Розділ 35

Весь вечір у кімнаті вони провели за розмовами про книги та сідів. Про майбутнє об'єднання королівств та махонів.

–Я не вірю, що це колись закінчиться, – оголосив Рад знову пестячи її волосся, - Мені простіше думати, що так буде завжди ніж сподіватися на краще життя.

–Якби я могла... Я б розповіла що знаю. Повір, ми дуже близькі до об'єднання королівств. Хранителі роблять все можливе, щоб знайти принца Олександра.

–Добре, нехай, – посміхнувся, – Тобі, вочевидь, видніше.

–Так, дякую... і... ще дещо. Не вір своїм очам. З мене взяли кров, тож можливо використають це проти тебе якщо дізнаються про нас.

–Гаразд, я буду пильним. Не хочу нікого вбивати, хто був би схожим на тебе. Навіть не думаю, що зможу...

–Ти повинен. Інакше це вб'є тебе або нашкодить мені.

–Розумію.

Міцно обійняв її. Притиснув та насолоджувався її запахом і теплом. Після розмов вони продовжили ніжитись до самого світанку. Після, обидва втомлені лежали обіймаючись.

–Я хотів би тут залишитись з тобою назавжди, – прошепотів Радомир.

–На жаль, назавжди не вийшло б. Одному з нас захочеться їсти та пити.

–Ти розумієш про що я, – посміхнувся він та дужче стиснув Ха.

–Я б хотіла щоб час зупинився. Щоб дні не минали й години припинили свій шлях. 

–Завжди молоді й завжди тут?

Посміхаючись Ха гладила Рада та дивилась йому в очі.

–Я маю справу й коли її завершу щось вигадаю з твоєю службою. Ти можеш зупинитися? Перестати воювати? Ти би хотів іншого життя?

–Втекти від обов'язку? Якщо я це зроблю, мою родину вб'ють.

–Я не про дезертирство. Законно.

–Законно зможу тільки якщо лишусь кінцівки, або якщо помру, – з насмішкою відповів.

Ха злякано занурила голову у його груди. Їй була страшна навіть думка про це. Вона не могла втратити і його.

–Не хочу це уявляти. Не хочу, навіть, слухати таке, – визирнула до нього, – Я про закінчення війни. Якщо не доведеться більше битися?

–Закінчити війну неможливо. Пробач, але мені слабо віриться, що хранителі знайдуть принца. Навіть якщо знайдуть, то минуть роки коли Світлі ліанти помиряться з махонами та пері.

Дівчина замислилась, але чоловік це не помічав. Він насолоджувався кожною хвилиною разом з нею. Не бажав думати про майбутнє, яке туманило голову Ха. Вона поринала у мрії, які не дозволяла собі разом з Олександром. З Радомиром їй здавалось, що може все на світі, що більше не потребує вічної допомоги. Вона бажала віддавати йому весь свій час, всі свої сили та знання, а він цього ніколи не просив. Просто бажав бути поруч з нею.

Ха визирнула повільно з обіймів та почала одягатися.

–Я мушу завершити справу. Тоді все стане по-іншому. Обіцяю, війна скоро закінчиться.

–І як же ти хочеш закінчити її? – глумився Радомир.

–Це не має значення. Завершити все одно сама не зможу. Маю багато справ до того.

–Що ж, – Радомир також почав повільно одягатися, – Зроблю все що зможу на іншому боці, щоб скоріше її завершити.

–Ні, – відмовила вона, – Не ризикуй своїм життям.

Дівчина злякано спинилася та обійняла його. Радомир лишень посміхнувся обіймаючи у відповідь.

–Ти мене недооцінюєш. Це вже починає ображати.

–Вибач. Я просто дуже хвилююсь.

–Я за тебе також.

Радомир побачив на підлозі браслет. Розціпивши обійми він підняв його та помітив занепокоєний вигляд Ха.

–Це твоє?

–Так, – хутко вона потягнулася за браслетом, але не встигла вихопити його.

–На ньому знайома руна. Таку використовують пері. За тобою слідкують!

–Не слідкують.

–Звідки він у тебе? Навіщо він тобі?

Ха дивилась на нього розчаровано та залякано. Радомир боявся також, але сам не розумів чого саме.

–Це нагадування. Це все що ти повинен знати. Як і те, що мене звати Ха. Віддай його.

–Нагадування?! Чому браслет пері ти вважаєш нагуванням? Про кого?

Ха знову намагалась дотягнутись до браслета, але Рад не дозволяв. Вона миттєво дістала металевий круг та направила лезо до його горла. Рука сама потягнулась до зброї, щоб захистити те, єдине, що у неї залишилось від Олександра і її головної цілі.

–Віддай.

Здивований Радомир ледь не випустив з рук браслет. Вперше він відчув, що зовсім не знає дівчину, яка стояла навпроти.

–Невже ти готова мене вбити?

–Ні. Але не змушуй обирати.

Радомир повільно простягнув їй браслет. Не міг збагнути що в ньому такого важливого. Як тільки вона забрала його, то швидко опустила лезо. Чоловік став прискорено збиратися. Його злість та розгубленість не давала нормально одягнути сорочку. Руки тремтіли, а по всьому тілу пробігався холод та жар водночас.

–То скільки в тебе таких як я? – гордо запитав.

–Ти знущаєшся? Яких таких?

–Таких дурних та закоханих у тебе. Котрим можна листи надсилати та приїздити коли схочеш.

–Коли схочеш? – перепитала обурено Ха, – Ти знаєш чого мені коштувало вигризти ці вихідні? Що я пережила, щоб отримати довіру "Тіні"?

–В тому то й справа – не знаю! Я нічого не знаю: ні звідки в тебе шрами на спині, ні звідки – на животі. Не знаю у кого другий браслет. Раніше я не питав, бо боявся наразити на тебе небезпеку, якщо мене візьмуть у полон. Але ти ніколи мені не погрожувала. Дай мені відповідь хоча б на це.

Дівчина ласкаво взяла його обличчя до рук та поглянула в очі. Він торкнувся рук й здавалось вже готовий потонути в її очах як у синьому морі.

–Немає нікого іншого, – сказала вона, і так правдиво, що Рад не знаходив слів для суперечки, – Я нікого не кохаю, як тебе. Другий браслет давно загублений. Я в цьому впевнена, бо так інша пері мені сказала. Ніхто не стежить за мною. Це мій тягар. Згадка про мою ціль. Я забулася, розгубилася, але маю пам'ятати. Це тільки як пам'ять.

–Навіщо тобі пам'ятати про свою ціль? Навіщо згадувати того кого вбила?

–Я не вбивала. Це згадка про те, для чого я стала солдатом "Тінь". І це вже занадто багато для тебе. Ти не повинен був бачити браслет. Забудь про нього. Не згадуй ніколи. Нікому не кажи.