8

Я різко обернулася й мало не випустила книжку з рук. Серце так сильно гупнуло об ребра, що на секунду мені здалося ніби цей звук луною рознісся по всьому коридору.

Адріан на своєму візку власною персоною!

Він стояв просто посеред темного коридору й дивився на мене так уважно, що мені миттєво захотілося провалитися крізь підлогу разом із цією нещасною флешкою.

Кілька секунд я просто мовчала, не в змозі видушити із себе жодного слова.

— Я повторю своє питання ще раз, — уже значно холодніше промовив він. — Що саме ви тут робите серед ночі, Єво?

Мозок гарячково намагався придумати хоч щось адекватне, та, як на зло, нічого розумного в голову не приходило.

— А… що тут робите ви? — випалила я раніше, ніж встигла подумати.

Ой.

Темні брови Адріана повільно піднялися вгору, а очі небезпечно звузилися. Схоже, навіть він трохи отетерів від рівня моєї нахабності.

— Вам не здається, що я зараз перебуваю у власному будинку? — повільно уточнив він.

Я нервово ковтнула. Звісно, це якраз наче логічно.

— А от ви — ні, — спокійно продовжив Адріан. — Тому або ви самі зараз поясните мені, чому вештаєтеся біля кабінету мого покійного батька посеред ночі… або я покличу охорону, і вони допитають новоявлену крадійку значно менш ввічливо.

Його погляд повільно опустився до книжки в моїх руках.

Чорт! Я мало не застогнала подумки. Паніка накрила хвилею, але лише на секунду. Зробивши повільний вдих, я швидко взяла себе в руки. Спокійно, Єво, не сіпайся! Люди, які нервують, завжди виглядають винними.

— Я не могла заснути на новому місці, — якомога рівніше почала пояснювати я. — Тому вирішила знайти кухню й попити води. Але дорогою побачила відчинені двері кабінету… — я на мить зам'ялася, демонстративно опустивши погляд на книжку. — Вибачте. Я розумію, що не мала права заходити сюди без дозволу. Просто побачила книжкову шафу й… подумала, що нічого страшного не станеться, якщо я тихенько позичу щось почитати. Бо мені все одно не спалося.

Запала тиша. Адріан мовчки дивився на мене, і від цього погляду мені ставало дедалі некомфортніше.

Він не вірив. Я це прекрасно бачила. Він занадто уважна та спостережлива людина. Скануючим поглядом наче намагався роздивитися не моє обличчя, а думки в голові. У якийсь момент мені навіть здалося, що він зараз просто простягне руку й забере книжку. Та замість цього Адріан лише повільно відкинувся на спинку візка.

— Цікава нічна література, — сухо кинув він. — Особливо для людини, яка шукала кухню.

Я нервово всміхнулася.

— У кожного свої методи боротьби з безсонням.

Кілька довгих секунд він і далі мовчав, ніби щось обдумуючи, а потім несподівано кивнув у бік коридору.

— Добре, зробимо вигляд, що я вам повірив. Ідіть.

Я ледь стрималася, щоб не видихнути з полегшенням прямо при ньому. Невже проканало?

— Дякую, — швидко пробурмотіла я й уже зробила крок повз нього, як раптом спокійний голос Адріана знову змусив мене завмерти.

— Єво, стійте!

Я повільно обернулася. На його губах знову з’явилася холодна усмішка, від якої мені щоразу ставало не по собі.

— Раз уже ви все одно не спите… зробіть мені чаю!