Розділ 40

Радомир зібрав із собою ще двох солдатів друга Міхала та пері Люсі. Потім поспішив до залісся, де найчастіше виходила група на полювання. До них майже одразу вибігла Меліса вся вкрита кров'ю з кинжалами в руках. Її погляд був втомленим та злим. Бачила перед собою Радомира. Ладна була обійняти його, проте натовп незнайомців змушував її не робити нічого.

Лейтенант витягнув пістолет перед собою і спрямовував на неї дуло.

–Одну ми вже засунули в клітку.

–Я не ліант, – промовила вона та розкрила руки для удару, – Я його ліквідувала.

Цього разу Радомир одразу відкрив другий шар зору та пильно дивився на тіло жінки. Коли вдарив, то жодна кістка не змінила свій рух. Потім оглядав і старі її шрами, про які міг знати тільки той, хто бачив її оголеною.

–Радий Вас бачити, – стримано промовив Рад і опустив пістолет.

Капітанка всіх перевірила і впевнилась, що серед них немає ліанта. Тільки після цього почала говорити.

–Генералка, або зрадниця, або ліантка. Саме вона послала мене на полювання з ліантом. Він намагався мене вбити.

–Це може бути співпадіння, – відповів Міхал.

–Хто буде відправляти спеціаліста на полювання, коли всім відомо про ліанта? – обурився Рад, – Вона давно щось приховує. Першою хотіла поговорити з ув'язненим ліантом.

–Ми повинні повернутися, – зголосилася капітанка, – Їх може бути більше, ніж ми думаємо.

Раптово Радомир перегородив собою шлях перед капітанкою.

–Стривай. Я повинен впевнитись.

–Ударів недостатньо?

–Капітанко, – почала солдатка, – Ви вже пробачте, але лейтенант вдарив ліантку, а вона так і не розкрила крила. Він помітив рух кісток і лише після підтвердження капітана Валентина ми її ув'язнили.

–Гаразд, – здалась Меліса ледь тримаючись на ногах, – Перевіряйте.

–Збрешіть мені. Заспокойте.

Солдати переглянулись між собою. Всі були спантеличені, окрім капітанки. Вона навіть усміхнулась, чим ще більше здивувала решту.

–Лейтенанте, я не зраджую. І я не брешу.

Від почутого він усміхнено зрадів. Ледь стримав своє тіло, щоб не обійняти її. Прокашляв своє задоволення та посерйознішав.

–Гаразд. Вирушаймо.

Міхал побачив що з голови капітанки йшла кров, тож він подав їй свою хустку. Та витиралась і хиталась, немов от-от знепритомніє.

–І це все? – здивувалась солдатка.

–Так. Це наше таємне питання, – відповів Радомир, – Я їй довіряю. Треба затримати генералку.

–Добре...

Ха схопила лейтенанта за комір. Він бачив як її повіки ставали важкими. Чоловік злякався. Вперше бачив в ній таку слабкість. Швидко підхопив її перед тим, як вона впала, проте продовжувала боротися зі своєю сонливістю.

–...Раде... їх четверо...  Не знаю чи троє ліантів і спільник, чи всі четверо ліанти...

Після сказаного вона знепритомніла, вклавши всі можливі сили у свої слова.

–Почули?! – підняв голову лейтенант, – Не втрачайте пильності. Розкажіть все старшому і затримайте генералку! Я піду слідом, спочатку перев'яжу їй рани.

–Я можу залишитись, – зголосився Міхал, – Краще якщо ти поведеш сідів.

Радомир вагався. Сидів поруч з Ха, не міг себе змусити піти, доки вона в такому стані. Врешті визнав, що не зможе її залишити, навіть на друга. Буде весь час думати про її стан, а не про завдання.

–Ні. Це повинні зробити ви. Люсі, будь ласка, попередь молодшого, а ти Міхал – старшого. Вона свідок, потрібна нам цілою.

Ця відповідь не сподобалась Міхалу, він махнув розлючено рукою, стримуючи себе, щоб не вдарити лейтенанта.

–Зараз нам не до цього, Раде! Облиш свої емоції на потім.

–Я не можу! – гиркнув Рад, – Йди!

Піднявся перед солдатом та вказав рукою на табір. Люсі здивувалась такій агресії свого лейтенанта. Вона бачила його таким в критичні моменти. Навіть спонтанно поглянула на капітанку Мелісу, щоб оцінити чи варта вона таких страждань.

–Негайно виконуйте наказ!

–Слухаю! – відповів злісно Міхал, а після – пішов.

Якусь мить Люсі ще стояла оглядаючи лейтенанта, але все ж мовчки пішла за Міхалом. Радомир провів їх поглядом, а потім став панічно розглядати тіло Ха та зупиняти кровотечу де тільки бачив. Після, взяв її на руки та поніс в табір.

–Ти повинна була попередити, що йдеш в ліс. Не можна так необачно залишатися з ворогом на самоті. Навіть для тебе це занадто...

Він продовжував її вичитувати всю дорогу. Проте відповіді не отримував. Ха все ще була без свідомості. Він поклав її в намет-лазарет під охороною пері, а сам відправився до Кора.

Слова солдатів мали вагу для лейтенантів, тож вони затримали генералку. Справа залишалась за останнім – четвертим зрадником. Однак, попри слова капітанки Меліси генералка не видавала себе ніяк. Скаржилася, що її затримали та коли повернувся Радомир була не в собі від люті.

–Яке ти мав право розпоряджатися при живій генералці?

–Ви послали одного з "Тіні" на полювання з ліантом.

–Я мала здогадки, гадала вона швидко його викриє.

–Ви ризикнули життям моєї колеги! – загарчав Кор, – Ви повинні нам були сказати свої здогадки перед тим, як відправляти її на полювання!

Старший лейтенант втрутився додаючи і своїх здогадок.

–Ви її хотіли позбутися, щоб новий ліант проникнув всередину. Що питала тебе ліантка?

–Про листи, – відповів Рад, – Певно хотіла і мене замінити якщо випаде нагода.

–Або передати наступним ліантам.

Раптово молодший лейтенант випростався. Не відривав погляду від генералки й всі також зосередили свої.

–Її життєва енергія! – крикнув молодший лейтенант, – Генералка – ліантка!

–Не галасуй! – вдарив старший, – Ми бачимо.

Всередині тіла генералки життєва енергія ставала зеленою, як ліана яка в’юнчилась по всьому тілу. Тепер усім стало зрозуміло хто стільки часу зраджував своїх солдатів. І розпечений Кор вирівнявся, немов переможець.

–Всі покиньте це місце, – він розвернувся до натовпу засукаючи рукава, – Негайно!