Розділ 37.2.

Всю роту Радомира покликали на шикування. Прибули спеціалісти, які мали їх інструктувати. Генералка-лейтенантка представила всьому натовпу жінку-хламхі разом з її колегою також хламхі.

У Радомира перехопив подих. В жінці він впізнав свою кохану Ха. Її довге світле волосся стало чорним і довжиною до плечей. Погляд суворий, а постава рівна та тверда. Він вже забув як вона виглядала, коли навчалася, тож ледь не подумав, що це інша жінка.

–Перед вами Меліса Крейда та Валентин Кор. Вони із ордену "Тінь". Прибули до нас з інструкціями як розкрити Темних Ліантів. Даю вам слово.

Першим звернувся Валентин:

–Ми довго працювали над вивченням ліантів. Кому невідомо, то Райт досі живий і досі проводить свої експерименти над ліантами та рештою сідів. Тепер ліанти здатні змінювати колір своєї енергії життя, через це неможливо розрізнити їх навіть нам, хламхам. Завдяки тісній співпраці з ґурамі, нами було виявлено, що ліантів можна м'язово змусити розкрити свої крила. Ми покажемо як це зробити провівши на кожному цю процедуру.

–Нехай це стане вашою звичкою, – продовжила Ха, – Перед тим як щось почати розповідати іншому, проводьте цю процедуру. Вважайте її рукостисканням чи звичайним проявом поваги. Ліант, який не буде знати про це, швидко себе видасть.

–Добре, – промовила генерал-лейтенант, – Спочатку інструктаж пройдуть лейтенанти. Після, всі інші. Заходимо всередину і без дурниць. Капітанка Меліса Крейда славиться своєю безжальністю.

–Дякую, – посміхнулась Ха, – Та я можу сама за себе постояти.

–Я знаю, тому і попереджаю їх, бо хочу зберегти свій особовий склад.

–Настільки зневірені в чоловіках?

–Не тільки в них.

Всі лейтенанти зайшли всередину. Ха ігнорувала жадібний погляд Радомира, однак її напарник – ні.

–Він мені когось нагадує, – прошепотів Кор.

–Так. Він навчався з нами в одній будівлі.

–Он як, – подивився на нього, а потім на Ха, – Он як! – повторив він зрозумівши, – То ви встигли?

–Працюй!

–Гаразд, – посміхався він їй та підняв руки долонями до неї.

Всі лейтенанти вишукались та слухали інструктаж. Ха показувала на Корі рухи як бити по грудях, щоб вивільнити крила ліантів. Після, лейтенанти розділилися на пари і повторювали рухи. Кор та Ха проходили повз них та поправляли, якщо була потреба.

Як тільки Ха підійшла до Радомира, то побачила в його очах іскри радості. Вона відчувала теж саме, але вдавала, що вони не знайомі. Торкнулась суворо його ноги.

–Крок назад. Витягуй руку з плеча.

Він слухався і вдаряв напарницю. Незважаючи на свої почуття Ха проглядала кожного всередині, немов сканувала. Щось прошепотіла Кору, а потім по десять сідів запускали і продовжували інструктаж.

Радомир наказував кожному в роті заходити і робити що скажуть. Після того, як його друг вийшов з намету після процедури, то підсів до свого друга Рада.

–Вона схожа на твою дівчину, – підмітив Міхал, – Прямо один в один, якби не характер.

–Ти вмієш берегти таємниці?

Шоковано Міхал поглянув на намет, а потім на Радомира. Після схаменувся і закам'янів. Набирався спокою, щоб не видати себе перед іншими.

–Ти знав? – врешті спитав Міхал.

–Так. З самого початку. Вона дуже ризикнула коли прийшла до мене до шпиталю. Я маю подбати про її безпеку.

–Я заберу ваш секрет в могилу.

–Дякую, – поплескав його по плечу, – Повертайся до решти.

–Слухаюсь, – посміхався друг та зник.

Радомир дивився на намет крізь свій зір. Ха була зосереджена на інших. Поправляла, як його та щось говорила. Потім раптово поглянула в його сторону. Він одразу зрозумів, що вона дивилась на нього, як і він на неї. Мимоволі посміхнувся, а потім швидко приступив до своєї роботи.

Лише під час обіду, він подивився на свою ногу. В голові промайнула думка, що вона торкнулася кишені, а не ноги. Тож він занурив туди руку і відчув папір який не клав. Завмер і поглянув на Ха яка сиділа з Кором та генералкою. Ха не звернула на нього уваги, була зайнята розмовою з іншими. Тож Радомир вийшов із обіднього намету на вулицю і прочитав вміст:

"Десять кроків від східного намету о 23:35"
 

Він впізнав би її почерк серед сотні інших, тому був впевненим, що це Ха. Попри шалену радість від нетерпіння, він поводився стримано. Хоча навіть решта інших солдатів відчули як Радомир пильно дивився за інструкторами.

–Лейтенанте Полин, – звернулась солдатка пері з його роти, – Ви їм не довіряєте?

–З чого вирішила?

–Дивитесь так, неначе хочете напасти.

Радомир посміхнувся такій здогадці своєї солдатки. Він дійсно хотів напасти, але з поцілунками. Втім зізнаватися в цьому не бажав.

–Ні, я їм цілковито довіряю. Слідкуй за іншими, щоб повторювали необхідні рухи. З завтрашнього дня, без цього до мене не звертайся.

–Слухаюсь, лейтенанте.

–Вільна.

Пильно дивився на те,  як вона йшла і говорила з іншими солдатами. Вони точно зараз обговорювали його. Він це зрозумів за переглядками на нього. Тож взяв її слова до уваги і перестав витріщатися на Ха. Примітив, що інструктаж був для чогось особливого, тож пішов до генералки.

Намет генералки вже був зайнятим іншими лейтенантами. Його здогадка не лише у нього виникла.

–А у Вас що, лейтенант Радомир? – втомлена спитала вона.

–Тут зібрання? З приводу наших гостей?

–Той Валентин сказав, що вони залишаються! – вигукнув Старший лейтенант, а потім знову повернувся до генералки, – Навіщо нам "Тінь"? Що ви приховуєте?

–Я нічого не приховую. Команда зверху вислухати їх інструктаж. Останнім часом у нас постійно великі втрати. Допомога нам не завадить.

–Борис, нам варто триматися наших солдатів, – зауважив молодший лейтенант старшому, – Якщо навіть інструктаж допоможе зменшити втрати, то чому б не спробувати?

До Радомира врешті дійшло:

–Вони гадають що ми не відрізняємо своїх від чужих?