Розділ 24

Два місяці Ха намагалась зосередитись на навчанні, але все більше почала відчувати, що за нею стежать. Радомир останнім йшов з їдальні, першим приходив в бібліотеку і весь час стикався з Ха. Не намагався підійти чи заговорити, він з’являвся в той період, де одні ще не мали право з’явитись, а інші – вийти. Боявся бути нав’язливим.

На уроці психології змушували запам’ятовувати кожного предмети на столі, а потім змінювали їх розташування і скидали все з нього. І так для кожного учня. І поки Ха чекала своєї черги, вона зазирнула у вікно, за яким був вигляд на плац.

Радомир втомлено біг, разом з усією ротою, один із перших. І Ха замислилась над тим, яким би легким було її життя, якби вона спершу покохала його. Звичайного солдата, не принца і не того, хто зобов'язаний одружитись по розрахунку. Він здавався веселим та дружнім і до тих, з ким служив.

Однак її спиняла й інша нав’язлива думка: “А як же Олександр? Він що, має страждати поки ти розважаєшся? Треба стати сильнішою. Треба його знайти.”. Через цю думку вона відганяла всі свої почуття і зосереджувалась на предметах на столі.

–Ручка, зошит, годинник, книга, – промовила коли настала її черга і розклала так, як запам’ятала.

–Чудово, – почула вердикт вчителя і сіла на своє місце.

“А що стосовно дружби?” – гайнула думка в голові, коли Ха подивилась знову на вулицю. Радомир сміявся відпочиваючи від бігу. Вона відчула що його очі блукають по будівлі, тому швидко відвернулась. Якщо він помітить як вона спостерігає за ним, то Ха почуватиметься ніяково.

Успіхи покращились, на це сприяла новина, що Олександра досі немає. Ніхто не міг знайти принца ні по всій Хламхії, ні по Ґлоксинії. Газети тільки про це і писали. І здавалось, що це вже марна справа, але не для тієї, що бажає відплатити за свій порятунок.

Чергові вихідні, які давались всім, Ха залишалась в казармі. В ці дні всім дозволялось вільний час проводити де завгодно, але Ха полюбила саме бібліотеку. В якій, насправді, не так було багато сідів, як в королівському замку.

Та відпочити їй не дали чоловічі кроки, що підходили до її читального столику. Вперше Радомир наважився підійти.

–Привіт.

–Привіт, – відповіла Ха не відриваючи очей від книги відчуваючи як жар приливає до її щік.

Тиждень тому вона думала про закоханість в нього, а тепер він так поруч, що не могла підвести очей. Чи то від страху дійсно закохатися, чи то від власних думок про таку ймовірність.

–Мені більше подобається легенда про Острів Хранителей, – вдарив обережно пальцем по палітурці книги, за якою вона сховалась, – Про те, що він потонув в Зеленому морі. Ти дійшла до неї?

В руках Ха тримала книгу “Легенди земель та мап”. І в момент, як Рад підійшов, то думки так почали плутатись, що букви в голові стали нерозбірливими символами.

–Це не правда, – ледь не буркнула Ха.

–А здається дуже логічною. Можна подивитися на мапу і побачити, що від дня Розколу земля розтрощилась на п’ять великих континентів, як і говорить нам історія. Але і на маленькі острови, в тому числі й на тому, де перші Хранителі й сховалися. А так як цього острова ніхто досі не знайшов, то не дивно, що він потонув у найбільшій розколотій точці – Зеленому морі.

–Острів відплив, – повідомила Ха, – Він плаваючий, тому ніхто його не може знайти. І до того ж охороняється.

Радомира настільки зацікавила ця історія, що він не втримався. Пальцем натиснув на сторінки книги в руках Ха. Книга впала на стіл, а очі дівчини витріщились на нього від подиву.

–Ким охороняється?

–Духами.

–Звідки знаєш? Була там?

–Не була. Друг розповів.

–У тебе цікаві друзі. Познайомиш, чи він теж таємничий як ти?

–Теж.

–Гаразд, – усміхнувся відчуваючи її напругу, – Я не заважатиму. Пробач. Подумав, що тобі може бути трохи сумно самій.

–У мене є книги.

–Ну, це ж не те саме. З ким же їх обговорювати? – Радомир відкинувся на спинку стільця, – Я бачив, що ти спілкуєшся з іншими, але здається ні з ким близько. Боїшся?

–Я маю зосередитись на навчанні.

–Я розумію. Повір. Але… все одно не можна бути в цьому світі самій. З друзями досягати цілей швидше і веселіше.

–Для тебе це розваги? Ти тут, щоб щось довести брату чи батьку. Мої цілі інші. Я хочу бути корисною.

–Кому, якщо ні з ким не дружиш?

–Своїй країні.

–І що ж таке ця країна? Хламхи, – одразу відповів Радомир, – Ми всі і є наша країна. Тому і люби, і дружи зі всіма нами. Бо, якщо чесно, поводишся, як зазнайка з відчуттям, ніби ти здатна врятувати весь світ. Хоча світ тобі зовсім не потрібен.

–Не здатна, – відповіла.

Потім хотіла сказати, що хоче врятувати того, хто здатен, але не стала. Промовчала занурившись знову в книгу. Радомир важко видихнув, але не йшов. Ха відчувала, що він так просто не здасться. І раптово зрозуміла.

–Ти читав цю книгу?

–Так.

–І як?

–Цікава. Але якщо б обирати якусь книгу про легенди, то я б обрав “Жевріє вогонь” він про Сабеллу.

–Я знаю. Я читала.

Його очі загорілись цікавістю. Він аж нахилився над столом.

–І як тобі?

–Цікава.

–Я так і сказав. А яку б ти обрала про легенди?

–“Хранителі Ґлоксинії”. Там про всіх.

–То дитячі віршики, – ледь не пирхнув, але спинився побачивши, що вона зараз його вдарить лише самим поглядом, – Я не люблю вірші. Пробач. Не моє.

–Нічого. Я маю йти.

–Ну, постривай, – схопив її за зап'ястя, але отримав по пиці кулаком іншою рукою.

Ха це зробила машинально. Після зробленого закрила рот рукою від подиву й нахилилась до Рада. В цей момент уроки Мілени зіграли з нею в злий жарт.

–В ім’я Творця, пробач, будь ласка…

Чоловік прикривав щелепу рукою і завмер ледь розуміючи, що з ним зробили. Потім поглянув на очі Ха сповнені каяття і посміхнувся.

–Добре, я засвоїв. Чіпати не буду.

–Я випадково.