Розділ 25.1.

Останнім випробуванням для рекрутів Тіні став похід. Замість іржання коней тишу ранку розрізав низький гул. Механічний віз, позбавлений будь-якої тяглової сили, рухався завдяки жовтому сяйву Джерела, що пульсувало в металевій капсулі під сидінням водія. Ха спостерігала за шестернями крізь перший шар зору: вони працювали ідеально, саме так, як малював Боян.

Коли колеса завмерли біля межі Липового гаю, Сайл скочив на землю. Осінній ліс зустрів їх золотим маревом. Листя лип встеляло землю товстим хрустким килимом, приховуючи під собою будь-які сліди.

Кожен із двадцятки вийшов із механічного возу й ступив на пожовклому листю. Сайл стояв перед ними суворо, разом з іншими вчителями Лікою та Крісом. Біля їхніх ніг лежало двадцять шкіряних торб.

–Правила прості, – голос Сайла був сухим. – Вижити. Дійти до протилежного краю лісу. І знайти срібну кулю. Кожному. Без кулі ви не члени ордену, ви – дезертири або мертві.

Ліка та Кріс кожному почали роздавати важкі шкіряні сумки. Окрім ножа та відмичок, Ха знайшла там кресало, моток тонкого сталевого дроту, невелике дзеркальце для подачі сигналів та порожню флягу.

–Ми даємо вам три дні. Якщо не знаходите за цей час, то вибуваєте. Хто ж дійде, вітаємо із завершенням навчання. – додав Кріс, і не озираючись, зник у гущавині разом з іншими вчителями.

Рій не гаяв часу. Поки інші рекрути сперечалися, він уже стояв біля Ха.

–Нам треба зібратися в команду, так ми виживемо і знайдемо кулі швидше. Ти з нами, – це було не питання, а наказ. – Твій зір бачить пастки раніше, ніж вони спрацюють.

Ха не сперечалась, їй ця ідея здалась досить вдалою, тому просто кивнула головою погоджуючись. А Рій продовжив підходити до інших.

–Кор – ти наш кулак. Васа – твої вуха мають чути мисливців за версту. Луна – ліс твій дім, годуй нас.

Дівчина замислилась над словами Рія та командою, що зібралась. Кор був один із найвправнішим у бою, а Васа була кращою у шпигунстві, бо не раз прокидалась коли Ха зникала серед ночі. Що дівчині доводилось зникати одразу після душу і до відбою, щоб не сполошити інших. Луна добре знала ліси та прекрасно володіла знаннями отрут та ягід. Рій зібрав чудову команду, от тільки вона не знала, що сама в ній робила. Очі, як у всіх…

 –Підібрав жінок? – насмішливо запитав один із рекрутів, Ха важко, але таки згадала ім’я –Вим, – У нас тут не сватання, Рій. Дивись, щоб не довелось нести їхні сумки вже до вечора.

–Побачимо, хто перший принесе срібло на тому боці, – спокійно відповів Рій, навіть не обернувшись.

Після цих перепалок, гуртом вони пішли в гущу лісу. Перший день був виснажливим. Ха постійно мружилася, вдивляючись у "шуми" лісу – її зір допомагав бачити натягнуті нитки-розтяжки, які вчителі вже встигли розставити. Вона вела групу зигзагами, уникаючи пасток.

Коли сонце сіло, вони знайшли притулок у невеликій печері, прихованій корінням старої липи. Багаття не розпалювали – Тіні не гріються, вони чекають.

Васа сиділа в кутку, жадібно припадаючи до фляги. Ха помітила, що дівчина п’є занадто часто і не ділиться своєю ні з ким.

–Вода закінчується, – прошепотіла Васа, ловлячи на собі погляд Ха. – Мені... просто завжди хочеться пити.

Щоб розвіяти напругу, вони почали говорити. Рій дивився в темряву лісу.

–Я відбудую Пейтон, – тихо сказав він. – Коли все закінчиться, я стану лордом і поверну життя в ті руїни. Моя сім'я заслуговує на дім, а не на могили під попелом ґурамі.

–А я пішов сюди через принца Олександра, – озвався Кор, стискаючи руків'я ножа. – Його подвиги... він наче символ того, що навіть один сід може змінити світ. Хочу бути таким, як він.

Луна, яка до того мовчала, гірко всміхнулася:

–А мені просто нікуди повертатися. Мій чоловік і син... вони залишилися в стінах Чорного замку під час нападу. Мій дім в Орлі згорів. Тінь – це єдине місце, де моя самотність має сенс.

Ха відчула, як горло стислося. Вона мала щось сказати. З Шеррі поділитись було набагато простіше, але провівши з цими сідами так багато часу, вона відчувала з ними дивну спорідненість.

–Я хотіла перестати бути жертвою, – просто сказала Ха. – Хотіла бути силою, а не служницею.

Мовчки всі переглянулися відчуваючи, як тягне в грудях від болю. Кожному було що втрачати і кожен бажає сили заради своєї цілі. Ха поглянула у коріння дерева побачивши там дивне мерехтіння, розкрила перший шар зору.

–Там куля.

Рій послідував за поглядом Ха й почав розгрібати листя біля дерева, раптом зачепив щось тверде. Він занурив руку глибоко в пухку землю і витягнув невелику, ідеально гладку срібну кулю. Вона тьмяно виблискувала в місячному світлі.

–Перша, – прошепотів Рій. – Іспит почався по-справжньому.

–Залишилось знайти ще чотири, – додала Васа, – Будемо ще пильнішими.

Один залишився вартувати, і так всі змінювались, щоб ніч стала спокійною. На другий день ліс перестав бути просто красивою декорацією. Навіть звичайна рутина ранку, коли хтось пив воду, вмивав лице чи переодягався – здавалась напруженою. Ліс став ворогом, тому кожен їх крок віддавався з важким тиском у грудях.

Вони вирушили далі спокійно, але з самого ранку Ха відчувала вібрацію повітря. Десь праворуч, за густими заростями лип. Тут хтось розставив звукові пастки, які не залишились непоміченими.

–Стояти! – Ха різко викинула руку, спиняючи Кора, який вже заніс ногу над оберемком листя. Вона примружилася. Крізь жовтизну проступала тонка, ледь помітна волосінь. Хтось хотів, щоб вони здійняли ґвалт, виказавши своє розташування мисливцям.

–Обійдемо через яр, – скомандувала вона. Рій кивнув, тепер він беззаперечно довіряв її «баченню».

Коли вони вибралися з яру на невелику галявину, густо зарослу кущами дикої малини та пізньої шипшини, Луна раптом завмерла. Вона не дивилася на сонячні відблиски, її погляд був прикутий до дивного скупчення ягід, що занадто ідеально висіли на одній гілці.