Розділ 18

Відкрив очі Олександр коли відчув воду на вустах. Він жадібно ковтав слину і облизувався. Перед ним стояла тридцятирічна жінка, яка мокрою ганчіркою проводилася по його обличчю. Хотів спочатку вихопити ганчірку, але його руки були в кайданах прикуті до стільця як і ноги, шия та живіт. Він не міг поворухнути навіть головою. Все тіло, а особливо голова, в яку його штрикнули, щоб викрасти – невимовно пекло.

У жінці було світле волосся та приємний вигляд. По зеленим очам Олександр зрозумів, що перед ним - ліантка.

– Води! – голосно сказав він, – Будь ласка, води! Прошу!

– Багато одразу не можна. Пий скільки даю.

Він відкрив рот і вона із ганчірки вичавила воду. Потім знову намочила ганчірку з відра і знову вичавила.

– Ще!

– Досить.

– Я хочу пити!

– Цього достатньо. Жага – не рівносильна реальному насиченню.

– Якому ще насиченню? Я хочу пити.

– Але більше не потребуєш.

– Але я хочу...

У їх розмову втрутився чоловік який стояв позаду стільця та давно спостерігав за ними.

– Вона сказала що цього достатньо!

Олександр намагався озирнутися, але йому не вдавалося.

– Чого там стоїш, покидьку? – розлючено кричав Олександр, – Викрав мене, а сам ховаєшся? Підійди і поглянь мені в очі, тварино!

– Ви голосно кричите, принце Олександре, – відповів чоловік та підійшов до обличчя принца, – Не боїтеся що вас почують ті до кого ви кричите?

– Я цього і вимагаю!

Перед хлопцем постав чоловік якого він ніколи не бачив, але стільки чув. Він пам'ятав як його описували друзі та дядько Дантур, тому зрозумів одразу хто перед ним. Зморшки на обличчі свідчили про старість, від якої він ховався у лахмітті, що покривало все його тіло. Навіть рукавиці тримав на руках. Він вже мав інший колір шкіри, однак все одно ховав його від ока чужинців. Лице квадратне, обрамлене сивиною, яка ледь проглядалась із капелюха. Проникливі зміїні медові очі витріщалися із цікавості на Олександра.

– Ти – Райт, вірно? – спитав принц, хоча вже знав відповідь.

– Вірно. Радий, нарешті, з тобою познайомитися.

– Не за такими обставинами. Бажано, щоб зв’язаним був ти. Я чув тебе вбили. Як вижив?

– Знаєш, а в мене до тебе таке саме запитання.

– Ох, скільки в мене запитань і не тільки! Через тебе стільки загинуло сідів! Стільки болі і страждань ти приніс кожному народу.

– Без жертв миру не буває.

– Миру? – з насмішкою спитав Олександр, –  Ти серйозно зараз?

– Більш ніж. Доки ти хлопчисько – ти цього не зрозумієш. Зараз мені важлива твоя кров, а не балачки.

Чоловік повернувся до жінки та торкнувся ніжно її рук.

– Вимий його та поклич інших. Тут багато роботи.

Жінка вклонилася та вийшла, а за нею вийшов і сам Райт.

Через мить зайшло троє жінок із відрами, милом та ганчірками. Одна жінка обрізала липкий одяг з тіла Олександра, а інша стала намилювати воду.

– Не торкайся мене, – жалівся Олександр, – Я можу сам. Не треба. Не роздягайте! Вивільніть!

Жінки абсолютно його не слухали і виконували свою роботу незважаючи на його скиглення та ворушливість. Йому було соромно від свого власного оголеного вигляду, від смороду та бруду, але жінкам було все одно. Так, наче, вони роблять цю процедуру кожен день.

– Забери руки! – продовжував він, – Я можу сам! Випустіть! 

Олександр відчував приниження від такого миття. Йому не робили боляче, навпаки тепла вода розігрівала йому м'язи, однак сам факт що миють його без дозволу – дратував та гнітив.

Після миття жінки стали витирати його тіло рушниками. Одна із жінок взяла в руки тканину на ґудзиках та піднесла її до його тіла.

– Не чіпай мене більше! Досить!

– Я повинна вас одягнути. Чи хочете залишитись мокрим кошеням? – посміхнулась вона.

Олександр засмучено відвернув голову від неї.

– Тільки швидко!

– Слухаюсь, мій принце, – промовила вона і всі жінки зареготали.

Тільки зараз Олександр став помічати які саме жінки його мили. Вони були – хламхами. Він і дійсно їх принц, але вони називали його принизливим тоном, який він і сам до себе приміряв насміхаючись над собою.

– Невже Райт і вам мізки запудрив?

– Запудрив? – спитала з посмішкою одна з них, – Він відкрив нам очі.

– Не говори з ним, – штовхнула інша жінка, – Досить. Ми все зробили. Йдемо.

Олександру було холодно через вологе волосся. Все тіло стало тремтіти. Кімната пахла металом, немов черево бездушної машини. Будівля вся була створена не для життя, а для розбору його на складові.

Тьмяне, жовте світло лампи зверху та збоку різали простір на два місця: для дослідження та для розтину.

З одного боку стіни тяглися полиці з колбами та скляними посудинами, де повільно переливались рідини неприродних кольорів, наче спроби зробити щось більше за творіння Богів.

З іншого боку бездушна панель з безлічами дротів та мерехтливими вогнями, які кліпають тільки щоб роздивитись свою жертву досліджень.

Олександр застосував свій зір і нічого за межами кімнати не побачив.

– Промазали стіни тим розчином, – зрозумів Олександр.

Він став ворушити пальцями та трохи стегнами щоб зрозуміти наскільки щільно він закутий. Ледь зміг подивитися на свої коліна, а от пальці ніг не бачив вже, бо не міг нахилитися. Йому зосередитися на кімнаті заважав біль в спині через важку подорож та постійне сидіння.

Нарешті у кімнату увійшов новий чоловік. Довге чорне волосся його було зібрано у низький хвіст. Очі у нього, як у махона – медові, вони пильно дивилися на Олександра та трохи лякали. В руках він мав невеличку шкіряну валізку, яку тримав як золото обома руками.

– Вітаю, – промовив чоловік.

– Нема з чим, – відповів грубо Олександр, – Чого вам від мене треба?

– Крові.

– В ній нічого цілющого для тебе і твоїх друзів!

Чоловік поставив валізку на підлогу та діставав приладдя з неї: баночки, голки, залізні трубки. Він їх налаштовував, скручував та збирав.