3

Я зайшла до кімнати зарозумілого багатія, вже морально готуючись до катастрофи. У моїй голові пролетіла ціла купа ймовірних сценаріїв. «Зараз доведеться його роздягати. Матінко, за що мені це?»

Адріан незворушно сидів у своєму кріслі перед столом і переглядав якісь документи.

— Ви запізнилися на дві хвилини, Єво.

— І я вас знову рада бачити.

Чоловік, тряхнувши недбало вкладеним волоссям, уїдливо зауважив:

— На жаль, ваша радість ніяк не компенсує запізнення.

Мені страшенно захотілося закотити очі, але я через силу продовжила вдавати саму ввічливість і шанобливість.

— Що вам потрібно допомогти перевдягнути, пане Адріане?

Ухмильнувшись, він абсолютно серйозно відповів:

— Усе.

— Усе? — я округлила очі.

— Ну, ви ж моя доглядальниця.

Деспотичний нахаба явно насолоджувався моїм приниженим становищем.

— Особиста помічниця, — прискіпливо поправила його я. — Мені більше подобається «особиста помічниця».

Мене вже так розпирало від злості, що хотілося схопити з його ліжка пухку величезну подушку й придушити його нею. Відчуваючи одночасно гнів і ніяковість під допитливим поглядом Адріана, я нахилилася до його сорочки, щоб розстібнути її. Але мені було вкрай важко зосередитися, бо я постійно відчувала на собі його погляд.

Не витримавши, підняла очі. Треба ж було вгадати: він, не відриваючись, дивився просто на мене. Я роздратовано запитала:

— Що?

— Нічого. — трясця, здається, цей багатій не збирався робити мою роботу простішою.

— Чого ви так дивитеся на мене?

— Кумедно спостерігати за тим, як ви нервуєте.

Мої щоки миттю запалали.

— Помиляєтеся, пане Адріане. Я не нервую.

— Тоді чому ви так сильно стиснули мою руку? — він вказав поглядом на свою сорочку, і тут я помітила, що справді, забувшись, вчепилася в його рукав.

Оголений прес приманював погляд своїми кубиками, і я миттю почервоніла. Дивно, звідки у людини в його стані могли взятися кубики? Швидко зняла з нього сорочку, і, стараючись не дивитися на його бісовий оголений торс, одразу ж відсмикнула руку, ніби від отруйної змії.

Підійшла до шафи, і, покопирсавшись трохи, завмерла біля неї, стискаючи в руках темну сорочку, бо не знала, які обрати штани до неї.

— Візьміть оці темно-коричневі і давайте трошки швидше, Єво. Я очікував від особистої помічниці більшої зграбності.

Я скреготнула зубами, але мовчки взяла штани, на які він вказав, і підійшла до ліжка. Поклала сорочку поруч із ним.

— Добре. Давайте вже покінчимо з цим.

Зробивши непомітно вдих та видих, я взялася одягати чоловіка, але щораз більше вганялася у фарбу, бо доводилося нахилятися, поправляти комір, застібати манжети, і наші руки раз у раз торкалися одна одної.

І щоразу мене це дратувало до самих кісток. Особливо тому, що його, схоже, анітрохи не бентежила ця ситуація.

— Досить вже зачаровувати очима той нещасний ґудзик, — глузливий тон спадкоємця вивів мене з трансу. Я опустила очі й виявила, що вже кілька секунд безуспішно намагаюся застебнути одну й ту саму манжету.

— Я не можу зосередитися на вашому одязі, тому що ви ніяк не замовкаєте.

— А я думав, тому що вам не по собі поруч зі мною.

Я різко підняла голову і майже одразу пошкодувала про це, бо забула, що він знаходився дуже-дуже близько до мене. Настільки близько, що я могла розгледіти темні вії, ледь помітну ямку на щоці та насмішкуватий блиск в очах.

— Не лестіть собі, пане Багрянек.

— Не буду. Ви й без того постійно думаєте про мене протягом останніх двох годин.

В голову вдарило, і я, ледь стримуючись, зашипіла на нього:

— Ще слово, і я випадково задушу вас цією краваткою. Ви завжди такий нестерпний?

Адріан відкинувся на спинку.

— Тільки з людьми, які мене дратують.

— Тоді я вам щиро співчуваю. Адже вам доведеться провести із самим собою все життя.

Він нічого на це не сказав, лише уважно придивлявся до мене з якоюсь зверхністю в очах. А я відчула маленький укол задоволення — в цьому раунді останнє слово залишилося за мною.

Тішачись тим, що мені вдалося його зачепити, я вже мовчки закінчила одягати чоловіка і направилася разом із ним у столову.