Розділ 41

Два дні Ха провела в очікуванні новин від групи. Спеціально не розкривала листа, щоб посміятись над Радомиром, зачитавши його вголос перед ним. Однак тривога та страх за коханого з кожною годиною тільки наростали. А солдатки метались з боку в бік, продовжуючи вишукувати серед своїх ліанта.

На третій день Ха змогла піднятись на ноги, завдяки лікам пері та рунам на теплих каміннях, що на неї періодично клали. Але найбільше її збадьорив приїзд підмоги Тіні, на чолі з Рієм.

По прибуттю він одразу очолив командування забравши у старшого лейтенанта владу. За наказом короля, Тінь залишалась головнішою за будь-які військові бригади. Навіть на території Перії.

Ха зайшла у його намет, продовжуючи грати Мелісу. За столом сидів Рій. Досліджував мапи та архіви. Каштанове волосся на голові відросло, а лице було поголене, охайне.

–Я вже не дикун? – запитав він у Ха із посмішкою.

–Вже ні, – коротко відповіла й підійшла ближче, – Тобі старший лейтенант все доповів?

–Так, генералку колишню вивезли вже.

–Ми маємо відправити групу підтримки до команди Кора. Три дні для такого завдання – забагато. Вони повинні були розслідувати і повернутись.

–Старший сказав, що йшли для знищення і евакуації, – заперечив Рій, – Вони забрали три екіпажі.

В голові Ха ще була туманність, але їй здавалось Рад пішов не на довго. Однак три дні для маленького загону, з невеликою дистанцією цілком би вистачило, щоб вже повернутись.

–Майоре, з ними щось сталось…

–Так, мені теж так здається. Ми відправляємось на заході сонця. Готуйтесь, капітанко Меліса.

–Слухаюсь.

На горизонті сонце почало стікати за край світу, фарбуючи небо у колір запеченої крові. Те саме світло, тільки більш тьмяне і посічене брудним склом стелі, падало в іншому місці – там, де серед папороті та пальм причаїлася чорна скляна будівля. Вона не відзеркалювала ліс, вона його ковтала. Як заковтнула порушників її спокою перетворивши на своїх в’язнів.

Лабораторія дихала повільно й важко: труби вздовж стін нагадують жили, по яких тече не кров, а холодний розрахунок. Колеса й шестерні застигли, мов кістки давнього механічного звіра, що чекає на новий наказ.

У центрі зали – клітки. Високі, круглі, з важкими ґратами, вони висять на ланцюгах або стоять на кам’яній підлозі, мов виставлені експонати. В середині – сіди різних видів. Не в’язні й не пацієнти, а матеріал. Вони мовчать по-різному: хтось опустив голову, зламаний ще до початку досліду; хтось дивиться вперед, очима, в яких тліє слабкий, але впертий вогонь ненависті чи надії. Їхній одяг однаковий – зручний, безіменний, позбавлений будь-якої індивідуальності. І серед них – Рад.

Він сидів відчуваючи холодний дотик металу на руках від браслетів, що приковували до клітки й радів, що тут немає його коханої. Рад точно знав, що вона вже до нього поспішає, але сердився від своєї безпорадності та слабкості.

Оглянув простір, щоб придумати як врятуватись самому. Кожен звук – дзенькіт ланцюга, скрип ґрат, глухий удар краплі води – звучав надто голосно, немов лабораторія слухає, фіксує, запам’ятовує. Дерев’яні ящики в кутку приховували інструменти, що не призначені для лікування.

Тут не шукають порятунку – тут шукають межу: скільки болю витримає тіло, скільки зради – розум, і коли сід перестає бути сідом і стає монстром.

У залу увійшли “дослідники”. Всі піднялись, бо знали, хто не скореться – того били струмом. Рад, як і всі, став на ноги, відчуваючи поколювання в нозі. Під час переодягання срібне перо, брошка, яку подарувала Ха, впало на підлогу і він встиг його заховати в чобіт. Зараз віддавав для нього приємним болем знання, що Ха не покидає його, що дає сили триматись до її появи.

Однак так минув день, за ним другий, а катування не припинялись. На третій день, коли його витягли з клітки, продовжували допит заново. З питаннями, які лунали по колу. Однак сьогодні пролунало щось дивне і нове:

–Де Хетті?

–Я не знаю хто це, – примружив очі Рад.

–Білявка, років дев’ятнадцяти. Ми розвідали, що ти Радомир Полин навчався з нею в одній будівлі. Хетті Дука.

–Уявлення не маю про кого ви.

–Служниця з Чорного замку і коханка принца! Ми знаємо, що ти міг з нею бачитись! Де вона? На якому завданні?

–В моєму підрозділі не навчались жінки.

–От тварюка! Ти з Тіні!

Рад посміхнувся їх здогадці. Це йому навіть лестило.

–Ви помилились. Я лише лейтенант. Ні з ким із Тіні я не знайомий.

Вони продовжили своє знущання допоки він не втратив свідомості, а потім повернули у клітку. Радомир, коли оклигав, то сидів на підлозі відчуваючи, як голова та все тіло віддає болем. Спер спину й пальцем накреслив по пилюці “Х”

–Хетті, – прошепотів він.

Рад чудово пам’ятав як вигладала його кохана в день їх знайомства: білокура, худенька, маленька і… колишня служниця. Він обвів наполовину коло.

–Обидві з Чорного замку. Обидві з Тіні. Браслет… – довів коло до кінця, – Принц наполовину пері… Отже, це його браслет?

Відкинув голову вгору, на світло, що падає зверху скупими смугами – крізь закіптюжене скло стелі, немов крізь око байдужого Творця. Закрив очі тремтячою долонею.

–Коханка…

А потім йому згадались всі їх розмови та листи. Хетті бажала закінчити війну і розпочати нове життя з ним. Він і сам останнім часом цим загорівся. Тому вірив, що Ха кохає його.

–То он хто важливіший за нас…

Ввечері катування продовжились і зранку наступного дня – також. Однак в цей раз з’явився новий “дослідник”. З папкою в руках, довгим чорним волоссям зібраним у хвіст, в окулярах, та зі шкіряною валізою, яку він беріг, немов скарб. Обережно поклав валізу на підлогу, дістав документи.

–Нові дані відкопали? – втомлено, з насмішкою спитав Рад.

–Вітаю, Радомир Полин. Ви праві, – чоловік байдуже розкрив папери, а потім дістав чорнобілу фотокартку й показав йому.

На картці був брат зі своєю вагітною дружиною, а обабіч них – охорона. Картка була зроблена навмисно для Радомира, він пам’ятав це фото.