Розділ 36

В глибині підземної сірості, під звуки металу та клацання кнопок, намагався заснути Олександр у перервах між черговими тортурами, на які вдавалась Хела. Все задля того, щоб довідатись про Хранителей Глоксинії та буття світу.

Пік.

Звук виникав не з приладу – зсередини. Наче хтось нагадував йому, що він ще тут. Що досі функціонує.

Пік.

Олександр дивився в стелю. Металеву, рівну, без жодної тріщини. У ній не було нічого, за що можна вчепитися поглядом. Тут не передбачали розваги. Лише спостереження.

Пік.

Його тіло лежало рівно, зафіксоване, розкладене так, ніби він був не сідом, а схемою. Ремені тримали міцно – не тому, що він міг утекти, хоча намагався. А тому, що порядок тут був важливіший за необхідність.

Пік.

Безсмертя виявилось не даром.

А дозволом. Різати, чекати, поки тканини зійдуться і повторювати знову.

З кожним разом біль ставав тихішим. Не зникав – відступав, наче знав, що тут він зайвий. Але навіть притлумлений, він залишався. Як звук цього приладу. Як нагадування.

Пік.

Вони називали це дослідженням. Він – існуванням без вибору.

Принц. Дитина легенди. Об’єкт.

Пік.

Його шукатимуть. Він знав це. Знав так само впевнено, як колись знав, що світанок завжди настає.

Але тут не було вікон. І днів. Лише цикли.

“Рік – це багато чи мало, якщо тебе не вбивають?”

Пік.

Він рахував удари. Не щоб заспокоїтись – щоб не думати. Про свободу. Про дотик без дозволу. Про вибір.

Про Хетті.

Пік.

Вона стояла тоді надто близько. Дивилась так, ніби чекала вироку. А він, принц, говорив правильні слова. Про обов’язок. Про неможливість. Про принцесу Лінн, якій його пообіцяли ще до того, як він навчився казати «ні». Він не сказав, що кохає. Він сказав, що не можна. І шкодував про це кожен свій…

Пік.

Олександр сказав це, щоб вона більше не страждала від нього. Щоб була в безпеці. Завжди. Бо кожен його крок назустріч, відгукувався болем для неї. Покарання, різки, гноблення – все це, через його кохання. Через його егоїзм. І ось він тут.

Пік.

Тепер Олександр думав: що гірше – сказати неправду, чи не дозволити собі правду взагалі?

Що, якби він не був принцом?

Його тіло регенерувало. А от провина – ні.

Пік.

Тут, у тиші між змінами варти, між скреготом інструментів і сухими нотатками, він був наодинці. Але не вільний.

Самотність без усамітнення – найчистіша форма катування. Вони відпочивали, а Олександр – чекав.

Пік.

Можливо, його вже не шукають. Можливо, легенди закінчуються тихіше, ніж про них розповідають. Але якщо це так –

чому цей звук усе ще відстукує його пульс?

Пік.

Він збився з рахунку. Олександр на мить напружився – не тілом, думкою. Рахування завжди працювало. Завжди. Це була проста річ, яку в нього ще не забрали.

А тепер – порожнеча.

Пік.

Він не пам’ятав, який це удар. Двадцятий? Сотий? Не мало значення.

І саме тоді він зрозумів: його більше не чекають. Не тому, що не хочуть. А тому, що час – річ для смертних, а він – безсмертний.

Пік.

Вони можуть померти. Всі. Друзі. Хетті. Катівники. Ті, хто шукає. Ті, хто обіцяв.

А він – залишиться.

Ця думка боліла. І це було найгірше.

Пік.

Раніше він тримався за віру, як за нитку. Тепер – навіть не перевіряв, чи вона ще тут. Навіщо? Якщо навіть коли його знайдуть – якщо знайдуть – він уже не знатиме, куди йти.

Свобода без бажання – не свобода.

Пік.

Він раптом усвідомив: ті ремені більше не здавались приниженням. Вони просто були частиною нього. Як шрами. Як регенерація. Як цей звук.

Пік.

І якщо завтра двері відчиняться –

він не знатиме, чи зробити крок. Він почав молитись, так як знав і вмів:

–Забери мене, – прошепотів Олександр, – Забери. Зупини це.

Свідомість почала розтікатися, як вода крізь пальці. Перед його очима повстав квітучий сад. В ньому час забув рахувати свої подихи, а живі квіти та кущі – своє зелене листя. Хоч світло било в очі, однак Олександр не бачив ні сонця, ні хмар, ні місяця. Лише безкрайня блакить неба.

У самому центрі цього саду стояло велетенське дерево. Його стовбур – могутній, зморшкуватий, наче шкіра стародавнього велетня, що пам'ятає ще перші зорі. З нього, мов з прадавнього серця, розходяться гілки – густі, вигнуті в церемоніальному поклоні, вкриті листям, що мерехтить усіма відтінками смарагду й нефриту.

Олександр підходив до того дерева крізь буйство життя, яке не знає меж: тропічні пальми підіймають свої віяла до неба, килим з квітів – рожеві, бузкові, білі, золотаві – стелиться аж до обрію, мох на каменях м’який, наче оксамит, а повітря наповнене солодким ароматом стиглих плодів, вологи й чогось невловимого, схожого на запах щасливих спогадів.

Підійшов ближче до дерева і відчув знайомий запах, який краяв йому душу та грів серце. На гілках – яблука. Не просто плоди. Вони палають, наче маленькі сонця, що хтось ненароком розвісив серед зелені. Яскраво-червоні, майже прозорі від внутрішнього сяйва, вони пульсують тихим, теплим ритмом – ніби дихають. Кожне яблуко – окрема маленька обіцянка, маленьке «назавжди», маленьке «можливо». Він хотів одне зірвати, як зупинився від звуку:

–Ти ще не дозрів. Плоди падають лише стиглими, – пролунав голос неначе в самій його голові, але відлунював у повітрі.

–З мене годі!

–Ти ще не виконав своє призначення.

Олександр обертався в різні сторони, щоб вхопити бодай когось, хто б міг з ним говорити. Проте крім зелені тут не було нікого. Ні птахів, ні тварин, ні живої душі.

–Я знайшов хранителей! Ми перемогли монстра! Я хочу свободи!

–Війна не закінчується. Вона просто змінює ім’я. Ти маєш жити далі.

–І скільки ж мені чекати? Ще рік? Два? Сто? Я не витримаю! Я вже не витримую!

–Духи тобі не дають дозволу. Ти маєш повернутись!

Яскраве світло засліпило очі принцу. Він почав судомно кліпати, прикриваючи їх рукою. А вже наступної миті опинився знову в тому прохолодному місці, в бездушній будівлі, поруч із жінкою-катівницею, яка ліхтариком світила в його очі.