ними з’явився цілий ліс дерев із будинками на них, повітря ніби змінилося – стало теплішим, густішим від світла й життя. Проте варто було вийти на зустріч місту, як з неба до них вискочив вартовий. Вбраний у світло-зелений костюм із шкіряними вставками на грудях та на руках. Його блакитні, велетенські крила зібралися, але повністю не зникали. Шкіра бліда, майже прозора, як і колір волосся, проте за тканиною та стиснутою щелепою всі вбачали в ньому силу.

–Хто ви? Чому висадились з корабля?

Принц Антоній випередив всіх і одразу дістав документи зі своєї шкіряної сумки.

–Ми прийшли поговорити з вашою ув’язненою, Досифея Рінн.

Вартовий уважно оглядав своїми смарагдовими очима документи, потім натовп. Він знав про їх прибуття ще заздалегіть.

–Вони зі мною, – додав Антоній.

–Гаразд, Хранителю. Я вас відведу до в’язниці. Мене звати Будран. 

Місто не стояло на землі – воно дихало разом із лісом. Вікові дерева здіймалися до неба, а на їхніх стовбурах і гілках, немов гнізда, розросталися домівки з темного дерева й лози. Балкони обвивали кору, сходи піднімалися спіраллю, а підвісні мости тягнулися між кронами, хиткі й водночас на диво надійні.

Чим глибше заходила компанія у цей ліс, тим більше ліантів зустрічали у небі. Десь угорі лунали голоси, тихий сміх, скрип мотузок і дерев’яних сходів. Місто не мало фортець – його захищала висота й сама природа. Тут не рубали дерева, а будували з ними, дозволяючи корінню, гілкам і домівкам сплітатися в єдине ціле.

Проте компанія проходила все далі й далі оминаючи місто, щоб потрапити до чорного дерева. Воно було сильне, але гнітюче, без жодного листка на гілках. Під його корінням були сходи вниз, під землю.

Покручені корені тягнулись вздовж гвинтових сходів створених із каменів. Будран йшов попереду й освітлював шлях ручним ліхтарем. Повітря ставало важким, а сходи вогкими. Кожен подих та крок – гучним. Вони дійшли до першого нижнього поверху, де стояла варта. Озброєні чоловіки дивились уважно на блакитні крила ліанта і впевнились, що це Будран. Бо якими б не були хитрими Темні Ліанти, але підробити крила не могли навіть вони. Неможливо висвітлити те, що забруднене совістю.

Вони блукали тунелями заповненими злочинцями у гратах і нарешті дійшли до неї. До дівчини зі світлим, майже сивим довгим волоссям. Її руки та ноги були заковані у кайдани з довгими ланцюгами. Попри те, що вона могла ходити по камері, сиділа весь час у своєму ліжку відвернута у кут камери, але обернулась на шум. Скоріш від цікавості, ніж від страху.

Вона була у легкій сірій сукні із вирізом на спині, як і у всіх ліантів. Однак на її спині два здоровенні шрами від крил, які їй відрізали за співпрацю з Райтом. Через це її здатність перетворюватись на інших сідів назавжди втрачена.

–Бредфорд знову бажає привітатись? – промовила з огидою.

–Це не принц Ліантів, Досифея. Твої друзі.

Здивовано дівчина піднялась з ліжка. За мить до того, щоб торкнутись до залізних прут ланцюг закінчився, натягнувся. Вона опустила руки, немов так і планувала. Розглядала принца Антонія, а за ним решту сідів.

–Хламхі, – здивувалась, – Чим можу бути корисною?

–Райт живий, – оголосив Антоній і на обличчі дівчини лише трохи сіпнулась губа.

Ніхто, крім Хетті, цього не помітив. Усмішка радості. Проте, порожній погляд насторожив Антонія, тому він продовжив тиснути.

–Не бачу здивування.

–Ти писав, що ліанти винайшли речовину, яка змінює колір енергії життя. Це зараз вам стало відомо. А що як Райт це мав давно?

–Ти про це знала?

–Я не знала. Але коли ти написав, то подумала що Райт міг використати ліанта, аби вдати мертвого.

–І чому ж не поділилась своїми думками?

–Ці двоє, – вказала на вартових з лихою усмішкою, – Не дають мені ручки в руки.

Один із вартових здригнувся від обурення.

–Ми пропонували написати за неї. Щоб продиктувала.