Розділ 25.2

Вони почали підійматися на пагорб, де липи поступалися місцем старим крислатим дубам. Саме там, на висоті людського зросту, Рій помітив щось дивне. У покинутому гнізді великого хижого птаха, звитому з товстих гілок та колючого дроту, виблискувало срібло.

–Ось вона, третя! – вигукнув він, але в ту ж мить небо над ними розірвав різкий, пронизливий крик.

З верхівки сусіднього дерева каменем упав великий сокіл-пересмішник. Це був незвичайний птах: його пір’я мало сталевий відлив, а очі горіли неприродною агресією – очевидно, вчителі попрацювали над його дресируванням, перетворивши на крилатого вартового. Птах пікірував прямо на Рія, цілячись пазурами в обличчя.

–Рій, пригнись! – крикнув Кор.

Він зреагував миттєво. Його рухи були чіткими, відточеними місяцями тренувань з Лікою. Поки птах розвертався для другого удару. Кор не хотів вбивати тварину, яка лише захищала «своє». Замість леза він дістав із сумки мотузку з невеликим грузилом.

Коли сокіл знову кинувся в атаку, Кор зробив блискавичний випад. Снаряд свиснув у повітрі, обплітаючи крила птаха. Сокіл, ошелешений та зв'язаний, м'яко впав у купу жовтого листя, несамовито лопотячи хвостом, але не маючи змоги злетіти.

–Пробач, друже, але нам це потрібно більше, – сказав Кор, підсаджуючи Рія до гнізда.

За хвилину третя куля вже лежала в долоні Ха. Вони стояли посеред золотого лісу – втомлені, подряпані, але згуртовані як ніколи.

–Залишилося ще дві, – прошепотіла Ха, дивлячись на небо, яке почало затягуватися важкими, свинцевими хмарами.

Третій день почався не зі світанку, а з гуркоту, від якого здригнулася сама земля. Гроза насунулась раптово, наче величезний чорний плащ, що накрив Липовий гай. Блискавки розрізали небо, на мить перетворюючи золотий ліс на примарне срібне видіння, а потім знову кидаючи рекрутів у темряву. Потоки холодної води збивали листя з гілок, засліплюючи очі та перетворюючи ґрунт на слизьке місиво.

Четверту кулю вони знайшли під зливою, затиснуту в ущелині скелі, яку Ха помітила лише завдяки спалаху блискавки. Але п’ятої ніде не було. Час невблаганно спливав, а втома свинцем наливала ноги.

Раптом крізь шум дощу прорвався крик – хрипкий, сповнений болю. Це не був голос вчителя. Щось сталось з одним із інших рекрутів.

–Нам не варто втручатися, – прошепотіла Васа, стискаючи флягу з водою, – Це їхній іспит.

Ха поглянула на свої руки. На механічний браслет під рукавом. Вона згадала слова Сайла про те, що вони – очі та вуха Королівства. А очі не можуть існувати без решти тіла. До того ж, слова Радомира, про те, кого вона насправді захищає, засіли в грудях, немов камінь.

–Якщо ми залишимо їх там, ми не Тінь, а просто вбивці, – відрізала Ха, – Ми маємо піти на допомогу.

–Згоден, – відповів Рій.

Команда кинулася на звук. Під розлогою старою липою, притискаючи до грудей закривавлену руку, сидів Даяр. Його обличчя було блідим, а погляд – розгубленим. Ха миттєво опустилася поруч, розкриваючи сумку.

–Не рухайся, – скомандувала вона. Її пальці, вже звичні до таких маніпуляцій завдяки урокам Ліки та Мілі, швидко знайшли точки, щоб вгамувати біль, і наклали тугу пов’язку.

–Що сталося, Даяре? Пастка?

–Гірше, — прохрипів він, дивлячись на Ха з вдячністю, – Вим... він напав на мене ззаду. Забрав мою кулю і штовхнув у яр. Він не шукає свої, він краде чужі. Я чув, як він хвалився, що зробив те саме з групою на сході.

Кор люто стиснув кулаки:

–Щур. Тінь не краде у своїх.

–Васа, ти бачиш слід? – Рій повернувся до дівчини.

Васа заплющила очі на мить, активуючи свій зір. Як шпигунка вона могла по поламаних гілках, та ще вологих слідах від ніг у грунті побачити напрямок. Вим поспішав, залишаючи по собі відлуння тривоги та злості.

–Туди! За мною!

Вони наздогнали Вима біля самого краю лісу. Він уже бачив фінішну пряму і зверхньо посміхався, підкидаючи на долоні важкий мішечок. Коли Кор збив його з ніг одним ударом, Вим навіть не встиг вихопити ножа.

–Відпусти, невдахо! – верещав Вим, поки Рій витрушував вміст його сумки.

На землю випали три срібні кулі.

–Одна – наша п'ята, – холодно промовив Рій, забираючи її. Другу він простягнув Даяру, який ледь тримався на ногах, – Це твоя. А третю... третю ми залишимо вчителям.

Вони не стали його бити. Це було б занадто просто. Кор і Васа професійно зв’язали Вима його ж мотузками, зробивши вузол, який неможливо розв'язати без допомоги.

Коли група вийшла з гущавини, вчителі вже чекали на них. Сайл, мокрий до нитки, але незворушний, оглянув їхню дивну процесію: поранену групу, спокійну Ха та зв'язаного Вима, якого Кор волочив за собою.

Дізнавшись про вчинок Вима та інших поранених у лісі, Сайл лише коротко кивнув Ліці.

–Йдемо, – кинув він, – Потрібно знайти тих, кого він залишив без захисту.

Ліка та Сайл зникли в дощі, їхні силуети миттєво розчинилися серед дерев. Кріс, залишившись один, повільно підійшов до п’ятірки рекрутів. Він закрутив свої довгі вуса і вперше за весь час дозволив собі ледь помітну схвальну посмішку.

–Ви принесли срібло, – сказав він, дивлячись на Ха, – Але головне те, що ви принесли один одного. Тінь – це не тільки вбивці. Це щит. Вітаю, ви пройшли. На базі на вас чекає нова уніформа. Збирайте речі. Ваше навчання закінчилося, тепер починається робота.

Повернувшись до казарми, Ха відчула дивне спустошення, яке швидко змінилося силою. Вона остаточно перестала бути старою Хетті, яку карали за почуття та рятували від проблем. Вона стала служницею Тіні, яка здатна сама захистити інших.

В той же день вона дізналась, що солдати через місяць також закінчують своє навчання. І думки приходили до Радомира, їх дружбу та одкровення. По розмові Ха зрозуміла, що він із знаті, хоча здавалось приховував це. А він дізнався, що їй лише сімнадцять, що трохи спантеличило, але не відштовхнуло. Вона не хотіла втрачати друга, тому перед від’їздом знайшла Радомира в їдальні.