Розділ 17.2.

Хетті так і не встигла попрощатися з Ремом. Її нова вчителька не дозволяла ступати без неї ні кроку. Вела до виходу, неначе ув’язнену. Та ще комедія розгорнулась з леді Рутою, яка ледь видала листок зі звільненням, який допоможе вийти з Чорного Замку. Леді була незадоволеною, але мовчки зробила, що велів Король Дантур, відчуваючи провину перед ним за служіння королю-заміннику Найдену.

Хетті востаннє подивилась на Чорний Замок прощаючись з ним назавжди, а потім відвернула голову до солдатки Тіні. Лопатий сніг накривав землю Орела та дахи придорожніх будинків, повз яких проїжджали Хетті та Мілена на коні. Попри прогрес, опрус ставав менш доступним через війну, а тому всі технології більш дорогими. Коні зустрічались не рідко, але й не сказати, що дуже багато. На них також запит був великим, тим паче в таку хуртовину.

Дівчина притиснулась сильніше до спини Мілени, хоча зберігала в голові спогад, який прорізався крізь роки. Вона зламала руку принцу, була на війні, але досі жива, а Олександр десь там, в невідомості.

Вони виїхали за місто, й Мілена підвезла коня до корчми. А Хетті дивилась на жінку і в голові тримала тільки крик принца від болю.

–Хіба Ви не повинні охороняти принца Антонія? Чи там все так само невдало, як з принцем Олександром?

Мілена підняла брови від здивування. Хетті завжди їй здавалась маленькою та мовчазною, але зараз перед нею була зовсім інша дівчина, яка мала хоробрість не менше ніж у її минулих учнів.

–Я взагалі-то твоя наставниця тепер. Можеш проявити трохи вдячності? – відповіла обурено Мілена, а потім гнів стишився в голосі – Я була лише вчителькою принца. Король Дантур не дуже довіряє Тіні.

–Отже, ви знаєте хто викрав принца?

–Махони, – загадково відповіла й витягнула сідло із коня даючи йому відпочити.

–Всі завжди їх у цьому звинувачують, але це не можливо. Навіть у мене є зір, я можу побачити життєву енергію махона і ліанта, що там говорити про вартових та солдатів короля.

–А що як хламхі працюють на махонів? Останнім часом це поширена практика.

–Що їх змушує зраджувати країну?

–У кожного щось своє: бідність, гнів, несправедливість, жорстокість… Більше питань до тих, хто досі вірний королівству. От чому ти вірна принцу?

Хетті опустила погляд вниз ніяковіючи від такого питання. Їй не хотілось зізнаватись у своїх почуттях до Олександра. Вони все одно не мають ніякого значення.

–А чому Ви в Тіні? – спитала служниця.

–Тому що відчуваю себе сильною. Тому що здатна допомогти слабшим та рятувати життя в ім’я королівства. Король Дантур хороший король, але сліпий. Доводиться бути його очима, щоб зрівняти бідних з багатими, але прірва занадто глибока…

В якійсь мірі Хетті розуміла про що Мілена говорила, бо відчувала в собі силу більшу, ніж мала в руках.

Мілена першою увійшла в кімнату, яку надали в корчмі. Вона віддавала тепло та затишок, попри низьку стелю підпертою важкими темними брусами. Мілена перше що зробила, розтопила вогонь в каміні. З її швидким рухом вогонь потріскував лагідно, розкидаючи по стінам живе золото світла. Його полум’я ковзало по старому каменю, облизувало різьблений орнамент над вогнищем – давній символ, що здавався оберегом від злих духів і холодних думок.

Хетті поклала свою сумку на одну із двох лав з овечими шкурами, які стояли обабіч чекаючи змучених мандрівниць. Мілена повторила за нею, а потім дістала зі своєї торби шматок тіста та вяленого м’яса.

–Тримай.

Дівчина не сперечалась, взяла їжу та повільно їла спостерігаючи за вчителькою. Згодом господарка принесла чаю. Повітря стало наповненим запахом смоли, диму та прянощів – трохи кориці, меду та старого дерева.

–Дякую, – ледь відповіла Хетті до Мілени, але відповіді не почула.

Світло від свічок ледь гойдалось, кидаючи на стіни тіні, схожі на фігури давніх богів чи духів, що стережуть спокій тих, хто під цим дахом. Хетті милувалась ними і здавалось от-от засне від втоми та занепокоєння, яке сьогодні ледь витримала.

–Добре відпочинь. Завтра у тебе важкий день.

Дівчина вже не мала сил відповісти, одразу заснула, хоча бажала знати все про завтра. Сни змішались із реальністю передаючи неспокій, що боровся з ніжністю цього місця. Однак після пробудження відчувала силу, що переповнювала її дух.

На світанку Хетті прокинулась від звука тертя заліза, яке дзвеніло у вухах. Відкрила очі й побачила як Мілена заточувала камінцем металевий круг, який часто використовували на війні пері.

–Добрий ранок, принцеса. Виспалась?

–Так.

Сонно Хетті протерла очі, поправила своє волосся на голові. Мілена знову поклала якусь їжу на столик, яку мусила колишня служниця з’їсти. Згодом, мовчки вони відправились до стайні, де жінка залишила свого коня. Кинула торби в руки служниці, а сама залізла на сідло. Як тільки Хетті бажала залізти, то вчителька її відштовхнула.

–Ні, ти підеш пішки.

–Що? Чому? Там холодно.

–Гострий язик зігріє.

–Якщо Ви образились за вчорашнє…

–Я не образилась, – перебила Мілена зловтішаючись, – але взяла на примітку твій сарказм. Вперше бачу таку гостру служницю. Тінь – не видає емоцій. Жодних. І тобі не раджу.

–Прошу пробачення, я лише…

–Мені все одно на твої вибачення, – грубо обрізала Мілена дівчину, – Це твій перший урок. Йдеш пішки за мною.

Незадоволено Хетті поглянула на торби. Знала, що якщо попросить хоча б їх повісити на коня, то точно отримає ще одну порцію відмови. Подіяти було нічого.

Мороз клубився й пік щоки дівчини. Вона вже відчувала, як її вії побіліли, а руки задубіли. Ноги ставали важкими, а сніг, який тільки-но припинився, заважав йти по дорозі, в якій дівчина ледь не провалювалась. Якби не торби, то могла пройти зверху, але вони її вбивали, немов молот – цвях.

Якби ж тільки Хетті знала, що Мілена все бачить і чує, не пропускає будь-який зайвий видох чи стогін позаду, то могла б не так сердитись. Бо лише злість та відчай її найбільше дратував всю засніжену дорогу в невідомість. Хотіла була запитати, та це б забрала зайву енергію, яку Мілена не поспішала поповнювати перевалом чи бодай їжею.