6

Я лише натягнуто посміхнулася, не маючи жодного бажання продовжувати цю дивну розмову.

— Ваша сім'я явно любить перевіряти людей на міцність.

— І більшість перевірку провалює, — байдуже кинув Адріан, після чого відклав серветку вбік. — Супроводьте мене на терасу, Єво.

Я мимоволі перевела погляд на його дорогий автоматизований візок, який, судячи з усього, чудово міг пересуватися й без моєї участі.

— Наскільки я бачу, ваш візок цілком здатен впоратися із цим самостійно.

Темні очі одразу ж піднялися на мене.

— А наскільки я пам'ятаю, вас найняли не для того, щоб ви оцінювали можливості мого візка, а для того, щоб виконувати мої забаганки.

Ох, який же самозакоханий покидьок.

— Тоді вам варто було найняти не доглядальницю, а персонального раба або фаната.

Куточок його губ ледь сіпнувся.

— Не хвилюйтеся, Єво. До списку моїх шанувальниць ви точно не потрапите.

— Я аж полегшено видихнула.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене уважним поглядом, від якого мені вже починало ставати некомфортно, а потім спокійно рушив у бік виходу зі столової.

Мені нічого не залишалося, окрім як піти слідом.

Тераса виявилася величезною. Холодне вечірнє повітря одразу вдарило в обличчя, приносячи із собою запах дощу й мокрої хвої. Десь удалині шумів ліс, але сам будинок зовні тепер здавався мені вже більше моторошним і непривітним, ніж розкішним.

Адріан зупинив візок біля краю тераси й трохи задер голову догори, вдихаючи свіже повітря на повні груди.

— Ну то як вам моя божевільна сімейка?

Я тихо фиркнула.

— Не більш божевільна й дивна, ніж ви самі.

На мить запала тиша, а тоді він неголосно засміявся. Якось холодно, та майже без емоцій.

— Люблю сміливих людей.

— Любіть. Вам ніхто не забороняє.

Його погляд знову повільно ковзнув по мені.

— А ви не така проста, якою намагаєтеся здаватися, Єво.

Я схрестила руки на грудях.

— Ви теж не дуже нагадуєте нещасного, убитого горем інваліда.

Після моїх слів у повітрі ніби щось напружилося. Та замість злості чи образи Адріан лише спокійно відкинувся на спинку візка.

— На щастя, мій стан ніяк не впливає на мою психіку та емоційне самопочуття, якщо ви натякаєте саме на це. — Його голос залишався рівним і незворушним. — А якщо ви про смерть батька… то горе не завжди проявляється в нескінченному проливанні сліз.

Чомусь після цих слів мені стало трохи ніяково. Можливо, я й справді перегнула.

Раптом Адріан трохи нахилився вперед і недбало почухав ногу трохи нижче коліна. Мій погляд машинально зачепився за цей рух, і щось у ньому видалося мені дивним. Настільки дивним, що всередині на мить майнуло незрозуміле збентеження, але я й сама не могла пояснити чому.