Розділ 38

На наступний день інструктори ходили під час тренувань та слідкували за всіма. Валентин Кор у вільний час підійшов до Радомира.

–Дозволите? – спитав інструктор і отримав мовчазний дозвіл вдарити.

Після вдарив і Радомир. Потім Валентин розвернувся та дивився як молодший лейтенант тренував солдатів. Радомир дзеркально повторював в очікуванні, коли той розпочне розмову.

–Вам подобається ваша рота?

–Так, звичайно, – здивовано відповів Радомир.

–Це чудово. Коли лейтенанти дбають про своїх солдатів, то ті довше живуть. Про вас це не скажеш, враховуючи що з останнього вашого завдання повернулося на двадцять сідів менше.

–Нам не дають точних розвідданих. Дуже часто приховують деталі, які ми вже дізнаємось на місці.

Інструктор раптово подивився на генералку яка вийшла на двір.

–Хм, – вичавив із себе.

–Якщо є теорії, я б радо послухав.

–Ви не впізнали мене. Я вас одразу впізнав. Потім пройшов по Вашій справі і згадав. Моя колега також Вас швидко згадала.

–Де ми б з вами познайомилися?

–Ми навчалися в одній будівлі разом з Мелісою.

–Невже? У моєму закладі не було жінок.

–Ми були на різних сторонах будівлі. Звідки Ви?

–Якщо ви пройшли по моїй справі, то вже знаєте що я з Верно. Мені про Вас питати не можна?

–Я з Допрума. Принц надихнув мене стати солдатом. Коли його викрали вперше, в дитинстві, він був милосердним до мого міста. Я хочу захищати таких сідів. А що надихнуло Вас?

–Пригоди, – усміхнувся через силу Радомир.

–Знаєте, інколи милосердя приносить біди. Якщо Ви знаєте хто Темний і приховуєте його, то всі смерті що були у Вашій роті на Вашій совісті.

–Якби я знав, то вбив би особисто.

–Радий це чути, – посміхнувся Валентин і поплескав по плечу.

Від цієї дії Радомира всього пересмикнуло всередині. Відчув моторошний мороз від усмішки Кора. Він знав таких чоловіків: вони не бажають милосердя, вони бажають самосуду. Проте коли на порозі з'явилася Ха, то Радомир подумав, що Кор грає роль. Можливо це змусить Темного боятися і робити помилки. Тому що вірив, що ніхто з членів його роти ніколи не стане допомагати Темному.

Проте зараз його займала інша думка. До Ха прямував новий солдат з натовпу, тож Радомиру довелось перехопити його.

–Тільки посмій, – загарчав Радомир, – Вам жити набридло?

–Лейтенанте, у Вас вже є кохана, а ми самотні, – посміхався солдат.

–На службі ніхто романи заводити не буде. Вона дала зрозуміти, що залицяння її не цікавлять. Повертайся назад, – потім Радомир звернув увагу на решту солдатів, – Я бачу у вас купа енергії залишилось. Хутко в стрій!

Він ганяв чоловіків по всій галявині займаючи різними навантаженнями. Вже через півгодини вони ледь дихали.

–Лейтенанте, прошу Вас... помилуйте...

–Твій довгий язик все ще має сили говорити. Ще три кола бігу! Всім!

Солдати нагарчали на того, хто говорив з Радомиром, але бігли за наказом. Після того, як Радомир їх відпустив, то вони попадали на землю переводячи подих. Ніхто слова не міг вимовити.

Інші лейтенанти не були такими задоволеними безсиллям своїх солдатів.

–Ну, що за цирк ти влаштував? – спитав Борис, – Вона сама себе повинна захищати.

–Пері й так регочуть над нашими чоловіками. Хочеш дати їм новий привід?

Легенько молодший лейтенант торкнувся плеча Радомира, щоб заспокоїти.

–Лейтенанте, Ви зробили все правильно. Якщо ми забудемо про дисципліну, то військо швидко розпадеться.

–Ви наче ролями помінялися, – відштовхнув Рад від себе руку, – Що там генералка казала? Розкрийте груди.

Обидва без сумніву розкрили груди і всі одне одного перевірили.

–Це втомлює, – зло виголосив Борис, – Я не знайшов нікого, хто б міг бути ліантом. Хтось добре тут засів і вивчив нас.

–Але він ховається серед живих, – зазначив Рад, – Микита, що в тебе? Є зачіпки?

–Жодної. Враження, що у нього вуха всюди. Або на час перебування "Тіні" ховається.

Радомир почав чухати свою бороду, розмірковуючи над побаченим та почутим за день.

–Валентин Кор заговорив зі мною, – почав Рад, – Але так... наче пригрозив. Вони думають, що ліанту хтось допомагає із наших. Що зрадник не тільки ліант, а хтось із суміжної армії.

–Так, щось подібне мені натякнула Меліса, – додав Борис, – Сказала, що якщо я знаю хто Темний і приховую його, то всі смерті на моїй совісті.

–Це дослівно те, що і мені сказав цей Валентин! – оголосив Микита, – То вони думають, що це хтось із нас, із лейтенантів?

–Той, хто б дійсно допомагав Темному, ніколи б не мав докору сумління, – промовив Радомир, – Можливо вони щось знають, але не можуть сказати напряму.

–Або хочуть нас розсварити, – відповів Борис, – Налаштувати один проти одного.

–Навіщо їм це?

–Щоб ми не ділились своїми здогадками. Щоб все тримали в голові.

–Щоб і Темний не знав рух наших думок, – здогадався Рад.

–Отже, Темному все таки допомагає хтось з нас?

Борис та Радомир поглянули на Микиту через його запитання. Ніхто більше не довіряв один одному.

–Послухайте, – не вгамовувався Микита, –  Саме тому генералка і не казала нам напряму. Саме цього вона і боялася: що ми почнемо один одного підозрювати і вбивати. Ми повинні знайти інший шлях!

–Боюсь, іншого шляху немає, – відповів на це Борис, – Навіть те, що ви не ліанти – не дає гарантії, що ви не зрадники.

–Зручно говорити такі гучні слова, коли ти старший лейтенант, – пригрозив Радомир, – Коли можеш відправляти сідів на завчасно програшну битву. Знати навіть більше ніж ми з Микитою.

Розлючено Борис витягнув кинжал і приставив до горла Радомира.

–Слідкуй за тим, що говориш! Я ніколи не зраджу своє військо! Це все, що я маю. Ти знаєш це, не краще за мене, бо сам обрав військо, а не родину. Чи щось змінилося? Все ж забажав влади?

–Тоді б я повернувся додому. А ти? – повернувся Рад до Микити.