Розділ 15

Довгий шлях солдатів супроводжувався холодом, який осінь дарувала хламхам разом з червоним листям. І ось, вітер змінився на лагідний та теплий, коли на схилі вже виднілись золоті піски Перії. Кордони між країнами давно стерлися у війнах, що погасились лише двадцять років тому. Однак з такою армією, що прямувала в Мойну для захисту, було пройти по країні непоміченими – нереально. На чолі війська стояв Рем, а навпроти – кам’яна стіна, за якою тисяча будинків першого міста Королівства Перії.

Графиня Аманея вийшла до Рема з підозрою, але запросила до міста. Воїтельки оточили невеликий загін, в якому перебувала і Хетті та не давали ступити зайвого кроку без пильного погляду пері. Місцеві жінки не обтяжували свої тіла залізними латами, лише декілька ділянок могло бути покрито шкірою крокодила або пітона. В більшості з них носили купу шовку, що прикривав голову та тіло від пекучого сонцю. А за тим, як сильно зараз вони були вкриті, було зрозуміло, що осінь для їх звичного тепла ставала також прохолодною.

Тиждень група чекала на дозвіл Королеви Устини без можливості вийти зі своїх покоїв. Дозволялось лише споглядати на жовті піщані землі з вікна. І вже коли згода була надана, військо відправилося під супроводом гвардійок пері до Мойни.

Перія запам’яталась Хетті, як марево серед вічних пустель – жива, барвиста, спрагла до руху. А її жінки – кольорові, сміливі та вільні. Солдати ордену, після довгого шляху, втомлені, обпалені сонцем і виснажені пісками, щойно ступали на нові міста – світ раптом розквітав новими барвами.

Вони минали місто за містом та отримували лихі та відверті погляди жінок на вулицях. Особливість їх роду була помічена не тільки їх одягом та кольором очей, а й тим як чоловіки вільно крокували серед жінок в одному строю.

Пахло прянощами, які ніколи не росли в Хламхії. Пахло золотим пилом, солодкими фруктами, теплим фініковим вином і потом верблюдів на які пересіли солдати.

Дахи будинків у Перії були пласкими, мов підняті долоні, що збирали тепло сонця; стіни – кольору меду, світанку й старого піску.

Так минали дні, а за ними прийшла та, особлива ніч, до особливого міста, яке було їх пунктом призначення. Там гамір був жвавішим, ніж у мирних містах вдень, але більш тривожним і супроводжувався суто наказами.

Королева Устина зустріла угрупування, яке бажає допомогти, втрутитись і вилікувати. Сиві пасма, що мерехтять серед її кудрявого темного волосся – свідчили про  значний життєвий шлях, який вона пройшла. А руки вкриті зморшками як і обличчя, вказували дорогу до полю бою.

У глибині заболоченого лісу, яким стало завдяки водяній силі Хранителя ґурамі, де туман сплітається з темрявою, стоїть істота, що народжена не природою, а давньою викривленою алхімією. Ця битва тривала тижнями виснажуючи кожного, хто став її учасником та свідком.

Лише жовті вогні від залпу машин висвітлювали обриси створіння. Дерев’яний монстр – велетень, зростом із дуб, але в ньому не було жодної благодарної величі природи. Лише голод. Лише хижа жадоба.

Його тіло, немов сплетіння закручених коренів, обволакувала вода Хранителя Ґурамі, а потім вражала золотою блискавкою Хранителя Махона. Створіння стогнало, а при кожному русі, скрипіло, немов просило насититись. Кора на “шкірі” рвана, подекуди тріснута, а з тріщин виступала темна, смоляниста рідина – його кров.

Після удару по землі Хранителки Перії, істота увігналась в болото застрягнувши, а потім Хранителька Ліантів – попелясто-білява дівчина лише на рік старша за саму Хетті, розкрила свої червоні крила застрибуючи в небо. Взлетіла прямо перед головою створіння та проштрикнула своїм вітром, немов кинджалами по подобі очей вражаючі всі вразливі ділянки. Але там не було ні очей, ні рота, лише загострені контури, що нагадують шипи.

Та все ж, всі спроби істоти заковтнути хоч когось із сідів, закінчувалось новими ударами, комбінованими продуманими та сильними.

Лише один останній удар принца Олександра, в який вклав кожен хранитель своєї сили зміг здолати істоту розтрощивши тіло монстра на дрібні дерев’яні шматочки.

Хетті уважно дивилась за ходом битви, хоч і керувалась вказівками Рема лікуючи поранених. Вона не могла відірватись захоплюючись тим, на що здатні перероджені “боги” та сам принц Об’єднувач.

Битва стала визначальною, як серед всіх сідів, так і серед Богів. Синій колір шкіри махона, що долав блискавкою монстра, що бажав змін в своїй країні та, що звався Хранителем Махонів – раптово почав злазити, як шар бруду, який змивався разом із дощем. А за ним і всі махони, по всій Ґлоксинії, як знак, що Творець все бачить і все пробачає.

Однак, хоч битва закінчилась, та не війна, з якою увірвалась армія Темних ліантів із союзом махонів. Вони скористалися слабкістю Перії та прорвались у місто залишаючи по собі одну кров. Перія була готова. Бій був прийнятий та відкинутий новим озброєнням та відважними жінками, до яких приєдналась армія Короля-регента Дантура.

***

У розпечених пісках стояла тиша, що не мала право народжуватись після бою. Тиша, крізь яку все одно проривалось стогнання поранених, шурхіт бинтів, шелест гарячого вітру. Сонце повільно опускається за обрій, фарбуючи згарище битви в мідно-криваві тони. 

Принц йшов вперед, впевнено разом зі своєю невеликою групою, а в руках стискав браслет, як фактор розчарування. От вже декілька тижнів він не міг побачити ту, що краяла йому серце. Він бачив Каменя, Чорний Замок, Хламхію, але не її.

Крок за кроком вони пробиралися між рядами поранених, наче між уламками розбитої долі. Його чоботи грузли в піску, але він рахував втрати та пильно оглядав медсестер та їх помічників.

Вмить він спинився. Її волосся, постать, рух і навіть голос. Неначе весь світ звузився і завмер. Був лише її силует над пораненою.

Його супровід спинився, не розуміючи повернулися, але принц уже нічого не чув.

Вона стояла трохи осторонь, із закатаними рукавами по лікті. Її пальці тремтіли, коли вона намагалась зупинити тяжке поранення у молодої воїтельки під керівництвом Рема, який стояв поруч. Її змусили це робити, бо жінки пері, не довіряли жодному чоловіку. І з кожним таким разом Хетті ставало легше отримуючи досвід, але все так само лячно.