Розділ 22.1

Дорога до казарми тривала два дні. Рем, Тім та Міль їхали попереду, мовчазні та зосереджені, наче конвоїри, що супроводжують державну таємницю. Для них вона більше не була Хетті – служницею, яка любила книжки. Тепер вона була Ха. Це ім'я звучало коротко, як удар клинка, і воно мало стати її єдиною правдою.

​Коли на горизонті повстали стіни Королівських казарм, небо затягнуло свинцевими хмарами. Це була велична і похмура споруда з сірого каменю, що вросла в землю, мов скеля.

​Казарма нагадувала величезні ваги, де на одній чаші була симетрія та порядок, а на іншій – тиша та небезпека. Будівля мала два ідентичних входи на протилежних боках, але кожен, хто підходив до них, відчував різницю.

​Західна брама належала звичайним солдатам: там постійно лунали вигуки команд, брязкання важких обладунків та тупіт сотень ніг.

Східна брама, крізь яку провели Ха, належала ордену Тіні. Тут панувала протиприродна тиша. Жодного зайвого звуку, жодного зайвого світла в тонких вікнах-бійницях.

Всередині будівлю розділяв нескінченно довгий Центральний коридор. Важкі дубові двері з обох боків тримали два світи нарізно. Рекрутам Тіні суворо заборонялося переступати поріг солдатської території.

–Чому заборонено туди заходити? – пошепки спитала Ха.

–Вони вчаться вмирати за короля відкрито, ми вчимося жити, щоб ворог помер непомітно. Ці світи не мають змішуватися.

Міль штовхнула важкі двері зали рекрутів. Ха завмерла. У повітрі пахло гострим металом, потом та старою шкірою. Перед нею стояло дев’ятнадцять сідів.

І перше, що кинулося в очі – це їхні погляди. Дев’ятнадцять пар очей різних відтінків блакитного – від крижано-прозорого до глибокого індиго – звернулися до неї.

Всі вони виглядали по-різному: хтось мав поставу колишнього гвардійця, хтось сутулився, як звичайний ринковий торговець. Саме в цьому була їхня сила. Вони готувалися стати ідеальними «невидимками»: слугами, які підливають вино; конюхами, що затягують попругу, або мовчазними вартовими, на яких ніхто не звертає уваги, доки не стане запізно.

​Серед цього натовпу Ха вихопила поглядом двох жінок, які говорили між собою. Перша, висока, з суворим пучком темного волосся, інша з ластовинням на щоках. Вони перезирнулися між собою і ледь помітно посміхнулися дівчині, ніби приймаючи її до свого кола.

​Тут не було зверхності чи виклику. Навпаки, у повітрі відчувалася дивна, майже родинна підтримка. Кожен із присутніх знав: потрапити в Орден Тіні – це не просто пройти відбір, це отримати другий шанс. Сюди не набирали випадкових людей. Кожен із них був «зламаним» або «зайвим» у звичайному світі, і кожен ніс свою історію, закарбовану в мовчазних стиснутих губах та шрамах, що ховалися під одягом.

Мілена підійшла до одного з чоловіків і дістала папери зі своєї шкіряної сумки. Чоловік єдиний був у парадній, темно-синій формі. Він взяв в руки папери і оглядав білявку.

–Їй сімнадцять, – завірила Міль, хоча до дня народження Хетті був ще місяць.

–Байдуже, – озвався чоловік, – Вона в будь-якому випадку з нами. Вітаю в казармі Ха, я твій Капітан Сайл. Один із вчителів, і вважай що тато, – усміхнувся і на щоці з’явилась ямочка, що нагадало їй про Олександра, але це була єдина схожість.

–Дякую, капітане.

Поки капітан вписував дівчину до списків, Рем і Тім підійшли ближче до Ха, щоб попрощатися. Вони побачаться ще не скоро, тому Рем поклав руку на плече дівчини.

–Послухай, тут буде не просто, але ти впораєшся.

–Нам було гірше, – додає Тім, – Про нас ніхто не знав і ми вчились на помилках. Ти будеш під контролем капітана. Головне довірся йому, добре?

–Добре.

Наостанок Рем та Тім обійняли дівчину. Міль підійшла після них й також поклала руку на її плече споглядаючи на синець на шиї.

–Не ображайся. Повір, все що я робила, так це лише спрощувала тобі життя. Успіхів у навчанні.

–Успіхів у пошуку принца.

Міль сумно всміхнулась, а потім ніжно вщипнула за щоку Ха.

–Твій язик все ще гострий. Дивись, щоб не відрізали.

–І не сподівайся.

Закотивши очі Міль пішла, хоча сильно хотіла обійняти колишню ученицю. А Ха відчула, як напруга, що стискала її серце весь ранок, почала відпускати. Це не були вороги. Це були сіди, які, як і вона, шукали сили, щоб більше ніколи не бути безпорадними перед волею королів чи махонів.

Капітан став по середині зали. Плеснув голосно в долоні звертаючи на себе увагу.

–Ви тут, бо Тінь бачить у вас потенціал. Ви майбутні очі та вуха Королівства. Ваша зброя – не тільки сталь, а й тиша. Прошу за мною, я проведу вам екскурсію.

Сайл рухався казармою спокійно, з рівною поставою. На ньому темно-синя уніформа – глибокого, нічного відтінку, що вбирає світло й робить його силует чітким і зібраним. Тканина сидить бездоганно, підкреслюючи міцну статуру командира.

Обличчя Сайла суворе, але не жорстке. Високі вилиці й пряма лінія носа надають рисам шляхетності, а густа борода й вуса пом’якшують цей холод, додаючи зрілої сили. Ха подумала, що йому років тридцять п’ять, або ж він хотів таким здаватись. Волосся, трохи розкуйовджене, світло-каштанове, з золотавими пасмами, що контрастують із темрявою образу.

Ха помітила який він контрастний на фоні уніформи звичайних солдат. Їх тканина була яскраво синя, неначе нова. Тоді дівчина зрозуміла, її одяг буде блідим не від бідності, а для непомітності.

Єдиними точками дотику з солдатами виявились: плац, величезна бібліотека з високими стелями та задимлена їдальня. Проте навіть там вони існували в різних часових вимірах: коли солдати закінчували обід, Тіні тільки виходили зі своїх кімнат. Коли на плацу затихав брязкіт щитів армії, починалося беззвучне тренування ордену.

Потім Сайл повів до спальні в казармі. Там товсті стіни з грубої кладки зберігали прохолоду навіть вдень. Вузькі вікна з глибокими нішами пропускали стримане світло, що скоріш нагадувало про час назовні, ніж давало тепло приміщенню.

Дерев’яні ліжка стояли рівними рядами. Рівно двадцять. Прості й міцні, без зайвих прикрас. Ха до таких звикла, а от інші реагували по-різному, та все ж почали класти свої речі на якісь ліжка після команди Сайла.