Розділ 42

Штурм був швидким, але для Ха він тривав вічність. Коли скло стелі посипалося вниз діамантовим дощем, вона першою увірвалася до зали, ігноруючи накази Рія тримати стрій. Вона шукала поглядом лише одну клітку.

​Запах пилу від залишків опруса, від розрядів струму та заліза змішався з ароматом вогкого підземелля. Ха спинилася біля центральної клітки. Вона розкрила двері навстіж, ламаючи замок.

​Він не підвівся. Не посміхнувся своєю милою посмішкою. Радомир напівлежав, прихилившись спиною до холодних ґрат, немов просто втомився від нескінченного допиту й вирішив подрімати. Його обличчя було незвично спокійним, позбавленим того страху, який намагався вживити в нього Ага.

​Ха відчула, як її власні коліна стають ватяними. Світ навколо здригнувся й застиг. Вона повільно опустилася поруч, не помічаючи, як гострі уламки скла впиваються в її шкіру. Її пальці, що ще тремтіли від адреналіну бою, торкнулися його долоні. Вона була ще теплою, але це була та теплота, що невблаганно витікає.

​У його пальцях було затиснуте срібне перо. Воно блищало в променях сонця, що пробивалося крізь дірявий дах. Поруч, у пилюці, виднівся накреслений знак – коло, яке він так і не встиг розірвати, а в ньому “Х”

–Раде? – прошепотіла вона, і це ім'я прозвучало в залі, як смертний вирок.

​Вона не кричала. Біль був настільки масштабним, що для нього не існувало звуків. Ха просто притиснула його голову до свого плеча, занурюючи обличчя в його жорстке світле волосся.

Радомир уже не чув її голосу. Він сидів, прихилившись до ґрат, зі спокійним виразом обличчя людини, яка нарешті виконала найважче завдання у своєму житті.

Десь там, за спиною Ха, Рій зупинив солдатів, даючи їй цю хвилину тиші, й прямував далі. Подальша евакуація тривала немов у тумані. Ха не могла відійти від тіла Рада ні на крок, тому зайнялася й іншими жертвами, що були поруч. Допомагала розміщувати в екіпажах.

Однак, коли перед очима Ха промайнув махон в окулярах та зловтішно посміхнувся, її це вмить розлютило. Вона вихопила його з рук солдатки пері та повалила на землю.

–Капітанко!

Ха не звертала увагу на слова солдатки. Вона відчула, що цей чоловік не просто щось знає, а й радів скоєному. Натомість він блажено дивився на Ха.

–Я тебе знайшов.

–Мене? – перепитала дівчина, – Це я тебе знайшла! А тепер назви своє ім’я і яку причетність маєш до смерті Радомира!

До сутички наблизився Рій. Він дивився на Ха з докором, який вона ігнорувала, продовжуючи свій допит прямо на вулиці.

–Хетті, – вимовив радісно махон.

Деякі вціліли жертви поглянули на чорноволосу Ха, а потім знову на махона. Вони почали здогадуватись, що відбувається.

–Він катівник! – хтось крикнув із екіпажу.

–Він труїв нас сироваткою правди!

Попри ледь теплий вітер тіло Ха пробрало неймовірним жаром. Особливо від нахабної посмішки. Вона смикнула своєю рукою і лезо з механічного браслету висунулось миттєво. Вона направилась до жагучої жилки на шиї ката. Але за мить до того, як лезо б торкнулось шкіри її руку перехопив Рій.

–Спинись, Меліса Крейда! Подивись на нього.

Махон сам виставив шию і заплющив очі. Ха побачила велику жагу, яка тільки сприяла її діям.

–Він хоче померти, – вголос припустила Ха.

–Так. Він боїться того, що ми з ним зробимо. Отже він знає дуже багато. Він ключ до порятунку принца. Якщо ти це зробиш, то смерть Радомира була марною.

Повільно Ха послабляла руку. Іншою натиснула на важіль втягуючи лезо. На обличчі махона з’явилась нова емоція – розгубленість, страх.

–Як він чудово здригався від струму! – кричав махон у спину Ха, – Якого приємного кольору набувала його шкіра після мого надрізу! Як він солодко кричав від болю!

Ха не стала терпіти його нових вигуків, що кололи серце голкою провини. Вона заїхала йому кулаком в обличчя так сильно, що той знепритомнів. Рій хотів на мить обуритись, але коли натовп звільнених заверещав задоволено, то здався. Просто мовчки накинув на себе тіло махона та пішов.

Вона чула, як успішно було затримано всіх причетних і звільнено більшість полонених. Чула, що той махон – Ага, виявився причетним не тільки до катувань Рада, а й самого принца Олександра.

Ха всотувала кожну дрібку інформації, як губка воду. Бажаючи помсти і завершення всього, крізь що вона пройшла. Ха дізналась подробиці катувань, дізналась останні слова Рада. Він отримав відповіді, але не так, як би хотіла йому розповісти сама Хетті.

Чергову лабораторію було знищено, але в цей раз все було по іншому.

Ха поїхала разом з тілом Радомира у Верно. Вона сама не знала чого хотіла найбільше: познайомитися із братом коханого, чи вибачитись перед ним, що не встигла.

Однак коли побачила той же погляд, ті ж губи, те ж світле волосся, як у Рада на обличчі графа, то не змогла залишитись. Вона ледь не втекла звідти. В столицю. Туди, де її завжди чекали.

Орел зустрів її похмурою погодою. Повітря густе, пронизане пилом опруса, от-от мало зірватись у дощ. Але лише блискавки та грім вирував навколо.

Ха знайшла стару схованку ордену. Постукала двічі, потім тричі.

–Коли світло блокує неспокій, ми опиняємось поруч.

Пароль було виголошено, двері перед нею розступилися. За ними Рем із широкою посмішкою, яка згасала з кожним кроком дівчини по коридору.

–Пробач Ха, про принца поки що нічого. Минулого разу…

–Він в Королівстві Махон, – перебила Ха.

–О, ти сама дізналась? Це ж добре… Чи не так?

Дівчина зупинилась Рем став навпроти і бачив, як її очі наповнилися сльозами. Його посмішка зникла повністю.

–В ім’я Творця, Ха, це не схоже на сльози радості, – він торкнувся її передпліч й заглядав в обличчя, – Що сталося? Щось із твоїм солдатом?

–Він помер.

Рем хутко стиснув в обіймах Ха. Її розкололо зсередини від болю, який вона стримувала весь цей час. Вона розревілась. Гірко, зі всхлипуванням. Ха не знала як опанувати цей біль, але Рем і не змушував припинити. Навпаки, втішаючі гладив по спині.